«Заповіт я знову переписала на твою сестру, бо ти й так якось викрутишся, а вона без моєї помочі пропаде», — ці слова матері прозвучали надто буденно, ніби вона просто повідомила про ціну на хліб.
Катерина застигла з горнятком чаю в руках. Вона звикла, що в цій родині вона завжди була «сильною», «пробивною» і «тією, що все зрозуміє». Але сьогодні ці слова прозвучали як остаточний вирок. Не майну, не нерухомості — а її праву бути просто любленою донькою.
Мати дивилася на неї своїми прозорими очима, у яких не було ні краплі провини. Навпаки, там світилося якесь дивне роздратування.
— Ти мене тоді перебаламутила, Катю, — вела далі мама, поправляючи хустку на плечах. — Мізки мені забила своєю уявною турботою, от я і піддалася на хвилинку. Образила дитину, обділила Вірочку. Ну нічого, я вчасно схаменулася. Тепер усе законно, все на ній.
Катя мовчала. Вона згадала, як останні п’ять років щосуботи приїжджала сюди з повними сумками продуктів. Як мила ці вікна, як возила батька по лікарях, поки Віра постила в соцмережах фото з відпочинку або скаржилася на «депресію через важку роботу».
— І до речі, Катько, — мати примружилася, наче збиралася нанести вирішальний удар, — даремно ти так перед батьком витанцьовуєш. Ти ж знаєш, що він тебе не дуже-то й чекав? Ти до нього: «Татуню, татку», а він же хотів кар’єру будувати, світ бачити, а не з пелюшками возитися. Ти для нього завжди була як сніг на голову в травні. Тьху, дивитися нудно на ці твої ніжні почуття.
У Каті всередині щось обірвалося. Не з гуркотом, а тихо, як нитка, на якій трималася стара картина. Вона дивилася на матір і бачила чужу жінку. Жінку, яка все життя ділила любов, як черствий буханець хліба, і Каті завжди діставалися лише крихти.
Все почалося набагато раніше. У них була звичайна квартира в гарному районі, гаражі, успадкована від діда дача — те, що в народі називають «хорошим стартом». Тільки от старт цей призначався не для всіх.
На сімейних застіллях тітка Галя, мамина сестра, завжди любила підлити масла у вогонь:
— Що ти, Катю, все бідкаєшся, що роботи багато? Батьки он скільки всього нажили. Там і квартира, і дача в затишному місці… Багатою нареченою будеш! Розділите все з Віркою порівну і будете жити як пані.
Мати тоді різко поставила тарілку на стіл:
— Що ділити, Галю? Ми вже з батьком усе вирішили. Усе Вірочці залишиться. Вона молодша, вона тендітна, їй важче в житті буде. А Катька — вона кремінь, вона сама собі шлях прокладе, їй чужого не треба. Я і папери вже оформила, щоб потім ніяких суперечок не було.
Катя тоді лише опустила очі. Їй було не стільки грошей шкода, скільки того факту, що її вже викреслили зі списку «своїх». Вона була старшою, а отже — автоматично винною в усьому, що ставалося в домі.
Коли народилася Віра, Каті було п’ять. З того дня її дитинство закінчилося.
— Помий пляшечку, — казала мати.
— Погойдай коляску, — додавав батько.
Вірочка була «сонечком», «принцесою», «нашою надією». Катя ж була «робочою конячкою».
— Мамо, я отримала найвищий бал за контрольну! — радісно кричала маленька Катя, забігаючи в кухню.
— Ну то й що? — відмахувалася мати, не відриваючись від Віриних кучериків. — Тобі просто пощастило, або вчителька добра попалася. Ти ж знаєш, що ти в нас не геній, просто посидюча. От Вірочка — та талановита, вона на музику піде, вона буде зіркою.
Віра на музику пішла, але витримала два місяці. Потім був спорт, малювання, танці. Батьки купували найкраще спорядження, найдорожчі інструменти. Катя ж доношувала старі светри і купувала зошити на власні кишенькові гроші, які економила на обідах.
Минали роки. Вірині таланти якось непомітно трансформувалися в нескінченні гулянки. Поки Катя сиділа над підручниками в університеті, Віра шукала себе в нічних клубах і сумнівних компаніях. Але навіть тоді вона залишалася «бідною дитиною, яку ніхто не розуміє».
Одного разу Віру привезли додому під ранок у такому стані, що вона не могла вимовити власного імені. Батько, замість того щоб вичитати молодшу, накинувся на Катю, яка саме збиралася на роботу.
