Буває, що один безглуздий жарт може стати тим самим лакмусовим папірцем, який показує: ви роками спали в одному ліжку з абсолютно чужою людиною.
Олексій підхопив валізу, загадково посміхнувся своєму відображенню у дзеркалі й вийшов із квартири. Незаплановане відрядження до сусіднього регіону мало тривати всього два дні, а машина вже чекала під під’їздом. Ця поїздка, про яку дружина нічого не знала, здалася йому ідеальною нагодою для розіграшу, який він виношував уже тиждень.
Ідея народилася спонтанно, після перегляду якогось наївного серіалу. Олексію здалося, що це буде неймовірно кумедно. Він уже уявляв, як Рита два дні переживатиме, можливо, навіть трохи поплаче, а потім, коли він повернеться з квітами, вони разом посміються над цією пригодою. Він був упевнений: такий струс тільки освіжить їхні почуття, додасть перчинки в їхнє передбачуване сімейне життя.
Перед виходом він акуратно поклав на кухонний стіл аркуш із блокнота, на якому великими літерами вивів:
«Рито, вибач. Я полюбив іншу. Нам треба розлучитися. Олексій».
Перечитав. Здалося якось сухо. Додав нижче: «Не намагайся дзвонити, мені потрібен час. Я відключу телефон».
У цей момент десь глибоко всередині совість Олексія трохи ворухнулася. Рита була людиною чутливою, могла й близько до серця прийняти. Але він швидко відмахнувся від сумнівів: це ж всього на сорок вісім годин! Потім він усе пояснить, вони помиряться, і все стане навіть краще, ніж було.
Він зачинив двері, зайшов у ліфт і з почуттям виконаного обов’язку вимкнув телефон. «Нехай сумує, нехай зрозуміє, як сильно я їй потрібен», — думав він, вмощуючись на задньому сидінні авто.
Рита повернулася з роботи пізно. Весь день вона мріяла лише про те, як прийме гарячий душ і вип’є чаю. Але вдома її зустріла незвична, майже дзвінка тиша. А на столі лежав той самий аркуш.
Вона прочитала записку один раз, потім другий. Усередині все похололо. Відчуття було таке, ніби світ раптово перекинувся, а повітря в кімнаті закінчилося. Руки затремтіли, ноги стали ватяними, і вона просто опустилася на стілець, не зводячи очей із цих страшних слів.
«Інша… Розлучитися…»
Вона кинулася до телефону. «Абонент поза зоною досяжності». Раз, другий, десятий. Тиша. Значить, не помилка. Не сон. Це реальність, у якій вона тепер абсолютно одна.
Паніка накочувалася хвилями. Що робити? Куди біти? Де його шукати? У голові крутилася лише одна думка: вона залишилася сама в орендованій квартирі, з розбитим серцем і незрозумілим майбутнім.
Рита розплакалася так, як плачуть лише від справжнього відчаю. І в цьому стані вона набрала єдиний номер, який знав відповіді на всі питання.
— Мамо… — ледь вимовила вона крізь ридання.
— Риточко? Що з голосом? Де ти? — голос Ольги Макарівни, зазвичай спокійний і розсудливий, миттєво став тривожним.
— Він… Олексій… Пішов. Написав записку, що любить іншу. Мамо, я не знаю, як далі жити…
— Нікуди не виходь. Зачини двері й чекай на мене. Я вже їду.
Ольга Макарівна працювала на великому складі. Попри важкий день і втому, вона сіла у свою стареньку автівку й помчала до доньки через усе місто, ігноруючи втому.
Материнська стратегія
Через годину мати вже обіймала Риту, яка не могла зупинитися.
— Ну все, доцю, видихни. Сльозами тут не допоможеш. Покажи, що він там написав.
Ольга Макарівна взяла папірець, насупилася. Її серце боліло за дитину, але холодний розум жінки, яка пройшла через багато життєвих труднощів, уже почав малювати план дій.
— «Інша», значить… — промовила вона з неприхованою зневагою. — Бачте, який принц знайшовся. А ти йому роки життя віддала, побут облаштовувала, затишок створювала! А він вирішив просто так піти?
Вона повела Риту на кухню, поставила чайник і почала говорити — тихо, але впевнено.
— Знаєш, що мені зараз згадалося? Моя знайома Тамара. Теж думала — любов до гробу. А коли розлучалися, її чоловік виявився таким спритним, що через суд забрав навіть пральну машину й телевізор. Казав, що це він заробив. Вона тоді залишилася практично ні з чим у порожніх стінах.
Рита підняла очі, повні страху. Вона ніколи не думала про речі в такому контексті.
