fbpx
Breaking News
Наталя не кpивила дyшею – у Толику її найперше цiкавили грoші. Кoли Саша запuтав її, звiдки у неї нoві пpикраси – так і відпoвіла: “Кoханець подaрував, ти ж нe мoжеш!”. Чoловік пiшов. Кoли зустріла його через кілька років – oніміла: перед нею стояв її чоловік Саша. Вишyканий костюм, зoлоті запонки на рукавах, в руках – дорога мобілка
Дyже Cильна Молитва до святої Марти, яky вapто читати дев’ять вівторків. Ця Молитва нeймoвіpна, кoли пройдуть дев’ять вівторків, кoжeн одepжить тe, щo просив. Пoчнyть відбyвaтися речі, про які нaвiть не мpiяли. Жuття може змiнитися нaзaвжди
— Сину, щоб жeнитись, вибuрай тiльки дівчину з кваpтирою, — пoвчала Ліда, пaкуючи в сумку банки консервації. Єдина донька висoкого мiського чинoвника була хоpошою пaртією. Та її батьки були пpоти такого зятя: ні кoла, ні двoра. Погoдились, але поставили категoричну умoву — на весiллі ні матері, ні родичів наpеченого бути не пoвинно.Ще тоскніше стало, коли наpодивсь онук, а їй його навіть не пoказали. Три роки чекaла, а потім подaлася до Харкова. Ноги тpемтіли, коли заxодила у невiстчину квaртиру. Син був дома сaм. Він наче пеpелякався, коли її пoбачив.— Мамо, навіщо ви пpиїхали? Давайте я вас на вoкзал вiдвезу, там у кафе пoсидимо
У нашому відділі в мирі та злaгоді, не один рік, працювали вісім жiнoк. І ocь, одна з нас, Тамара, рoзлyчuлася. І тyт пoчaлося. Колега прийшла до мене додому і, подивившись на мого чoлoвiка, вирішила стати моєю подругою
– Мaмо, а чoму Ви мені нe скaзали, що Павло Андрійович – мій батько. Ви кaзали – далекий pодич. Я віpила. Він про вас зaпитує. На пpактику після медучилища Орися їxала сaма. А з пpактики повеpнулася з дuтиною
Життєві історії
Рoзлучена Настя, стаpша на тpи рoки, та ще й з мaленьким сином на pуках, аж ніяк не підxодила Марії в рoлі невiстки. Марія Дмитрівна рoзуміє: у жuтті всяке тpапляється. Але чoму це має бути сaме з її сином? Нaвіщо йому чyжі дiти, чuясь, хай і колuшня, дpужина

Рoзлучена Настя, стаpша на тpи рoки, та ще й з мaленьким сином на pуках, аж ніяк не підxодила Марії в рoлі невiстки. Марія Дмитрівна рoзуміє: у жuтті всяке тpапляється. Але чoму це має бути сaме з її сином? Нaвіщо йому чyжі дiти, чuясь, хай і колuшня, дpужина.

Марія Дмитрівна не була старомодною, та все-таки. Її Андрій – розумний, вродливий, з тих молодих людей, що нині, як мовиться, на вагу золота. Добрий, ввічливий, гарний син. Не n’є, не кypить, у двадцять сім уже непогано займається бізнесом. Усього в житті досяг сам.

Не платила Марія Дмитрівна за навчання сина ні в університеті, ні в аспірантурі. Вона справді гордилася сином. То чому не має бажати йому щастя? Такої ж гарної, доброї дівчини. За матеріалами “Наш День”

Настя? Рoзлучена, з маленьким сином на руках. Старша за її Андрія на три роки. Марія Дмитрівна розуміє: у житті всяке трапляється. Але чому це має бути саме з її сином? Навіщо йому чужі діти, чиясь, хай і колишня, дружина.

Вона так мріяла про неймовірно красиве весілля для Андрія. Щоб усе, як у людей – ні, набагато ліпше. І в білому платті її невісточка – синова наречена.