— Це ти винна! — кричав він, вказуючи на нетверезу сестру. — Ти ж старша! Чому не проконтролювала? Чому відпустила її з тими пройдисвітами? Тобі взагалі нічого довірити не можна!
— Тату, їй двадцять років! — намагалася захиститися Катя. — Я пробувала її втримати, вона мене просто висміяла. Сказала, що я нудна зануда. Я не можу її зв’язати і замкнути в коморі! У неї своя голова має бути.
— Замовкни! — втрутилася мати, підставляючи Вірі тазик. — Ти просто заздриш їй, бо вона яскрава, її люди люблять. А ти сидиш зі своїми паперами, ні друзів, ні життя. Тобі просто приємно бачити її в такому стані, от ти і не зупинила.
У той вечір Катя вперше подумала про те, щоб піти з дому назавжди. Вона зрозуміла: що б вона не робила, для батьків вона залишиться лише фоном, на якому має сяяти їхня улюблена молодша донька.
Катя пішла. Вона працювала на двох роботах, винаймала куток у передмісті, гризла землю, щоб вибитися в люди. Вона вийшла заміж — як їй здавалося, за надійну людину. Але життя підкинуло ще одне випробування.
Чоловік, який спочатку здавався тихим і спокійним, після народження сина Павлика ніби перетворився на іншу людину. Почалися постійні причіпки, крики, а згодом він почав піднімати руку. Катя терпіла, бо «так треба», бо «дитині потрібен батько». Але коли він одного разу замахнувся на маленького сина, вона не витримала.
Вона прийшла до батьків. З синцем під оком, з Павликом на руках, у розпачі.
— Мамо, — благала вона, — пустіть нас на трохи. Він зовсім з розуму зійшов. Мені страшно за малого. Я влаштуюся на роботу, я буду платити за комуналку, тільки дайте нам десь пересидіти.
Мати подивилася на неї з холодним роздратуванням.
— Катерино, ми тебе змушували за нього йти? Ти сама його обрала. Ти доросла жінка, от і вирішуй свої проблеми сама. Ми з батьком на пенсію збираємося, нам спокій потрібен. А тут дитина буде кричати, ти зі своїми сльозами… Тим паче, ми зараз Вірочці допомагаємо за навчання платити. Ти ж знаєш, як це дорого. Нам зайвий рот не потрібен.
Це був удар під дих. Катя розвернулася і пішла в нікуди. Їй допомогла подруга — пустила в стару порожню квартиру, яку збиралася продавати. Два роки Катя працювала як проклята, відкладала кожну гривню, економила на всьому. Батьки за цей час жодного разу не зателефонували, щоб запитати, чи є дитині що їсти.
Минуло десять років. Катя «стала на ноги». У неї була своя квартира (хоч і в іпотеці), стабільна робота, син-студент. Вона викреслила батьків зі свого життя, поки одного разу телефон не задзвонив.
— Алло, Катю? — голос матері був слабким і жалісливим. — Ой, доню, як же нам важко. Пенсії ні на що не вистачає, ціни такі, що в магазин страшно зайти. Батько хворіє, ліки коштують стільки, що ми вже й забули, коли м’ясо купували. Приїдь, хоч побачимося, а то помремо і не попрощаємося.
Серце Каті, попри всі образи, здригнулося. Вона поїхала. Купила величезні пакети з продуктами, делікатеси, ліки. Коли вона зайшла в стару квартиру, вона побачила двох немічних людей. Віри поруч не було.
— А Вірочка де? — запитала Катя, розкладаючи продукти в холодильник.
— Та в неї ж робота, сім’я, — швидко почала виправдовувати молодшу мати. — Їй ніколи. Вона дзвонить часто, серденько моє, переживає. Але приїхати не може, сама розумієш.
З того дня Катя знову стала «робочою конячкою». Вона оплачувала ремонти, возила їх на оздоровлення, Павлик допомагав з прибиранням. Вони робили це просто тому, що не могли інакше. Поки Катя не знайшла той самий заповіт.
Вона прибирала в серванті і натрапила на теку з документами. Там чорним по білому було написано: усе майно після смерті обох батьків переходить Вірі. Каті не належало нічого. Навіть старий гараж, який вона особисто допомагала фарбувати минулого літа.
