Моє щастя обірвалося всього лиш після однієї фрази. «Або він, або я», – сказав мені мій коханий на обдумування його пропозиції руки і серця. Я постала перед дуже складним для мене вибором: вийти заміж і знайти своє жіноче щастя чи залишитися поруч з семирічним сином. І я, звичайно, вибрала сина.
Мій перший шлюб проіснував недовго. Чоловік знайшов собі іншу, а мене з дворічним сином попросив покинути його квартиру і його життя. Я була родом з села, до батьків повертатися не хотілося. Тому перший час мені було дуже важко, але потім я змогла більш-менш налагодити своє життя.
Рік тому я зустріла Сергія. Ми познайомилися в парку. Я сиділа на лавочці, яку в нашому місті називали «лавочкою любові». Її використовували наречені для створення «колоритних фотографій». Але це було тільки у вихідні дні, а решту часу лавочка пустувала, притягаючи таких, як я. Тих, що втратили своє щастя, залишилися наодинці із зрадою, було досить багато.
Але мені пощастило більше за інших, у мене був син Артем. Він став сенсом мого життя, заради нього я трималася на плаву. Сергія я побачила не відразу, він підсів до мене на лавочку і сказав: «Привіт». А потім запитав, чи це мій син. Я гордо відповіла, що так. Артем посміхнувся незнайомому дядькові, але потягнув мене геть від цієї лавочки, кажучи, що йому стало холодно. Мій син наче заздалегідь знав, що ця людина не принесе в наше життя тепло і любов.
Після цієї зустрічі в парку ми обмінялися номерами телефонів і почали спілкуватися. Сергій був уважним і до мене, і до дитини, а для мене це було найважливішим. Через кілька місяців Сергій запропонував мені жити разом.
Потім був рік спільного життя – я, син і Сергій. Але мені здавалося, все якось не так. І все встало на свої місця, коли Сергій попросив мене стати його дружиною. Я зраділа, навіть розплакалася.
А потім він додав, що сина я повинна відправити жити до своєї мами, інакше сім’ї у нас не вийде. Так між нами завжди буде стояти мій перший чоловік, вибирай – або він, або я.
Коли я зрозуміла, що Сергій це говорить серйозно, я зібрала сина, зібрала свої речі і в той же день пішла від нього. І я його не звинувачую. Намагаюся його зрозуміти, він має право жити так, як хоче. Кажуть, чужих дітей не буває, але це неправда. Вони є, і вони чужі навіть не генетично, чужі для наших душ.
Моя мама мені сказала, що я неправильно вчинила, потрібно було приймати пропозицію Сергія, а сина на якийсь час віддати їй. Вона впевнена, що з часом Сергій змінив би думку щодо дитини і ми б жили разом. Мовляв, вона життя прожила, бачила багато таких випадків, що спочатку чоловік не приймає чужу дитину, а потім звикається з цією думкою.
Але я так не думаю, Сергій чітко висловив свою позицію, то ж шкодувати нема за чим. Вибору для мене немає і не існувало ніколи, мій син – це частина мене. Дуже шкода, що для любові є перепони. Хоча чи є вона любов, якщо є якісь перепони. Можливо, її просто не існує.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
