Руслан повільно крутив кермо, роздивляючись нескінченну низку машин попереду. Затор тягнувся аж до горизонту, і сонце, яке вже хилилося до вечора, лінькувато заливало дорогу теплим, трохи осіннім світлом. У машині було тихо. Тільки мотор гудів, а серце билося якось дивно — неспішно, але важко.
Руслан їхав у місто — вибирати подарунок для своєї єдиної доньки, Наталки. Незабаром — її весілля. Його мало б переповнювати щастя, гордість, хвилювання. Але в душі — дивна порожнеча, ніби хтось витягнув із середини щось живе й справжнє, залишивши тільки оболонку.
Він думав: що ж подарувати? Квітами, грошима чи побутовою технікою її не здивуєш. Довго думав, вагався, а потім вирішив, що треба зробити серйозний подарунок. І тоді Руслан вирішив — подарує квартиру Наталці. Може, це буде хоча б крихта вибачення за все.
Три роки тому йому було п’ятдесят. Він тоді влаштував собі невелике свято в ресторані — друзі, колеги, пляшки дорогого вина, легкий шум, музика, сміх.
— Руслане, та тобі ще море по коліна! — сміялися друзі. — Дивись, як ти тримаєшся!
А він справді тримався — підтягнутий, доглянутий, власник автосервісу, своя справа, будинок, дружина, дочка-студентка. Усе ніби як у людей.
Того вечора він уперше побачив Ілону. Вона сиділа за сусіднім столиком із подругами — яскрава, молода, у червоній сукні. Руслан помітив її, і вона — його. Погляд, усмішка, потім келих вина, а згодом — коротке знайомство.
— Ви дуже схожі на людину, яка знає, чого хоче, — сказала вона, коли він підійшов.
— Колись знав, — відказав Руслан, — тепер ще шукаю.
Ілона засміялася. Голос у неї був легкий, мов весняний вітер.
— Може, я допоможу вам знайти?
Він не шукав пригод. Та Ілона була мов спокуса, яку життя підсунуло в той момент, коли він почав відчувати, що все в нього передбачуване, спокійне, «правильне».
Вона писала йому, кликала на каву. Він відмовляв, потім погодився «на хвильку». З тієї «хвильки» почалася історія, що перевернула його життя.
Русланові було соромно — перед дружиною, перед Наталкою, перед собою. Але Ілона сміялася, влаштовувала маленькі сюрпризи, дивилася на нього так, ніби він був центром її всесвіту.
— Русланчику, ти заслужив щастя, — шепотіла вона. — Хіба гріх — хотіти знову жити?
Так він і почав — жити, як йому тоді здавалося, по-новому.
Коли він сказав дружині, що йде, вона просто сіла на стілець.
— До кого? — спитала тихо.
— До Ілони, — відповів.
— Молодша, гарна?
— Так.
— Ну, хоч щиро, — тільки й сказала вона, й не заплакала.
Наталка тоді не говорила з ним місяцями. Вона навіть не взяла телефон, коли він приїжджав до неї в гуртожиток. Лише сказала через знайому:
— Скажи йому, що батька в мене більше немає.
А життя з Ілоною спершу було як мед. Вона сміялася, обіймала, називала його «мужчиночкою». Вони їздили в подорожі, вечеряли у ресторанах, вона публікувала фото в соцмережах: «Мій коханий».
Та з часом щось почало тьмяніти. Руслан відчував, що їхні розмови стали короткі, як повідомлення у месенджері. Ілону цікавили поїздки, покупки, «що подаруєш на річницю». Його — тиша вдома, запах пиріжків, що колись пекла дружина, голос доньки, що питав:
— Тату, ти мене завтра забереш зі школи?
Через два роки Ілона почала частіше «їздити до подруг». Руслан знав, але мовчав. Йому було вже байдуже. Здавалось, що життя його витисло, мов лимон, і залишило тільки шкірку.