— Розумієш, мені не квартира та потрібна, — плакала Катя на кухні у подруги. — У мене є де жити. Мені образливо, що вони мене використовують як безкоштовну доглядальницю, а серце своє і все нажите віддають тій, яка навіть палець об палець не вдарила. Вони роблять це за моєю спиною, посміхаються мені в очі, їдять те, що я купила, і пишуть папери на Віру.
— То скажи їм! — обурювалася подруга. — Чого ти мовчиш? Ти ж доросла жінка, маєш право на правду!
Катя спробувала. Саме тоді й відбулася та розмова, з якої все почалося. Мати не тільки не відчула провини, а ще й вилила на неї відро бруду, розповівши, що батько її не хотів.
Це стало останньою краплею. Катя почала діяти. Вона не стала влаштовувати скандали, вона просто почала спостерігати.
Якось мама знову зателефонувала:
— Катю, відвези мене до нотаріуса. Я подумала… Ти ж так багато для нас робиш. Перепишу заповіт на тебе і Павлика. Це буде справедливо.
Катя здивувалася. Вона навіть відчула якусь миттєву радість — невже схаменулися? Невже оцінили? Вона зателефонувала Вірі, щоб бути чесною.
— Віро, мама хоче змінити заповіт на мою користь. Я не просила її про це, просто попереджаю.
— Ой, Кать, мені все одно, — ліниво відповіла сестра. — Роби що хочеш. У мене своїх справ повно.
Заповіт було переписано. Катя нарешті відчула полегшення. Але воно тривало рівно до дня народження батька.
На ювілеї зібралася вся «родина». Катя знову наготувала стіл, Павлик купив подарунок. Віра прийшла пізніше за всіх, без нічого, але з гучними обіймами. Батько сяяв — улюблениця поруч.
Коли Катя підняла келих і зі сльозами на очах почала дякувати батькові за дитячі спогади, за те, як він вчив її бути сильною, мати раптом перебила її.
— Ой, Катько, годі вже цієї драми. Вічно ти все перетворюєш на виставу. Ти до нього липла, бо була нав’язлива, а він просто не знав, як тебе відігнати. І знаєш що? Досить цих ігор у спадщину. Я вчора знову все переписала на Віру. Бо ти — хитра, ти мене вмовила, підкупила своїми продуктами. А Вірочка — вона щира. Вона не купує нашу любов, вона просто є. І все дістанеться їй.
У кімнаті запала тиша. Батько відвів очі. Віра продовжувала спокійно їсти салат.
Катя встала, мовчки взяла сумку і вийшла. Павлик вибіг за нею.
Наступного тижня Катя пішла до людини, про яку в їхньому містечку говорили пошепки. Це був чоловік, який, за чутками, міг «повернути справедливість» не зовсім звичайними методами.
— Я хочу, щоб вона відчула все те, що відчувала я, — сказала Катя, дивлячись у темні очі «консультанта». — Я не хочу нічого страшного. Я просто хочу, щоб її життя стало таким же порожнім, як моє серце зараз. Щоб вона зрозуміла, що таке самотність і коли від тебе відвертаються ті, кому ти вірив.
— Ви впевнені? — запитав чоловік. — Повернення може бути болючим.
— Я вже мертва всередині, — відповіла Катя. — Мені нема чого втрачати.
І життя Віри почало розсипатися. Спочатку пішов чоловік — виявилося, що він давно мав іншу родину. Потім почалися проблеми на роботі, якісь незрозумілі борги, хвороби, які змушували її постійно бігати по кабінетах.
Коли Віра прийшла до Каті просити грошей, та лише посміхнулася.
— Ой, сестричко, я б рада. Але я ж іпотеку плачу, сина вчу. Звернися до мами. Вона ж тебе любить. Нехай продасть квартиру, дачу. Ти ж спадкоємиця, от і користуйся своєю перевагою зараз.
Мати дзвонила, плакала, благала. Але Катя більше не брала слухавку. Вона змінила номер. Вона вперше за сорок років поїхала у відпустку на море — сама, з сином.
Стоячи на березі і дивлячись на захід сонця, Катя зрозуміла: заповіт — це всього лише папірець. Справжній вирок вона винесла собі сама в той день, коли вирішила, що має заслуговувати на любов тих, хто не здатний любити.
Тепер вона була вільна. А Віра… Віра нарешті отримала те, що їй обіцяли: порожню квартиру в центрі, у якій не було нікого, хто міг би принести склянку води. Справедливість виявилася гіркою на смак, але це був єдиний смак, який Катя могла тепер відчувати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
