Вечірні Чернівці повільно занурювалися в оксамитові сутінки, розчиняючи обриси старовинних кам’яниць у теплому весняному повітрі, що пахло кавою та квітучою магнолією.
Роман повільно повертався додому, відчуваючи кожною клітиною виснажливу втому після довгого робочого дня на станції технічного обслуговування.
Його руки ще зберігали запах мастила та заліза, а спина німо нагадувала про години, проведені під капотами автівок.
Він мріяв лише про гарячу вечерю та спокійний вечір у кріслі, проте затишна квартира зустріла його не тишею, а звичним голосом дружини, який не обіцяв відпочинку.
Олена навіть не відірвала погляду від екрана свого смартфона, коли почула звук ключів у дверях, і замість привітання одразу перейшла до справ, які вважала невідкладними.
— Ромчику, ти завтра не міг би заскочити до Дениса з самого ранку? У нього пральна машина почала видавати дивні звуки, каже, що скоро зовсім зупиниться, зламалася, — промовила вона буденним тоном, ніби йшлося про купівлю хліба.
Чоловік повільно поставив важку валізу з інструментами на підлогу біля порога і почав розшнуровувати черевики, відчуваючи, як усередині починає закипати глухе роздратування, яке він намагався придушити вже кілька місяців поспіль.
Субота була його єдиним повноцінним вихідним, який він планував провести з родиною або просто в тиші, відновлюючи сили для наступного робочого тижня.
— Завтра субота, Оленко, — спокійно, але твердо відповів він, сподіваючись, що дружина почує за цими словами його втому.
— Ну то й що, що субота? Денис же не хтось чужий, він мій рідний брат, єдина близька людина, не рахуючи мами, — Олена нарешті підняла очі, і в її погляді з’явилося те саме знайоме нерозуміння, яке завжди виникало, коли Роман намагався захистити свій особистий час.
Роман пройшов на кухню, сів за стіл, де на нього чекала тарілка борщу, що вже встиг охолонути і покритися ледь помітною плівкою.
Ложка здавалася йому неймовірно важкою, наче була вилита з чавуну, а апетит зник так само швидко, як і надія на спокійний вечір.
— А що саме з тією машиною не так? — запитав він, хоча вже наперед знав відповідь.
— Не хоче зливати воду. Денис каже, що, мабуть, помпа вийшла з ладу або щось там забилося. Він намагався сам подивитися, але ти ж знаєш, що техніка — це не його стихія, він людина творча, гуманітарна, — Олена говорила це з таким захопленням, ніби безпорадність її брата була якоюсь особливою чеснотою.
— Каже? А він хоча б фільтр спробував почистити чи просто подивився на неї з надією, що вона сама вилікується? — Роман відсунув тарілку, так і не почавши їсти.
Олена відклала телефон і схрестила руки, її обличчя набуло того специфічного виразу, який зазвичай передував серйозній суперечці.
— Романе, ну чому ти завжди такий буркотливий? Ти ж майстер, для тебе це справа п’яти хвилин, а йому доведеться викликати когось зі сторони, платити шалені гроші за виклик, за діагностику. Навіщо витрачати кошти з сімейного бюджету, якщо під рукою є професіонал?
— Ти хотіла сказати — з його бюджету? Бо мій бюджет від таких «поїздок» тільки худне, адже я витрачаю бензин, свій час і сили, які міг би витратити на те, щоб заробити реальні гроші або просто побути з тобою, — він подивився на дружину, намагаючись знайти хоча б краплю співчуття.
Він почав подумки підраховувати, скільки разів за останній місяць його вихідні перетворювалися на безоплатні робочі зміни для родичів Олени.
Спочатку Денис просив налаштувати новий роутер, потім теща, пані Марія, вимагала негайно приїхати і полагодити змішувач у ванній, який капав уже пів року, а минулого тижня навіть сусідка Олени по роботі намагалася нав’язати йому ремонт старого телевізора «по дружбі».
— Для кого це природно — допомагати без кінця і краю? — запитав він, відчуваючи, як накочується чергова хвиля втоми.
