Кімната була занурена у напівтемряву, яку прорізало лише тьмяне світло від вуличного ліхтаря. Ірина стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення. Вона бачила втомлені очі, ледь помітні зморшки біля губ і те, що стало головною темою їхніх «сімейних бесід» останнім часом — фігуру.
— А ти солідно так додала у вазі, — пролунав ззаду лінивий, майже байдужий голос Романа.
Він лежав на ліжку, гортаючи стрічку новин у телефоні, і навіть не підняв голови.
— Прямо видно, як боки з’явилися… Все, Іро, попливла твоя фігура. Раніше ти за собою стежила, а зараз — ніби махнула рукою.
Ірина здригнулася. Кожне слово було як дрібний, але гострий уламок скла. Вона згадала свої виснажливі тренування, відмову від вечері, постійні візити до ендокринолога через гормональний збій. Вона боролася за кожен грам, але організм, виснажений стресом, тримав оборону.
— Та де? Це сорочка просто невдала, бачиш, тут крій такий… — вона почала гарячково відтягувати тканину на спині, намагаючись створити ілюзію стрункості. — Тут усе підтягнуте, я завтра ще на одну кардіо-сесію запишуся…
Роман нарешті відірвався від екрана і криво посміхнувся.
— Ну, втішай себе, втішай. Тільки дзеркало не обманеш. Ладно, вимикай світло, завтра рано вставати. Мама чекає нас на сніданок о восьмій, не забудь.
Ірина клацнула вимикачем. У темряві вона обережно лягла на край ліжка, боячись навіть випадково зачепити чоловіка. Від вікна тягнуло крижаним холодом. Марія Федорівна, її свекруха, завжди відчиняла кватирки, стверджуючи, що «мозок має дихати». Ірині здавалося, що в цьому домі дихати стає дедалі важче.
Вона заплющила очі й мимоволі повернулася думками у минуле. Сім років тому все було інакше. Чи, можливо, вона просто хотіла так думати?
Ранок весілля був сонячним і метушливим. Поки перукар чаклувала над зачіскою, Ірина стискала в руці маленький пластиковий тест. Дві смужки. Серце калатало так сильно, що здавалося, його чути на всю квартиру.
— Ірцю, ти готова? Фотограф уже… — у кімнату забігла Оксана, її молодша сестра. Вона миттєво помітила блідість Ірини. — Що сталося? Тобі погано?
Ірина мовчки простягнула їй тест. Оксана охнула і прикрила рот рукою.
— Ти серйозно? — прошепотіла вона, кидаючись обіймати сестру. — Я буду тіткою? Слухай, ну ви й швидкі! Роман уже знає?
— Ні, — хитала головою Ірина, посміхаючись крізь сльози. — Я хотіла сьогодні, після розпису, зробити йому сюрприз.
— Тільки матері поки не кажи, — порадила Оксана. — Бо Марія Федорівна замість свята почне тебе по лікарях записувати і розповідати, що ти не так сидиш або не те їси. Ти ж знаєш її характер — вона любить усе контролювати.
Весілля пройшло як у тумані. Роман був гордий, підтягнутий, сипав жартами. Гості вигукували тости за його майбутні успіхи, за дипломатичну кар’єру, яка от-от мала злетіти. Ірина ж сиділа поруч, тримала його за руку і відчувала всередині маленьке тепле диво. Вона пила яблучний сік, ввічливо відмовляючись від шампанського, і вірила, що це початок найкращої історії в її житті.
Після весілля вони оселилися в квартирі Романової бабусі. Старі меблі, запах нафталіну, але Ірина вже бачила там дитяче ліжечко з балдахіном.
— Поки що поживемо тут, — будував плани Роман. — А як отримаю призначення в управління за кордон, будемо думати про щось більше. Ти ж готова до переїздів? Мені потрібна дружина-соратниця, яка завжди зможе зібрати валізу за годину.
Ірина лише посміхалася. Вона ще не знала, що її валізи вже почали збирати за неї інші люди.
Минуло три тижні. Ірина збиралася розповісти все Роману того вечора, але Марія Федорівна випередила її. Свекруха прийшла без попередження, принесла домашнього печива і покликала Ірину на кухню.
— Ти при надії, Іро? — запитала вона, дивлячись прямо в очі. У цьому погляді не було ні краплі тепла, лише холодна цікавість.
Ірина знітилася. Вона сподівалася, що приховає це ще трохи, поки термін не стане більшим.
— Так, — тиха відповідь.
— Який термін? — голос Марії Федорівни став металевим.
— Півтора місяця. Я маю знімок з УЗД, дивіться…
— Заховай, — свекруха навіть не глянула на фото. — Це зараз зовсім не до часу. Батько Романа домовився про тривале відрядження. Ви летите в представництво за кордон. Це шанс, який випадає раз у житті. Рома мріяв про це з першого курсу.
— Але як же… дитина? — прошепотіла Ірина.
