З того дня, як душа старого Олексія Коваленка відлетіла у кращі світи, минуло вже пів року.
Заповіт, який він залишив, був коротким і чітким: усе майно — добротний цегляний будинок із великим садом у затишному передмісті Вінниці — поділити порівну між трьома дітьми.
Спадкоємців було троє: дві доньки — Оксана та Ірина — і молодший син Артем.
Сестри вже давно осіли у Вінниці. Оксана виховувала двох підлітків у двокімнатній квартирі чоловіка, де місця катастрофічно бракувало.
Ірина ж із чоловіком уже восьмий рік тягнули іпотеку за тісну однокімнатку на околиці міста, відмовляючи собі в усьому заради омріяного закриття кредиту.
На фоні сестер Артем видавався справжнім щасливчиком.
Відразу після університету він перебрався до Києва, влаштувався у велику ІТ-компанію і швидко пішов угору.
Зараз він жив у власній трикімнатній квартирі на Позняках, їздив на хорошому авто і, як здавалося сестрам, «грошей не рахував».
Саме цей статус Артема став підґрунтям для плану, який визрів у головах Оксани та Ірини.
Вони вирішили: брат не повинен зазіхати на батьківську хату.
Доки тривали жалобні дні, сестри тримали свої думки при собі — вважали це непристойним.
Але щойно сороковини залишилися позаду, почалися кухонні наради.
— Сама подумай, Іро, — гаряче шепотіла Оксана, наливаючи чай. — Артему та частка — як нам на один похід у магазин. А для нас це порятунок! Ми б нарешті розширилися, дітям би по окремій кімнаті зробили.
— Твоя правда, — зітхнула Ірина. — У мене від тієї іпотеки вже волосся сивіє. Спиш і бачиш, як той банк у тебе останню сорочку забирає. Як гадаєш, Артем зрозуміє?
— Повинен! Він же бачить, як ми живемо.
Дівчата почали вивчати ринок.
Нерухомість у їхньому селищі була в ціні — поруч річка, асфальтована дорога, до міста рукою подати.
— Сусідній будинок минулого року за п’ять мільйонів пішов, — підраховувала Оксана, малюючи цифри на серветці. — А наш батько і вікна пластикові поставив, і паркан новий. Менше, ніж за п’ять з половиною, я б і не віддавала.
— Якщо ділити на двох, то це по два мільйони сімсот тисяч! — Іринині очі засяяли. — Я закриваю кредит, і в нас ще на ремонт залишається!
— А якщо Артем влізе, то кожній лише по мільйону вісімсот достанеться. Майже мільйон різниці! За що йому такі гроші? У нього ж квартира — я коли була в гостях, то мало не заблукала. Кухня така, що там танцювати можна, панорамні вікна, два санвузли. Хіба йому ті гроші зроблять погоду? Для нього це копійки, а для нас — шанс на життя.
Сестри вирішили діяти обхідними шляхами.
Вони розсудили, що Артем — хлопець м’який і дорожить сімейними зв’язками, тому треба залучити «важку навалу» — родичів.
Першою під обробку потрапила тітка Надія, молодша сестра батька.
Оксана змалювала їй ситуацію в найпохмуріших тонах: мовляв, брат у золоті купається, має три машини (одну вигадали для солідності), а вони з Іриною скоро по світу підуть.
— Ох, і справді! — сплеснула руками тітка. — Негоже це, щоб багатий брат у бідних сестер останнє забирав. Я йому обов’язково скажу!
Однак не всі підтримали «змову».
Двоюродний брат Микола лише похитав головою:
— Дівчата, не вплутуйте мене у свої фінансові ігри. Батько вирішив порівну — значить, так тому і бути.
А старий друг покійного Олексія, дядько Степан, взагалі розсміявся сестрам у вічі:
— Хитрі ви, як лисиці. Олексій був справедливою людиною. Я б на його місці взагалі все синові віддав, бо він єдиний, хто про старого по-справжньому дбав.
Дівчата тоді не звернули уваги на ці слова.
День зустрічі призначили на суботу.
Артем приїхав вранці, привіз подарунки племінникам, був усміхнений і спокійний.
Сіли за великий дубовий стіл, за яким колись збиралася вся родина.
Підійшла і тітка Надія, створюючи масовку.