Одного дня він прийшов додому, а Ілони не було. Лише записка на холодильнику:
«Русланчику, не шукай. Ти — хороший, але я хочу іншого життя».
І все. Крапка.
Тоді він довго сидів у тиші. Потім узяв пляшку коньяку, вийшов на балкон і дивився на місто. Знизу йшли люди — сміялися, говорили, хтось когось чекав. А він зрозумів, що йому нема куди йти.
Два роки потому Руслан жив тихо. Працював, не скаржився. Одного дня Наталка сама зателефонувала.
— Тату… — її голос тремтів. — Я виходжу заміж.
— Вітаю, доню… — тільки й спромігся сказати він. — Я прийду, якщо ти дозволиш.
— Прийди.
І ось він сидить у машині в заторі. На передньому сидінні — коробка з документами від квартири. Подарунок. Може, це не змінить минулого, але покаже, що він пам’ятає.
Коли Руслан приїхав до весільного залу, Наталка стояла біля входу у весільній сукні — біла, тендітна, з усмішкою, схожою на мамину.
— Привіт, тату, — сказала вона.
— Ти неймовірна, доню, — прошепотів він.
Поруч стояла колишня дружина — спокійна, навіть лагідна.
— Добрий день, Руслане, — промовила тихо. — Дякую, що прийшов.
— Це я дякую, що дозволили, — відповів він, і в голосі тремтів щем.
Свято йшло своїм ходом. Молодята танцювали, люди сміялися, вигукували тости. Руслан сидів трохи осторонь, дивився, як Наталка сміється зі своїм Андрієм. І раптом у голові спливли слова Ілони:
«Хіба гріх — хотіти жити?»
І він подумав: Ні, не гріх. Але гріх — ламати чуже життя, щоб оживити своє.
Коли настав час говорити тост, Руслан підвівся.
— Доню, — почав він, — я не завжди був правильним батьком. І не завжди гідним чоловіком. Але одне знаю точно: щастя — не в грошах, не в речах і навіть не в успіху. Щастя — це коли поруч людина, з якою можна мовчати, але відчувати тепло. Бережіть одне одного. Не розмінюйте своє на чужі блискітки, як зробив колись я.
У залі запала тиша. Наталка плакала, мама витирала очі. Хтось почав аплодувати.
Після весілля Руслан довго не міг заснути. Він знову й знову прокручував у голові той вечір. Потім узяв телефон, набрав коротке повідомлення колишній дружині:
«Дякую, що виховала таку доньку. І пробач, якщо можеш.»
Відповідь прийшла не відразу:
«Пробачаю. Живи спокійно.»
Минуло кілька місяців. Руслан час від часу приїздив до Наталки. Допомагав ремонтувати ту квартиру, яку їй подарував. Вона ставала дедалі ближчою — знову називала його «тату», а він щоразу відчував, як з душі падає ще один камінь.
Одного вечора вона сказала:
— Знаєш, я тепер розумію, що всі роблять помилки. Але головне — потім повернутись туди, де тебе чекають.
Руслан усміхнувся.
— Так, доню. Головне — встигнути повернутись.
Іноді він зупинявся біля старого будинку, де колись жив із дружиною. Світло у вікнах, запах диму, собака біля хвіртки. Все те саме, тільки без нього. І він розумів: щастя не треба шукати десь там, серед чужих усмішок. Воно було поруч. Просто треба було не дати йому згаснути.
Руслан виїхав із подвір’я, натиснув газ. Дорога тягнулася вперед — рівна, спокійна, без заторів. І вперше за довгий час він їхав без жалю.
Він знав: попереду вже не буде Ілони, не буде ілюзій. Але буде донька, її сім’я, онуки, запах пиріжків і тихе слово «тату», яке лікує краще за все на світі.
І в цій простій правді, зрілій і вистражданій, він нарешті знайшов себе. Та й надія жевріла – а може ще таки дружина його пробачить…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