— А ніяк. Ти уявляєш, як це завадить його кар’єрі? Замість того, щоб бути на прийомах, супроводжувати чоловіка, вчити мови, ти будеш сидіти в пелюшках і плакати від токсикозу. Він буде думати про суміші замість державних справ. Ти хочеш його майбутнє під укіс пустити? — Марія Федорівна наблизилася до невістки. — Будуть інші діти! Ромі потрібна красива, вільна дружина. Зроби розумний крок. Я дам адресу перевіреної людини, все пройде тихо. Ромі скажеш, що це сталося само собою. Організм не витримав, стрес, буває…
Того вечора Роман повернувся додому окрилений.
— Іро, ми летимо! Все підписали! Ти уявляєш, які це можливості? Європа, статус! Звільняйся зі своєї школи, тепер твоя єдина робота — бути моєю правою рукою.
Він кружляв її по кімнаті, а Ірина відчувала, як усередині неї все розсипається в попіл. Вона хотіла крикнути: «Ромо, у нас буде дитина! Зупинися!», але бачила його палаючі очі й боялася стати тією, хто загасить цей вогонь.
Через два дні їй стало зле. Вона потайки пішла до лікарні. Сувора лікарка довго дивилася в монітор.
— У вас тонус, блакитненька моя. Треба негайно лягати на збереження. Жодних літаків, жодних валіз. Організм каже вам «ні».
Ірина вибігла з кабінету і відразу набрала свекруху. Голос її тремтів:
— Лікарка сказала лягати в лікарню… Може, все ж таки сказати Роману?
— Не вигадуй! — відрізала Марія Федорівна. — Лікарі завжди перестраховуються. Ти молода. Просто зроби те, про що ми говорили. Квитки вже в Роми на руках. Ти хочеш залишитися тут сама, поки він буде підкорювати світ? Він тобі цього не пробачить, Іро. Буде вважати, що ти його прив’язала до себе цією дитиною.
Ірина здалася. Вона пішла за вказаною адресою. Потім були дні болю, порожнечі та брехні. Вона плакала вночі, а вдень збирала речі до Європи. Роману вона сказала, що «стався викидень». Він зітхнув, поцілував її в чоло і сказав: «Нічого, ми ще молоді. Головне — кар’єра».
Роки в Європі були блискучими зовні і мертвими всередині. Роман ріс, ставав поважним, «солідним». Ірина вчила мови, відвідувала раути, усміхалася, коли треба було, і мовчала, коли Роман критикував її за невчасно подану каву чи занадто просту сукню.
Коли вони повернулися, Роман раптом вирішив: пора.
— Іро, всі мої колеги вже мають спадкоємців. У Лори з мого відділу вже троє, — казав він за вечерею. — Нам теж треба. Це статус.
Але нічого не виходило. Рік, два, три. Почалися нескінченні обстеження.
— У вас сильний спайковий процес і гормональний дисбаланс, — казали лікарі. — Були втручання в минулому?
Ірина опускала очі й мовчала. Вона почала приймати сильні гормональні препарати. Від них набрякало обличчя, з’являлася вага, яку неможливо було зігнати.
— Подивися на себе, — кривився Роман, заходячи у ванну. — Ти ж як тітка стаєш. Може, тобі менше солодкого їсти? А то мені вже соромно з тобою на заходи ходити.
Оксана, яка часто приїздила до них, не могла на це дивитися.
— Іро, скільки ти будеш терпіти? — шепотіла вона на кухні. — Розкажи йому правду! Хай знає, що це його матінка тебе під ніж відправила заради його ж відрядження.
— Не можу, Оксано. Він не повірить. Марія Федорівна зробить мене винною, вона скаже, що я сама так хотіла. Я боюся його втратити.
— Ти вже його втратила, сестро. Ти втратила себе.
Розв’язка настала на ювілеї Марії Федорівни. За великим столом зібралася вся родина, колеги Романа, старі друзі. Марія Федорівна, у своїй кращій шовковій блузі, сиділа на чолі столу.
— Ох, — зітхнула вона, коли розмова зайшла про онуків. — Бідний мій Ромцю. Так хоче сина… Стільки грошей на лікування витрачає, а толку? Може, Іра просто не хоче бути матір’ю? Знаєте, бувають такі жінки — егоїстки. Все для себе, все для комфорту. Може, вона щось приховує від нас?
В Ірині щось обірвалося. Наче струна, яку сім років натягували до межі. Вона повільно підняла очі.
— Що я приховую, Маріє Федорівно? — голос її був дивно спокійним. — Може, розкажете всім, як ви мене за руку вели до лікаря сім років тому? Як малювали мені картини того, як дитина зруйнує життя вашого сина?
За столом запала така тиша, що було чути, як на кухні капає кран. Роман повільно відклав виделку.
— Про що вона говорить, мамо? — запитав він.
Марія Федорівна не розгубилася. Вона приклала серветку до очей і схлипнула.