— А пам’ятаєш Люду з нашого під’їзду? — продовжувала мати. — Вона діяла інакше. Як тільки дізналася про зраду, то поки він був у відрядженні, вивезла все, що сама купувала. До останньої ложки. Навіть дрібну техніку забрала. Бо знала: якщо він так легко відмовився від неї, то й майно ділитиме без жодного сорому.
— Мамо, але ми ж не такі люди… — невпевнено заперечила Рита.
— А які? — Ольга Макарівна обвела поглядом кухню. — Хто купував цей холодильник? Хто збирав гроші на цей кутовий диван? Хто вибирав штори й купував посудомийку?
Рита замислилася. Вони справді все купували разом. Складали кошти в спільну касу, планували кожну покупку. З погляду закону — усе спільне. Але якщо він уже знайшов іншу… що завадить йому прийти сюди з новою жінкою і користуватися тим, що Рита так дбайливо обирала?
Ця думка виявилася сильнішою за біль. Образа змішалася з інстинктом самозбереження. В очах Рити з’явився холодний блиск.
— Мамо… ти думаєш, ми маємо…
Ольга Макарівна не чекала закінчення фрази. У її очах прокинулася та сама ділова хватка, завдяки якій її поважали всі вантажники на роботі.
— Він сам написав: «розлучитися». Значить, претензій не має. А ти тут господиня. Ти вкладала сюди душу. Навіщо йому твій сервіз чи твої фіранки? Хай йому та, інша, купує нове.
Мати дістала телефон.
— Сергію? Це Ольга Макарівна. Потрібна допомога. Машина, велика. І пара хлопців надійних. Не на склад, за приватною адресою. Потрібно перевезти дещо дуже терміново. Буду вдячна, премію організую.
Рита спостерігала за мамою як у тумані. Паніка зникла, поступившись місцем дивній, майже механічній рішучості. Вона пішла до спальні, дістала великі сумки й почала складати свої речі. Сукні, косметика, взуття — усе те, що належало особисто їй.
За годину у двері постукали. Приїхали хлопці зі складу — міцні, мовчазні, вони звикли виконувати команди Ольги Макарівни без зайвих питань.
— Хлопці, вантажимо все, — спокійно скомандувала мати. — Обережно, без шуму. Меблі, техніка, килими. Навіть кухонний гарнітур забираємо, він наш. Вітю, ти зможеш плиту й посудомийку від’єднати?
— Зроблю, Ольго Макарівно, не питання, — відповів слюсар, дістаючи інструменти.
Робота закипіла. З легким гуркотом посунулася шафа, диван розібрали на частини, телевізор дбайливо загорнули в ковдру. Рита ходила кімнатами, вказуючи, що забирати.
— Це його вудки — залиште. Його старий одяг — теж не чіпайте. А ось цей плед мій. І велотренажер… ми його разом купували, але він мені потрібен більше. Забирайте.
Думка працювала чітко: залишити йому тільки його особисті речі. Те, без чого він точно не зможе обійтися, але що нагадає йому про втрачене життя.
До півночі квартира перетворилася на голі стіни. У вітальні на підлозі залишився лише забутий клаптик паперу. У спальні — розкладне крісло, яке Олексій брав на риболовлю. На кухні, на підвіконні, Рита залишила йому «набір для виживання»: одну тарілку, одну склянку, одну ложку та сковорідку. Один комплект для однієї людини.
Усе інше життя помістилося у вантажівку, яка попрямувала до складу, де Ольга Макарівна вже домовилася про місце для зберігання.
— Поїхали, дитино, — мати обняла Риту за плечі. — Поживеш поки в нас.
Рита востаннє обернулася. Луна в порожніх кімнатах здавалася їй музикою свободи. Вона повернула ключ у замку. Гра закінчилася.
Відрядження Олексія було нудним. Він кілька разів хотів увімкнути телефон, уявляючи сотні дзвінків від заплаканої Рити, але тримався. Йому хотілося максимального ефекту.
Він повернувся наступного вечора, втомлений, але задоволений собою. Навіть купив величезний букет троянд і коробку цукерок — як «приз» за пережите хвилювання. Він уже бачив цю сцену: вона кидається йому на шию, він сміється, каже, що це був розіграш, і вони проводять чудовий вечір.
Ключ у замку повернувся легко. Але двері відчинилися з якимось дивним, порожнім звуком. Олексій переступив поріг і завмер. У передпокої не було ні тумби для взуття, ні дзеркала. Тільки гола стіна.
Він зробив крок у вітальню. Пустота. Тільки світло ліхтарів із вулиці падало на лінолеум, де колись стояв їхній розкішний диван.
