Зима цього року видалася на славу, давно вже так не мело. Михайліна сиділа біля вікна і чекала, коли ж в її віконечко постукає поштарка. От свята на носі, а пенсії досі немає. Стіл ошатний вона накривати не збирається, нема для кого, але куті зварити, вареники і голубці зробити треба. Як же сумно самотньо святкувати Різдво…
Михайліна поринула в спогади… Люба народилася, коли Михайліні було 40, вона вже втратила надію, що колись стане матірю, а тут таке щастя. Правда, щастям це було лише для неї, так як Михайліна була не в шлюбі – не знайшлося в селі парубка, який би хотів з нею одружитися, от так і жила біля батьків, на роботу ходила, думала, що так самотньо і зустріне старість.
Звістка про дитину її зовсім не засмутила, тепер у неї з’явився сенс в житті, а щоб не осоромити перед людьми своїх батьків, Михайліна відправилася в сусідню область до своєї тітки, татової рідної сестри, в якої не було своїх дітей. Вона давно просила брата, щоб хтось з племінників приїхав до неї, жили б разом, а потім вона і хату б свою записала. Для Михайліни це була чудова нагода почати все заново.
Для людей придумали історію, що вона вдова. Так вона в тітчиному селі і прижилася. Люба росла напрочуд розумною дівчинкою, в школі вчилася добре, завжди прагнула в усьому бути першою. Часто Люба приходила додому з своєю подружкою Вірою, яка їй стала наче сестра. Михайліні дуже подобалася Віра, дівчинка теж росла без батька, з матір’ю жили бідно.
Частенько бувало – прибіжать дівчатка зі школи, і в хату до Михайліни, а вона їх борщиком гаряченьким нагодує, спитає, як справи, та й тішиться, що буде на старість з ким поговорити.
Але доля придумала трохи інший сценарій. В селі був один найкращий парубок Василь, всі дівчата мріяли стати його дружиною, а він обрав Віру. Смуток в очах доньки Михайліна побачила відразу, та й характер доньки добре знала – не відступиться Люба від свого… Так і сталося – коли Віра готувалася до весілля, Люба оголосила, що чекає від Василя дитину.
Одружився Василь з Любою, а Віра назавжди поїхала з села. Життя у молодят не дуже клеїлося, надумав Василь їхати на заробітки. Люба тут же зібрала речі і поїхала слідом за чоловіком. Спочатку, коли вони жили в Чехії, то ще хоч раз на рік навідувалися до матері, але відколи переїхали в Канаду, зв’язок практично втратився.
Люба постійно говорила матері, що їм важко на чужині, грошей не вистачає. Михайліні теж було не легко, бо вік брав своє, на й на одну пенсію не дуже розженешся, але просити щось у доньки у неї не вистачало духу.
Ось рипнула хвіртка і в хату Михайліни хтось постукав. Це була поштарка. Вона принесла пенсію і ще невелику коробочку. Михайліна була впевнена, що це донька згадала, що у неї на Різдво день народження і прислала їй подарунок. Але посилка була підписана німецькою мовою, Михайліна довго розглядала її, вважаючи, що це якась помилка, поки не прочитала ім’я. Це була Віра.
В посилці Михайліна знайшла коробочку з новим телефоном і лист від Віри. Віра писала, що вже багато років живе в Німеччині, і що в неї в житті все склалося добре. Минуле вона давно пробачила. Мама в телефонній розмові розповіла їй, що бачила тітку Михайліну, і у неї дуже старий кнопочний телефон, зв’язатися по відеозв’язку з донькою і внуками вона не може.
«А я раптом згадала Ваші смачні борщі, якими Ви нас з Любою годували, і вирішила Вам подякувати. Хоча б так».
Олеся Біла.
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонений.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