— Ой, Ромцю… Я знала, що вона це зробить. Вона все перекручує! Вона тоді сама прибігла до мене, плакала: «Я не хочу псувати фігуру, я хочу в Париж, я не готова до какашок і безсоння!». Я її вмовляла, як могла! Казала: «Іро, це ж дитина!». А вона… вона просто пішла і зробила це. А тепер, коли припекло, валить усе на стару хвору жінку.
Ірина дивилася на неї з жахом. Вона очікувала захисту, але побачила на обличчі Романа не співчуття, а холодну лють.
— Ти збрехала мені? — він встав, нависаючи над дружиною. — Ти вбила мого первістка, щоб поїхати зі мною за кордон? Щоб ходити по магазинах?
— Ромо, це неправда! Послухай мене… Вона маніпулювала мною! — Ірина намагалася схопити його за руку, але він відштовхнув її.
— Досить! — крикнув він. — Я тепер розумію, чому ти зараз так стараєшся. Совість гризе? Тільки пізно. Мені не потрібна зрадниця. Мені потрібна жінка, яка цінує сім’ю, а не шмотки. Можеш збирати речі.
Він вийшов із кімнати. Марія Федорівна нахилилася до Ірини і прошепотіла так, щоб чула тільки вона:
— Я ж казала, що ти йому кар’єру занапастиш. Бачиш, через тебе в нас у сім’ї скандал. Йди вже, поки я не сказала більше.
Ірина не плакала. Вона встала, розправила плечі й мовчки вийшла.
Перші тижні в Оксани були важкими. Розлучення пройшло швидко. Роман забрав майже все — квартиру, заощадження, навіть деякі її особисті речі, стверджуючи, що вони куплені за його кошти. Він швидко знайшов заміну — ту саму Лору, яка вже за місяць викладала фото з їхньої колишньої вітальні.
Але з кожним днем Ірина відчувала щось дивне. Їй ставало легше дихати. Вона перестала здригатися від звуку повідомлень. Вона перестала пити гормони, які лише розхитували її психіку.
— Знаєш, Оксано, — сказала вона одного разу, гуляючи в парку. — Я вперше за сім років відчуваю, що моє тіло належить мені. Хай воно не ідеальне, хай є ці боки, але воно моє.
Вона записалася на курси іноземної мови. Тепер вона вчила її не для того, щоб підтримувати бесіди з послами, а тому, що їй подобалося звучання слів. Саме там вона зустріла Андрія.
Він був викладачем. Завжди трохи розкуйовджений, у светрі з латками на ліктях, він мав дивовижну здатність слухати.
Одного разу після занять вони пішли пити каву.
— Іро, ви сьогодні якась замислена, — зауважив він, усміхаючись. — Про що мовчите?
І вона розповіла. Вперше в житті вона розповіла все правдиво, без прикрас і спроб виправдатися. Про втрату, про тиск свекрухи, про презирство чоловіка і про свій діагноз «безпліддя».
Андрій довго мовчав, розглядаючи свою чашку. Потім він накрив її долоню своєю.
— Знаєте, — тихо сказав він. — Багато людей шукають у партнері ідеальну картинку або інкубатор для спадкоємців. Але людина — це не функція. Ви цінна сама по собі. Ваша доброта, те, як ви підбираєте слова, як ви дивитеся на світ… Це і є життя. А діти… діти — це благословення, а не обов’язок. Якщо вони будуть — чудово. Якщо ні — це не робить вас гіршою.
Від цих слів Ірині захотілося плакати. Але це були сльози полегшення.
Минуло пів року. Ірина розквітла. Вона змінила зачіску, почала носити яскравий одяг і, головне, перестала важитися щоранку. Її вага стабілізувалася сама собою, як тільки зник вічний кортизол у крові.
Одного ранку вона прокинулася від дивного відчуття. Слабкість, легка нудота і незрозуміле тяжіння внизу живота.
— Та ні, — прошепотіла вона собі. — Це просто перевтома.
Але наступного дня відчуття не зникло. Вона купила тест у найвіддаленішій аптеці, щоб ніхто її не побачив.
Дві смужки. Яскраві, чіткі. Без жодних сумнівів.
Виявилося, що коли жінка перестає вибачатися за своє існування, коли вона виходить із зони вічного стресу і поруч з’являється людина, яка просто її любить — трапляються дива. Організм зцілився сам, без дорогих процедур і гормональних катувань.
Вона сиділа на лавці в парку, гладила свій живіт і дивилася, як падає золоте листя. Десь там, у паралельному світі, Роман намагався справити враження на нових начальників, а Марія Федорівна шукала недоліки в Лори. Але це вже не мало жодного значення.
Ірина зрозуміла головне: найважче «треба», яке ми тягнемо — це намагання бути ідеальними для тих, хто нас не любить.
Вона встала і пішла назустріч Андрію, який уже чекав її біля входу в парк. Вона не знала, що буде завтра, але точно знала, що більше ніколи не дозволить нікому вирішувати, скільки вона має важити і чи має вона право на щастя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