— Для нормального чоловіка, який цінує свою родину! Ти ж знаєш, що вони тебе поважають, вважають своєю опорою. Ти ж майстер від Бога, тобі все дається легко, а вони просто губляться в цих залізяках, — Олена намагалася маніпулювати його професійною гордістю, але цей метод уже давно перестав працювати.
— Мені не легко, Олено. Мені дорого. Кожна така хвилина коштує мені здоров’я, якого в мене не стає більше з кожним роком. Раніше я був наївним і вірив, що це справді допомога, але тепер я бачу, що це просто зручне використання моїх ресурсів.
Дружина різко підвелася, стілець із неприємним скреготом відсунувся по кахлю, розрізаючи вечірню тишу кухні.
— Наївним? Ти хочеш сказати, що моя мама і мій брат — це якісь вороги, які тільки й думають, як тебе виснажити? — її голос став гострішим, у ньому зазвучали нотки образи, яку вона завжди використовувала як щит.
— Твоя родина, Олено, звикла до того, що я — це безкоштовний додаток до нашого шлюбу. Такий собі сервісний центр «24 на 7», який завжди приїде, все полагодить, ще й вислухає, як вони втомилися від життя.
Олена почала нервово ходити по кухні, її кроки були швидкими і невпевненими.
— А хто допомагав нам, коли ми тільки одружилися? Хто купував нам подарунки на весілля? Хто підтримував нас морально?
— Ми купували інструменти і все необхідне разом. Ми будували свій дім разом. Але коли я працюю у твоїх родичів, це не для нашої сім’ї, це для їхньої зручності за мій рахунок. Коли я востаннє отримував хоча б щире «дякую» від Дениса?
Вона на мить завагалася, шукаючи в пам’яті аргументи, але їх було небагато.
— Не пам’ятаю, але він же чоловік, він не вміє розсипатися в подяках, це його характер.
— Характер? — Роман гірко посміхнувся. — Я чудово пам’ятаю минулий раз, коли я чотири години розбирав його стару мікрохвильовку. Він весь цей час сидів на дивані, відкоркувавши ігристе і розповідав мені, що я занадто довго порпаюся в дротах, бо він запізнюється на футбол. Жодного разу він не запропонував мені навіть склянки води, не кажучи вже про компенсацію за пальне.
Олена знову сіла на стілець, але її постава була напруженою, ніби вона готувалася до розмови серйозної.
— Денис просто такий безпосередній. Він не думає про матеріальне так, як ти. Він вважає нас однією родиною.
— Зручна позиція — не думати про матеріальне, коли за все платить хтось інший. Особливо, коли цей «хтось» — чоловік твоєї сестри, якого можна просто покликати свистом, як слухняного собаку.
Раптом на столі завібрував телефон Олени.
Вона мигцем глянула на дисплей і вираз її обличчя миттєво змінився на тривожно-турботливий.
— Мама дзвонить, — прошепотіла вона, наче це було якесь священне знамення.
— Теща? Дай вгадаю: у неї знову перегорів запобіжник або раптово перестав працювати праска саме в той момент, коли вона вирішила попрасувати штори? — Роман спокійно допив залишки остиглого чаю, не відчуваючи жодного докору сумління.
— Не смій так іронізувати над моєю матір’ю! Вона літня жінка, вона самотня! — Олена прийняла виклик і заговорила солодким голосом: — Так, матусю. Слухаю тебе. Що трапилося? Ох, знову кран? Добре, я зараз запитаю в Романа.
Вона притиснула телефон до себе і подивилася на чоловіка благальним, але водночас вимогливим поглядом.
— Ромчику, у мами на кухні зірвало різьбу в крані, вона не може перекрити воду повністю, капає так, що вона боїться затопити сусідів знизу. Треба негайно їхати.
Роман повільно встав, підійшов до раковини і помив свою тарілку, не поспішаючи з відповіддю. Кожен його рух був виваженим.
— Ні, Олено. Я нікуди не поїду ні сьогодні, ні завтра.
Вона остовпіла, телефон ледь не вислизнув з її рук.
— Як це — ні? Ти що, жартуєш? Це ж мама! Вона зараз там у розпачі!
