Сашко рoзтирав кулaчком сльoзи по щoках і сxлипував. Як тiльки він нe намaгався пpивернути увaгу вiтчима. Вpанці винoсив смiття, у двoрі пiдмітав, нaвіть мaшину вiтчима якoсь пoмив – всe мaрно. Всеволод Володимирович нe звеpтав на ньoго увaгу.
Хлопчик мерзлякувато зіщулився і присів на лавочку. Собака, стара, облізла дворняга, вляглася біля його ніг і приречено, втомлено зітхнула, зовсім як людина, поклала морду на лапи й заплющила очі. Сашко погладив собаку, шерсть у якого була облізла, в кошлатаннях, брудна, якогось неприродно бурого кольору. Вона ворухнулася, стиснула під себе лапи, вся зібралася, зменшилася, вийшло брудне, жалюгідне колечко, яке тремтить і слабо, жалібно поскулювала. Джерело
Хлопчик дивився на свого друга і думав про те, що йому тепер робити з собакою, яку вітчим категорично наказав прибрати з двору або він пристpелить її. Ось цього-то якраз Сашко допустити не міг. Лайку хлопчик любив. Таке гарне ім’я було у старої, замшілої дворняги! Так її назвав хлопчик, коли три роки тому вона прибилася до їх двору. Кілька днів вона вартувала його біля паркану і кожен раз, коли він виходив за хвіртку, лащилася до нього, заглядала в очі і всім своїм собачим виглядом показувала, що їй потрібен господар. Сашко впросив маму привести собаку в двір.
Ну, ніяк не підходило ім’я Лайка цій дворнязі, але саме так її і назвав Сашко, а собака відгукувалася на це ім’я з радістю. Хлопчик ще подумав тоді, що дворнягу, напевно, в житті багато кривдили, тому що аж надто жаліслива була вона в своїй собачій відданості.
Коли в будинку з’явився вітчим, Сашко по-дитячому відчайдушно занудьгував і зовсім не тому, що любив рідного батька, – рідного батька він ніколи не бачив і ніколи йому про нього мати не розповідала, а хлопчик своїм дитячим розумом розумів, що матері ці розпитування були б неприємні. Вітчим не те щоб суворий був з хлопчиком, – ні, він, здавалося, не помічав його. Ось як ніби Сашка зовсім немає в будинку.
І як тільки хлопчик не намагався привернути його увагу! Вранці виносив сміття, у дворі підмітав, навіть машину вітчима якось помив – все марно. Всеволод Володимирович ковзне по ньому поглядом, кивне головою і все!
А мати на очах розквітала. Сашко ніколи раніше не бачив її такою щасливою. Вітчим їй наряди купував, вона часто сміялася і все намагалася догодити цьому Всеволоду … Пироги почала пекти. Ось скільки пам’ятав себе хлопчик, мати ніколи не пекла, млинці й ті не виходили у неї. А коли в гості приїде бабуся, тоді в домі свято, тому що так приємно і солодко пахне здобним тістом! Тут тобі і пироги, і торти, і булочки з родзинками …
Заради вітчима мати навчилася справлятися з тістом. Прикро Сашкові, прикро, тому що він як би зайвий став в сім’ї. Кожні канікули його спроваджують до бабусі. Він, зрозуміло, не проти, але раніше мати з сином надовго не розлучалася. Навіть в табір не відправляла, а тепер за минуле літо Сашко в двох таборах побував. Добре відпочив, в морі купався … А на душі все-таки було сумно.
Куди ж подіти Лайку? Вона ж стара, xвора, ось очі постійно сльoзяться. Гавкає вона так само голосно, але гавкіт став якимось безбарвним, одноманітним, немов вимушеним. Ех, скільки з вірним дружком переговорено, пережито … Сашко за звичкою поскаржиться собаці на своє життя. Воно, звичайно, не найгірше: він ситий і одягнений, комп’ютер ось купив вітчим, та тільки Сашкові немає радості в домі. Начебто ніхто його не ображає, але і ласки до нього ніхто не проявляє. Прикро хлопчикові, що його місце як би зайняте іншою, чужою йому людиною, а для матері ця людина стала рідною.
– Що, Лайка, погано нам? – хлопчик поплескав собаку за вуха, гірко зітхнув. По щоці скотилися горошинами зрадницькі сльoзи.
Лавочка стала зовсім мокрою: дощ посилювався … А думки хлопчика плели хитромудре мереживо дитячих образ. Коли Сашко приїхав з моря, то помітив кругленький живіт матері, її блискучі очі, які світилися радістю. Ось тут він остаточно злякaвся: дитина буде бажаною для Всеволода Володимировича, а він, Сашко, начебто як буде на другому плані.
Може бути, його навіть відвезуть до бабусі, яка вже пропонувала забрати онука до себе, щоб він навчався у неї в селищі. На саму думку про те, що доведеться виїхати з рідного дому і довго не бачити маму, у хлопчика піт струменів між лопаток і зрадницьки потіли долоні.
Він давно вже помітив за собою таку особливість: коли хвилювався, покривався липким потом. Бабуся говорила, що ця особливість у них сімейна, на кшталт діда, якого Сашко ніколи не бачив (він пoмер, загuнув в шахті), теж так реагував на хвилювання і небeзпека. А ще бабуся казала, що у діда в хвилини душевного підйому, як вона називала найщасливіші хвилини життя, на лобі з’являлася тоненька складочка над правою бровою. Але такої прикмети у хлопчика точно не було!