— Артеме, — почала Оксана, навмисно притишивши голос. — Нам треба обговорити долю батьківського будинку.
— Звісно, — кивнув брат. — Якраз хотів сказати, що час збирати папери для оформлення спадщини.
— Розумієш, — підхопила Ірина, — ми тут подумали. Тобі ж у Києві добре ведеться. Робота, статки, квартира величезна. А ми з Оксаною тут ледь кінці з кінцями зводимо. Нам цей будинок потрібніший. Було б справедливо, якби ти відмовився від своєї частки на нашу користь. Родинна солідарність, знаєш.
Артем повільно відставив склянку з водою.
У хаті запала важка тиша. Тітка Надія закивала, готуючись підтримати «бідних дівчаток».
— Справедливо, кажете? — голос Артема був тихим, але в ньому з’явилися сталеві нотки.
— А що не так? — спалахнула Оксана. — Ти тут бував раз на рік, на шашлики заїжджав! А ми щомісяця до батька навідувалися, діти тут все літо бігали. Ти тільки гроші іноді надсилав, думав — відкупився?
Артем глибоко вдихнув і подивився сестрам прямо у вічі.
— Я приїжджав рідко, бо працював по шістнадцять годин на добу, щоб мати змогу допомагати батькові. Ви кажете — «гроші надсилав»? А ви хоч раз замислилися, звідки у пенсіонера в вісімдесят років взялися кошти на новий дах із дорогої черепиці? Ви помітили, що будинок перестав сідати, бо фундамент укріпили бетоном за спеціальною технологією? Чи, може, ви думаєте, що веранда сама собою оновилася і стала такою зручною для ваших літніх посиденьок?
Сестри мовчали, розгублено перезираючись.
— Батько ніколи не казав про це, — пробурмотіла Ірина.
— Бо я просив його не казати. Він був гордою людиною, не хотів, щоб сусіди думали, ніби він на моєму утриманні. Я знаходив майстрів, платив їм, а батькові казав, що це мої друзі роблять за безцінь. За останні чотири роки я вклав у цей дім понад півтора мільйона гривень. Я робив це для тата, щоб йому було тепло і сухо. І я не вимагаю ці гроші назад. Я лише хочу отримати свою законну третину, яку мені заповів рідний батько.
— Але ж у тебе і так все є! — вигукнула Оксана.
— Те, що в мене «все є» — результат моєї праці. А цей дім — це пам’ять про батька. Чому я маю дарувати свою пам’ять людям, які навіть не помітили, що за батьковим добробутом стояв я, а не магія?
Заперечити Артемові було нічого. Факти виявилися сильнішими за маніпуляції.
Тітка Надія раптово згадала, що їй треба додому, і швидко зникла.
Будинок виставили на продаж.
Покупець знайшовся швидко, але виявився запеклим торгувальником.
Оксані та Ірині хотілося отримати більше, але Артем наполіг на продажу за ринковою ціною — чотири мільйони вісімсот тисяч.
Він розумів: якщо будівля простоїть зиму без господаря, вона почне руйнуватися, і ціна впаде.
Гроші поділили чесно — по мільйону шістсот тисяч кожному.
Оксана з чоловіком додали свої заощадження і нарешті купили трикімнатну квартиру в новобудові.
Ірина одним махом закрила іпотеку і вперше за багато років відчула смак свободи від боргів.
Здавалося б, фінал щасливий. Але щоразу, коли сестри збиралися разом, розмова неминуче повертала до брата.
— Міг би й поступитися, — зітхала Оксана, розставляючи меблі в новій вітальні. — Для нього ці півтора мільйона — пил, а ми б на ці гроші могли ще й дітям на навчання відкласти, або машину змінити.
Вона так і не зрозуміла, що справедливість — це не тоді, коли забирають у того, хто має більше, а тоді, коли поважають волю батька і внесок кожного в родинне гніздо.
Артем же продовжував жити своїм життям, рідше приїжджаючи до Вінниці — тепло сімейних зустрічей тепер було трохи розбавлене гірким присмаком чужої заздрості.
Чи вважаєте ви рішення брата правильним?
Чи повинен був він відмовитися від спадщини на користь сестер, які жили скромніше?
Фото ілюстративне.