— Дуже просто — ні. Зараз вечір п’ятниці. У місті повно аварійних служб, сантехніків, які працюють цілодобово. Нехай вона набере номер ЖЕКу або знайде приватного майстра в інтернеті. Це коштує невеликих грошей, але вирішить її проблему без моєї участі.
— Ти з глузду з’їхав! Як ти собі це уявляєш? Старенька жінка буде шукати якихось пройдисвітів по оголошеннях, коли в неї є зять-золоті руки? — Олена знову приклала телефон до вуха: — Мамо, ми тобі передзвонимо за кілька хвилин.
Після того, як вона поклала трубку, в кухні повисла важка, майже фізично відчутна тиша.
Роман дивився на дружину і бачив у її очах не любов, а розчарування через те, що «інструмент» раптом перестав працювати.
— Ти розумієш, що ти зараз робиш? — її голос тремтів від люті. — Ти руйнуєш наші стосунки через свою впертість і дріб’язковість!
— Я не руйную стосунки, Олено. Я намагаюся врятувати себе. Я не відмовляюся допомагати в екстрених випадках, але кран, який капає — це не катастрофа планетарного масштабу. Це звичайна побутова ситуація, яку доросла людина має вміти вирішити самостійно.
— Вона не може! У неї пенсія мала!
— У неї є син Денис, який ледь не щодня за пляшкою біжить і дивиться футбол. Чому він не може поїхати до матері і допомогти їй, або хоча б оплатити майстра? Чому завжди я?
Олена закрила обличчя руками, і Роман знав, що зараз почнуться сльози — її останній аргумент. Але цього разу він вирішив не піддаватися на цей маневр.
— Ти сказав, коли ми вінчалися, що моя родина стане твоєю, ти обіцяв бути поруч, — схлипнула вона.
— Сім’я — це взаємний обмін енергією, турботою і повагою. Де повага до мене в цих нескінченних вимогах? Я відчуваю себе не чоловіком, а безоплатною робочою силою, яку викликають за першим покликом, навіть не питаючи, чи маю я на це сили.
Раптом телефон знову розірвав тишу. Тепер це був Денис. Роман жестом наказав Олені ввімкнути гучний зв’язок.
— Оленко, що там ваш Ромка морозиться? Мати дзвонить, плаче, каже, що він відмовився допомогти. Він що там, зірковою недугою занедужав чи що? — голос брата був грубим і самовпевненим.
Роман не витримав і наблизився до мікрофона.
— Денисе, це Роман. Поясни мені, чому я маю кидати все і їхати лагодити крани твоїй матері, поки ти сидиш удома?
— О, то ти чуєш? Слухай, чоловіче, ненабивай собі ціну. Ти ж у нас професіонал, тобі це раз-два і готово. А ми сім’я, треба триматися разом. Допоможи матері, не будь егоїстом.
— Допомога — це коли я маю бажання і можливість. А коли ти мені вказуєш, що я «мушу» робити, це вже нахабство. Ти хоч раз у житті запропонував мені допомогу, коли я робив ремонт у нашій квартирі? Хоча б мішки з цементом підняти допоміг?
У трубці виникла пауза, Денис явно не очікував такої прямолінійності.
— Ну ти ж сам справлявся, у тебе ж досвід. А я в цьому нічого не тямлю. І взагалі, ти що, тепер рахунки нам виставляти будеш? Скільки коштує твоє «родичівське» ставлення?
— Моє ставлення не продається, Денисе. Але і в оренду безкоштовно більше не здається. Хочеш допомогти матері — підніми свою п’яту точку, візи до неї майстра і заплати йому. Це буде твій внесок у родину.
— Ти зовсім обнаглів, зятю! Ти що, сестру мою хочеш до сліз довести? Олено, ти чуєш, що він каже?
Олена стояла бліда, переводячи погляд з телефону на чоловіка.
Вона була між двох вогнів, і Роман бачив, як їй важко зробити вибір.
— Романе, — тихо промовила вона, — може все ж таки поїдемо? Я буду поруч, допоможу тобі, притримаю ліхтарик. Це ж останній раз, обіцяю.