— Рито? — крикнув він, і власний голос налякав його своєю гучністю.
Він забіг на кухню. На підвіконні самотньо стояв його «спадок»: тарілка, ложка, сковорідка. У спальні — тільки його рибальське крісло. Гардероб був відчинений: його сорочки самотньо висіли на штанзі, половина Рити зяяла порожнечею.
Руки Олексія затремтіли. Він вихопив телефон, увімкнув його. Екран миттєво заповнився повідомленнями про пропущені дзвінки від друзів і колег. Від Рити — жодного.
Він набрав її номер. Вона відповіла не одразу. Голос був рівним, спокійним, наче вона розмовляла з кур’єром.
— Алло.
— Рито! Що це таке?! Де речі? Де ти? Що сталося з квартирою? — кричав він у слухавку.
— З квартирою все гаразд, Олексію. Стіни на місці. Я просто забрала те, що вважаю своїм. Ти ж сам написав, що нам треба розлучитися. Я не стала сперечатися.
— Рито, та це ж був жарт! Розіграш! — Олексій відчув, як у горлі пересохло. — Я хотів, щоб ми посміялися разом! Я ж повернувся, я тут!
— Жартуй тепер із кимось іншим, — так само спокійно відповіла вона. — Твої розіграші закінчилися. Я не хочу жити з людиною, для якої мої почуття — це привід для скетч-шоу. Мама допомогла мені зрозуміти: якщо ти так легко написав про іншу жінку, значить, ти вже давно внутрішньо з нами розлучився.
— Рито, але меблі… техніка… це ж наше спільне!
— Вважай це платою за моральну шкоду. Ти вільний. Можеш приводити свою «іншу» в порожні стіни й починати все з нуля. До речі, твій старий дощовик я залишила. Не дзвони мені більше. Усі формальності залагодимо через юристів.
Гудки. Короткі й холодні.
Олексій опустився на підлогу в порожній кімнаті, притиснувшись спиною до стіни. У руках він усе ще стискав троянди, які в цій порожнечі виглядали абсолютно безглуздо.
Через пів години приїхав його кращий друг Андрій, якого Олексій викликав у стані повного розпачу. Андрій зайшов, оглянув «інтер’єр» і свиснув.
— Ну, брате… Ти таки догрався. Вивезла все?
— Все, Андрію. Навіть дрібний посуд і тренажер. Залишила тільки розкладушку.
— Знаєш, — Андрій сів поруч на підлогу. — Я завжди казав, що Рита в тебе жінка з характером. А ти вирішив з нею в ігри пограти. Ось і маєш результат. Вона ж не знала, що це розіграш. Для неї це було правдою. І в цій правді ти виявився зрадником.
Вони сиділи в тиші. І чим довше Олексій дивився на ці голі стіни, тим сильніше в ньому прокидалася злість. Вона навіть не спробувала поговорити! Відразу — вантажівка, склад, розрив.
— Знаєш що? — буркнув він. — Може, воно й на краще. Якщо вона така холодна й розрахункова, то що було б далі? Ми ж про спільне житло мріяли.
А якби я на роботі затримався, вона б теж майно вивезла? Добре, що зараз усе відкрилося. Пощастило, що в нас не було великих спільних зобов’язань.
Через місяць вони зустрілися біля офіційної установи, щоб підписати папери. Рита виглядала чудово — спокійна, впевнена в собі, з новою зачіскою. Олексій був підтягнутим, але тримався відсторонено.
Вони не сперечалися через майно. Олексій вирішив не шукати свої речі — у нього не було бажання знову бачити те, що нагадувало про поразку. Він з’їхав із тієї квартири, зняв невелику кімнату й почав усе спочатку.
Вони сиділи в кафе навпроти після завершення всіх справ.
— Ти справді думав, що це смішно? — тихо запитала Рита, дивлячись у свою чашку.
— Тоді — так. Зараз — ні, — відповів він. — Але ти теж… не стала чекати. Відразу вирішила, що я ворог.
— Ти зробив мене ворогом у той момент, коли написав ту записку.
Вони кивнули одне одному. Це був останній, ввічливий жест людей, які колись були рідними, а стали просто перехожими.
Вони вийшли з кафе й розійшлися в різні боки.
Кожен із них відчував дивне змішане почуття. Гіркоту від втраченого часу, але водночас — величезне, всепоглинаюче полегшення.
Бо тепер нікому не треба було нічого доводити, ні перед ким не треба було грати ролі.
Життя розставило все по місцях, залишивши обом найцінніший урок: довіра — це не гра, а сім’я — це не сцена для дешевих жартів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
