Світлана вставала щодня о п’ятій. Тиша в хаті, лише цокіт годинника на стіні та далеке, ледь чутне, гудіння ранкового автобуса, який за годину мав їхати в місто. Вона палила в грубці, ставила чайник, готувала дітям бутерброди, складала все акуратно в ланч-бокси. І тільки коли в хаті починало пахнути смаженими яйцями, сходилися діти — Соня й Андрійко.
Руслан у цей час уже збирався на роботу — він працював у місцевій агрофірмі, в селі. Їхні ранки були схожі один на один, як дві краплі води: короткі розмови, швидкий чай, побажання гарного дня. Вони разом прожили п’ятнадцять років — з того часу, як одружилися майже відразу після школи. Вона тоді навчалася на фельдшера, він пішов у технікум, а потім повернувся в село працювати механіком.
Життя їхнє було звичайне, але спокійне. Без розкоші, без подорожей, зате з теплом і затишком. Світлана завжди дбала про дім, любила порядок, готувала смачні борщі, пекла пироги. Руслан же був опорою — лагодив усе, косив траву, возив дітей у школу, коли Світлана працювала у зміну.
Та от одного вечора все змінилося.
Світлана, як завжди, поверталася з міста рейсовим автобусом. Сиділа біля вікна, дивилася на вечірні поля, які тягнулися безкрайніми зеленими смугами. Позаду неї сиділи дві жінки з сусіднього села — гомоніли, як завжди, голосно, не думаючи, що їх можуть почути.
— Та я ж тобі кажу, бачила сама! — казала одна. — Руслан, той що з Гайового, з якоюсь молодицею їздить. Може, колега, а може, й більше…
— Та не може бути, — відмахувалася інша, але голос звучав зацікавлено. — Він же сімейний, у нього жінка така акуратна, лікарка, у поліклініці працює.
— Ага, акуратна… А він все одно возиться, поки вона по тих автобусах щодня катається…
Світлана сиділа, і кожне слово різало її, так, що вона ледве стримувалася. Спочатку вона подумала — може, збіг, може, не про її Руслана мова. Але в Гайовому ж хіба є інший Руслан, який працює в агрофірмі? Таких двох нема.
Додому вона того вечора приїхала мовчазна. Руслан, як завжди, зустрів її біля хвіртки, допоміг занести сумку, спитав, як день минув. Вона відповіла коротко, а в голові крутилося одне — перевірити, бо після почутого вона спокійно жити не зможе.
Наступного ранку Світлана зробила вигляд, що їде на роботу. Зібрала сумку, як завжди, навіть одягнула білий халат. Але вийшовши за ворота, пішла не до автобуса, а на стежку, що вела до поля. Там, за вербами, відкривався вид на агрофірму.
Близько дев’ятої вона побачила Руслана. Він сів у службову машину, поруч — жінка в яскравій куртці, не з села. Вони сміялися, щось обговорювали, і поїхали в бік ферми.
Світлана стояла мов укопана. У неї перехопило подих. У голові — шум, у грудях — холод. Вона не бачила нічого, окрім тієї машини, що зникала за поворотом.
День тягнувся вічністю. Вона сиділа вдома, дивилася на годинник, чекала вечора. Руслан прийшов, як завжди, втомлений, але з усмішкою. Поставив сумку, поцілував її у щоку.
— Ну що, Світланко, вечеряти будемо?
Вона зупинила його поглядом.
— Руслане, треба поговорити.
Він насторожився.
— Що сталося?
— Ми з тобою прожили п’ятнадцять років, — почала вона тихо. — Я не хочу сваритися, не хочу криків. Але якщо ти когось полюбив — скажи мені. Я не буду тебе тримати.
Руслан зблід.
— Що ти таке кажеш?
— Кажу те, що бачила. Ти їздиш з жінкою. Не кажи, що це робота, я все бачила.
У хаті запала тиша. Лише годинник цокав так голосно, що аж дратував. Руслан опустив голову.
— Я не зраджував тобі, — сказав після паузи. — Але… так, є жінка на роботі, з якою я часто спілкуюся. Вона мені подобається. Просто подобається. Нічого між нами не було. Але я не можу брехати — я відчуваю симпатію.
Світлана мовчала. У неї ніби земля пішла з-під ніг. Вона чекала заперечень, клятв, виправдань — а отримала чесність, яка боліла ще дужче.
— І що тепер? — спитала тихо.
— А тепер я хочу залишитися в сім’ї, — сказав він твердо. — Я розумію, що помилився. Може, мені просто забракло уваги, ми обоє втомилися, замоталися… Але я не хочу тебе втратити.
Тієї ночі вони не вечеряли. Лежали спинами одне до одного, кожен у своїх думках.
Світлана кілька днів ходила мов тінь. На роботі ловила себе на тому, що не слухає пацієнтів, губить документи, плутає рецепти. Увечері приходила додому, бачила Руслана — він теж змінився: мовчазний, задуманий, уникає її погляду.
Одного разу він приніс квіти. Просто поставив у вазу, нічого не сказав. Потім змайстрував дітям нову гойдалку, допомагав Світлані на городі. І хоч слова «пробач» не прозвучали, вона відчувала, що він дуже старається.
Але довіра — то не город, її за день не відновиш.
Минув місяць. І одного вечора Світлана знову їхала автобусом. Дві ті самі жінки сиділи позаду. І знов говорили — про когось іншого цього разу, сміялися, пліткували. І Світлана подумала: «Отак і було. Слова, випадково кинуті, можуть розбити сім’ю».
Вона повернулася додому — а Руслан стояв на порозі з каструлею борщу в руках.
— Я зварив, — усміхнувся ніяково. — Не такий, як твій, але їстівний.
І тоді Світлана зрозуміла, що пробачила. Не тому, що забула. А тому, що любила. Бо любов — це не лише тепло, коли все добре. Це ще й здатність залишитися, коли болить.
Того вечора вони довго сиділи на ганку. Діти сміялися в хаті, над селом опускалася тиха зоряна ніч, і Світлана подумала:
«Може, не всі чоловіки святі. Але не всі помилки — зрада. Головне, щоб після бурі хтось захотів будувати міст. І якщо обидва — то все ще можна врятувати».
І вони врятували. Не зразу. Але врятували. Бо ламати легко, а будувати важко.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
