– Сашо, ще огорожу треба доробити, і тоді я вже точно додому, – пообіцяла я своєму чоловікові, але він сприйняв це без особливого ентузіазму, що мене трохи насторожило, але я і подумати не могла, що мене вдома чекає.
Якби мені хтось сказав, що так усе складеться, я б не повірила. Я завжди думала, що достатньо працювати, заробляти і все буде добре. Але не все виявилося таким простим, як я собі уявляла – гроші я заробила, але втратила найцінніше – свою сім’ю.
І як би я не намагалася зрозуміти, хто більше винен у всьому цьому – я чи Олександр, я не можу це вирішити.
Пам’ятаю, коли я вперше захотіла поїхати на заробітки. Чоловік здивувався, але не заперечував. Він завжди був таким спокійним, навіть занадто.
“Якщо ти так хочеш – їдь”, – сказав він. Я не могла тоді уявити, до чого призведе це моє рішення, адже тоді я була впевнена, що роблю все добре, адже я їду заробляти гроші для нас усіх.
Їхала, коли донька була ще зовсім маленька, і думала, що це тимчасово – всього кілька місяців, максимум рік. Потрібно було вирішити певні фінансові питання, а іншого способу заробити грошей не було.
Перших кілька місяців були доволі важкими для мене. Пам’ятаю, як кожен зароблений євро я відправляла додому, а чоловік все відкладав. Олександр мені дякував, ми з ним щовечора говорили по телефону, радилися що робитимемо далі.
Через рік, звичайно, я додому не повернулася. Відчула запах грошей, зрозуміла, що так я зможу підняти нашу родину.
Але з часом дзвінки чоловіка стали рідшими. Спочатку я не звертала на це уваги, адже була поглинута роботою. Поступово і я відчула, що все більше часу проводжу з новими людьми, з іншими думками, і не помічала, як віддаляюся від Олександра, а він від мене.
Мені здавалося, що я роблю все правильно: заробляю більше, аби забезпечити родину. Я мріяла про великий будинок, нові можливості для дітей, і це здавалося важливішим, ніж просто бути вдома.
Кожен раз, коли я телефонувала, Олександр відповідав спокійно. “Все добре, все нормально”, – казав він, і я відчувала, як його слова стають дедалі холоднішими.
Мені було сумно, але я заспокоювала себе тим, що, мовляв, це все тимчасово. Та щоразу все більше й більше почала помічати, як між нами зникає зв’язок. Наче ми стали двома чужими людьми.
Тоді я вирішила повернутися. Але, коли я приїхала додому, все виявилось зовсім не так, як я собі уявляла. Чоловік мій зовсім не радо мене зустрів.
“Я все вирішив, Анно, я йду від тебе”, – сказав він. Я глянула на нього і зрозуміла, що це не той чоловік, якого я залишала. Він був холодний, відсторонений. В його голосі не було ні радості, ні бажання обійняти мене. Просто коротка фраза: “Огорожу я тобі дороблю, як і домовлялися”.
Тільки огорожу? Тільки це було важливе для нього? Наче мені ця огорожа потрібна, я ж для нас старалася.
Я стояла перед ним, зваливши валізи на підлогу, і раптом зрозуміла, що він навіть не спробував зрозуміти, чому я повернулася. Не зустрів мене словами підтримки, не сказав, що скучив.
Я не змогла стримати сліз. Це була не радість від повернення додому, а якесь пекло. Я думала, що коли повернуся, усе зміниться: він скаже, що любить, що чекав мене. Але замість цього – чоловік поставив мене перед фактом, що доробить вдома все, як я хотіла, а потім піде від мене.
Що робити – я просто не уявляла. Будинок є, все в будинку є, я з грошима додому приїхала – але все це раптом стало не важливим і не значущим. Чоловік вирішив йти від мене, бо за той час, поки мене не було, у нього з’явилася інша жінка.
Але я теж винна. Це я поїхала, це я обрала гроші замість того, щоб бути поряд з ним, з дітьми. Це я постійно думала, що все це лише на якийсь час, і що все буде добре, коли я повернусь. Я забула, що є речі, які не можна компенсувати грошима.
Це підтвердили і слова Олександра.
– Я цього не шукав і не прагнув, але вже так сталося. Марина дуже хороша, ти її ні в чому не вини. Вона була весь цей час поруч, коли тебе не було, і зараз я не можу її залишити лише тому, що ти вирішила повернутися, – пояснив він.
– А твою хорошу Марину не бентежив той факт, що вона годує своїми борщами одруженого чоловіка? – не витримала я.
Чоловік промовчав, але рішення свого піти з сім’ї не змінив. Чимось таки та Марина запала йому в душу, а я для нього тепер чужа людина, хоча саме зі мною він брав шлюб, саме я народила йому дітей, саме я заробляла гроші для того, щоб ми хоч на старість жили добре.
Коли я в Італії заробляла гроші, я була впевнена, що куплю за них щасливу і забезпечену старість. А тут, вдома, я зрозуміла, що не все можна купити.
Ми з ним більше не розмовляли, і я подала на розлучення. Можливо, я була його винна. Можливо, йому теж не вистачало чогось. Але якби ми обоє не замінили справжнє щастя чимось іншим, усе могло бути інакше.
Не знаю, хто з нас більше винен – я, Олександр чи Марина, яка без зайвих докорів сумління забрала у мене чоловіка.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