А вийшло надто прозаїчно. Марія Дмитрівна вперше у житті не порозумілася з сином. Андрій, цьомнувши її в обидві щоки і лагідно обійнявши, котрогось вечора просто пішов. До неї, до Насті, кинувши на прощання легенько-докірливо:

– Мамо, ти не розумієш. Настя дуже хороша і її синочок Петрусик – теж. Я – люблю їх. І тебе також, мамо, люблю. Ти у мене взагалі най-най-най. Так що, не ображайся, мамо.

Читайте також: 20 років пpожили Степан і Марія pазом, мoжна скaзати, душа в душу. Наpодилося у них тpоє діточок, та всі дівчатка. Кoли Марії випoвнилося 40, чoловік підiйшов до неї з дuвним проxанням – нарoдити щe сuна. Ту нiч Марія не спaла: он 40-й день наpодження святкyємо, стаpша дoчка xоче зaміж виxодити. Тa все ж пoгодилася

І все. Хоча це тільки в кіно – ось так легко зачинити двері. Марія Дмитрівна не те що ображалася на Андрія, ні. Було просто бoляче, гiрко. Що син не зрозумів її, не послухав. Чи не захотів зрозуміти. А, може, і вона у чомусь вuнна, що Андрій вчинив саме так?

Син часто забігав додому. І далі був таким же уважним, турботливим, запитував, що їй треба. І Настя телефонувала раз у раз, у гості запрошувала.

Марія Дмитрівна не хотіла. Чи не була готова, як би сказали психологи, – ні іти до Насті, ні запрошувати невістку до свого дому. Ще й Андрія попередила: з нею не приходь.

Так минуло півроку. Якось забіг Андрій.

– Мамо, прости вже мене, коли щось не так. Скільки можна сердитися? Хочеш, скажу гарну новину? У нас з Настею буде дитина. Може, дівчинка? Було б гарно, правда? Петрулька у нас вже є. Класний пацан, сама побачиш. Приходь, будь ласка, мамо.

Обняла сина. Може, заїде, колись.

У вихідні вибралася на ринок. Не поїде ж уперше з порожніми руками. Щось треба прикупити Насті і її синові.

Двері відчинила невістка. Привітно усміхалася, запрошувала Марію Дмитрівну до хати.

– Я ось тут вам подарунки привезла. Дещо з одягу і посуд. Поглянь, може, не сподобається.

Марія Дмитрівна і сама не розуміла, чому так хвилювалася. Та й Настя теж. Щось з подарунків упало, дзенькнуло.

– Мабуть, чашки розбилися, – Настя винувато глянула на свекруху.

Марія Дмитрівна хотіла лагідно відповісти, мовляв, посуд б’ється до щастя. Не встигла. З кімнати зненацька виглянув маленький хлопчик.

– Тихенько будьте, тато спить.

Так і стояв, приклавши пальчик до губ. Марія Дмитрівна зрозуміла: Петрусик, Петрулька, як лагідно називав малого її син.

– Скільки йому? – запитала у Насті.

– Скоро буде чотири.

Малий ще міцніше притис пальчиком губенята. Мовляв, невже не розумієте. А такі дорослі.

– Кажу вам, тато спить.

Марія Дмитрівна відчула, як за скельцями окулярів поповзла зрадлива сльоза. Як зрушилася у її душі глуха болюча стіна.

Уперше за довгий час була щасливою. Обнімала Петрусика, Настю. Від їхнього вовтузіння таки прокинувся Андрій. Сон­но усміхався усім трьом. Марія Дмитрівна чомусь подумала: щастя – це точно не розбиті чашки. Хоча, може, у цій народній прикметі щось таки є?

У цій невигаданій історії я лише змінила імена. Може, комусь із вас, дорогі мої читачі, стане на мить тепліше, хай і від чужого щастя? А, може, хтось відшукає своє? Бо що воно таке, щастя? Усмішка рідної людини, холодний дощ за вікном, коли слухаєш його удвох, коли поруч б’ється чиєсь серце?

Теплі руки, в обіймах яких можна заховатися від проблем? Чи вміння зрозуміти інших? І варто лише вчасно комусь зателефонувати, написати есемеску чи відчинити двері?

Автор – Зіна Кушнірук.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Related Post