Галина сьогодні затрималася на роботі, весь день пройшов у вирішенні різноманітних питань. Коли звільнилася, зрозуміла, що на останній автобус, який іде у рідне село, вона спізнилася. Це трохи засмутило жінку, але вона вирішила, що таки поїде в село, буде зупиняти попутні машини – все одно знайдеться хтось, хто їхатиме у потрібну сторону.
Щойно вона дісталася до околиці райцентру, як їй відразу машина сама зупинилася. Водій відкрив передні дверцята й, усміхаючись, запросив: — Жінко з чудовим іменем, ощасливте водія старої іномарки… За матеріалами
Галина повернулася, але не одразу впізнала чоловіка років 45. Але, уважно придивившись, вигукнула:
— Боже, Юро, невже це ти?
— Так! Як швидко ти мене впізнала. Невже я за тридцять років зовсім не змінився?
— Ще й як змінився! У кращу сторону…
Жінка сіла в машину, обережно зачинила дверцята, а Юрій одразу ж її похвалив:
— Ти знаєш, для мене, водія, люди діляться на дві категорії: ті, хто голосно, з усієї сили, грюкає дверцятами, і ті, хто, як ти, тихо й обережно їх причиняє. Ну, жінка моєї мрії й не повинна закривати двері в машині по-іншому.
Від цих слів Галина трохи знітилася:
— Це правда? Я — твоя мрія?!
— А то ти не знала… Пам’ятаєш, на танцях у нашому селі я весь час сидів і дивився на тебе? А ти танцювала з іншими, усміхалася їм, запрошувала на білий танець кого завгодно, тільки не мене. Хоча я по-справжньому кохав тебе. Навіть чекав.
— Ага, чекав! А твої старші брати мене до тебе не підпускали — знали, що можу підійти. Якось після фільму завели за клуб і популярно пояснили, що тобі тільки п’ятнадцять, а мені вже майже двадцять, я з іншого села, а чужинка їм не потрібна…
Ваша родина була найзаможнішою в досить благополучному селі, тому вони боялися, що я націлюся на ваш будинок і задурю тобі голову з розрахунку. Навіть твоя мати приїжджала до нас додому (батько залишився в автомобілі): покликала мене до хвіртки й дуже переконливо порадила відстати від тебе, підлітка. Після цього я просто перестала ходити у ваш клуб і на зло всім вийшла заміж за першого, хто посватався. Щоправда, нічого хорошого з цієї витівки не вийшло, ми з чоловіком мирно розійшлися через п’ять років.
— Господи, не можу повірити, що мої рідні могли так вчинити! Я нічого про це не знав.
— А зараз ти щасливий?
— Напевно. Дружина гарна, діти чудові, батьки досі живі, брати теж у порядку. Тільки іноді боляче від думки, яка хоч і рідко, та навідує мене: як би склалося життя, якби ти хоч раз запросила мене на танець? Або я тебе. Але не судилося… А ти заміж вдруге виходила?
— Ні. Траплялися гарні чоловіки, але тепер уже втручалися мої найближчі люди — брати, найкраща подруга, невістки — і завжди розбивали ці стосунки. Врешті я сама стомилась від усього цього. Звичайно, можна було знайти чоловіка по собі, але з цих претендентів ніхто не дивився на мене такими величезними, закоханими, широко відкритими очима, як ти…
Далі до села вони їхали мовчки, кожен думав про своє. Адже, і справді, їхнє життя могло б скластися зовсім по-іншому, якби вони тоді побралися. Та тепер уже нічого не зміниш – у кожного своє життя, свої проблеми і свої мрії. В житті так часто буває: не всі ті, хто любить один одного, одружуються…
Людмила НАВКА
Фото ілюстративне – imrey.org.