— Останній раз був минулого разу, Олено. І позаминулого теж. Проблема не в крані. Проблема в тому, що ти не поважаєш мої межі так само, як і вони. Ти дозволяєш їм витирати об мене ноги, бо тобі так простіше, ніж витримати їхнє невдоволення.
Він натиснув кнопку відбою на телефоні дружини.
У кімнаті запанувала тиша. Олена дивилася на нього так, ніби бачила вперше.
— Ти вибрав сварку зі своєю родиною, — промовила вона крижаним голосом.
— Ні, я вибрав мир із самим собою. Якщо твоя родина тримається лише на тому, що я виконую роль безкоштовного прислужника, то гріш ціна такій родині.
Наступні кілька днів пройшли в напруженому мовчанні.
Олена демонстративно не розмовляла з Романом, готувала вечерю лише для себе і проводила вечори, шепочучись по телефону з матір’ю та братом.
Роман відчував на собі цей недобрий тиск, але дивно — йому стало легше.
Він вперше за довгий час відчув, що він не зобов’язаний нікому нічого доводити. У суботу він справді відпочив: сходив у парк, почитав книгу, про яку давно мріяв, і навіть просто подивився у вікно на весняне небо.
Проте затишшя було недовгим. У вівторок увечері Денис знову з’явився на горизонті, але цього разу він прийшов особисто.
Він ввалився в квартиру без запрошення, з таким виглядом, ніби прийшов на розбірки.
— Так, Ромка, давай поговоримо як чоловік із чоловіком, — почав він, стаючи посеред вітальні. — Мати нездужає, тиск піднявся через той кран, бо вона всю ніч не спала, переживала, щоб сусідів не затопити. Ти розумієш, що ти її погіршуєш самопочуття доведеш своїми принципами?
Роман навіть не встав із крісла. Він спокійно відклав газету і подивився на швагра.
— Денисе, якщо вона так сильно переживала, чому ти не приїхав і не закрив той кран сам? Там треба було просто повернути вентиль під мийкою.
— Я не знав, де він! І взагалі, я не зобов’язаний розбиратися в сантехніці! У кожного своя робота!
— Ось саме — у кожного своя робота. Моя робота — на СТО. Там мені за неї платять. Домашні справи моєї родини — це теж моя робота. А справи твоєї матері — це твоя робота як сина. Чому ти перекладаєш свою відповідальність на мої плечі, ще й звинувачуєш мене в її недугах?
Денис підійшов ближче, його очі були наповнені злості.
— Ти що, занадто крутим став? Заробив пару гривень і думаєш, що можеш на родичів плювати? Дивись, життя — штука кругла, колись і тобі допомога знадобиться.
— Коли мені знадобиться допомога, я звернуся до професіоналів, за чиї послуги я заплачу. Або до справжніх друзів, які знають, що таке взаємність. Ти до цієї категорії не входиш.
Олена вибігла з кухні, почувши підвищені тони.
— Денисе, не треба, заспокойся! Романе, ну будь ласка, вибачся перед ним, навіщо ви сперечаєтесь?
— Вибачитися? — Роман засміявся. — За те, що я не захотів працювати безкоштовно в свій вихідний? Олено, ти себе чуєш?
— Ти довів маму до сліз! Вона каже, що ти її ненавидиш! — вигукнув Денис.
— Я її не ненавиджу. Я до неї байдужий рівно настільки, наскільки вона байдужа до моєї втоми. Вона дзвонить лише тоді, коли в неї щось ламається. Вона жодного разу не запитала: «Ромчику, як твоє здоров’я? Може тобі чимось допомогти?». Її цікавить лише мій гайковий ключ.
Денис розвернувся і вилетів з квартири, грюкнувши дверима так, що з полиці впала декоративна ваза і розбилася на дрібні шматки. Олена впала на диван і розридалася.
— Це кінець, ми більше ніколи не будемо спілкуватися як раніше.
— Можливо, це і на краще, — тихо сказав Роман, збираючи осколки вази. — Принаймні тепер ми знаємо справжню ціну їхньої «любові».
Минув тиждень. Роман продовжував тримати свою позицію.
Він відхиляв дзвінки від тещі та ігнорував провокативні повідомлення Дениса в месенджерах.
Олена ходила по дому як тінь, але він бачив, що вона почала замислюватися. Одного вечора вона сіла поруч із ним на балконі.
— Знаєш, я сьогодні розмовляла з мамою, — почала вона тихо.
— І що? Знову прокляття на мою голову?
— Ні. Вона розповіла, що Денис нарешті приїхав до неї і сам викликав майстра. Виявилося, що там не треба було нічого міняти, просто підтягнули гайку за сто гривень. І Денис сам це оплатив.
Роман ледь помітно посміхнувся.
— Бачиш? Виявилося, що світ не завалився, і Денис не збіднів від ста гривень.
— Мама сказала, що вона спочатку сердилася на тебе, а потім, коли майстер прийшов, вона раптом зрозуміла, скільки всього ти зробив для неї за ці роки. Вона подивилася на всі ті полички, крани, розетки, які ти міняв і їй стало ніяково.
Олена взяла його за руку, і її пальці були теплими.
— Пробач мені, Ромчику. Я була засліплена своїм почуттям обов’язку перед ними і зовсім забула про твої почуття. Я справді використовувала тебе як зручний інструмент для вирішення проблем своєї родини. Мені здавалося, що це і є сімейне щастя — коли всі задоволені за твій рахунок.
Роман пригорнув її до себе. Це був момент справжнього порозуміння, на який він чекав усі ці роки.
— Я не хочу сперечатися з твоїми рідними, Оленко. Я просто хочу, щоб вони бачили в мені людину, а не безкоштовний сервіс. Я готовий допомагати, але тільки тоді, коли це справді важливо, і коли до мене звертаються з повагою, а не з вимогою.
Тієї ж п’ятниці зазвонив телефон. Це була пані Марія. Роман вагався, але все ж таки відповів.
— Ромчику, синку, — голос тещі був незвично м’яким і навіть трохи сором’язливим. — Я тут пирогів напекла, з маком і сиром, як ти любиш. Може заскочите з Оленкою завтра на чай? Просто так, посидимо, поговоримо. Нічого лагодити не треба, я обіцяю. Все працює, а якщо щось зламається — я вже знаю номер того майстра.
Роман відчув, як камінь, що лежав у нього на серці, нарешті почав танути.
— Дякую, пані Маріє. Ми обов’язково приїдемо. Мені справді хочеться просто попити з вами чаю.
Коли він поклав телефон, Олена усміхнулася йому — вперше за довгий час це була щира, щаслива посмішка без тіні маніпуляції.
А що ж Денис? Брат дружини ще довго тримав образу, але коли в нього забився злив у раковині, він не подзвонив Роману з вимогою приїхати. Він надіслав повідомлення: «Ром, слухай, тут така справа, не підкажеш телефон того нормального сантехніка? А то я сам не справляюся, а до тебе звертатися соромно після того, що я наговорив. Вибач, був нерозумним».
Роман відповів йому номером телефону і додав: «Заходь до нас у неділю на обід, Олена буде готувати голубці. Посидимо як люди, без гайкових ключів».
Ця історія — не про жадібність чи лінощі. Вона про те, що кожна людина має право на повагу до свого часу і праці.
Ми часто боїмося сказати «ні» близьким, думаючи, що це зруйнує стосунки.
Але насправді, справжні стосунки починаються там, де з’являється чесність і взаємна повага.
Дім Романа знову став його фортецею. Його валіза з інструментами тепер відкривалася лише для потреб його власної сім’ї або для друзів, які цінували його допомогу вище за гроші.
А родина Олени нарешті зрозуміла, що зять — це не штатний ремонтник, а жива людина зі своїми мріями, втомою та правом на відпочинок.
Ця історія відгукується в серцях багатьох, хто хоч раз відчував себе «зручним» для інших.
Не бійтеся встановлювати межі, бо тільки так ви зможете зберегти себе та справжню любов у родині.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинив Роман?
Чи мали ви подібний досвід у своєму житті?
Чи варто було Романові відмовляти тещі? Хіба ми не маємо допомагати стареньким батькам?
Фото ілюстративне.
