fbpx
Життєві історії
Родичі з села про нас не згадували, поки їм не знадобилася наша допомога. Я відмовила їм, а мама вважає, що так не можна, бо рідня, яка б вона не була, це – святе. Батьки приїхали з дачі в той же вечір, зранку мама зібрала чотири величезних пакета всього смачненького, відвезла Вірі. Родичка повернулася додому і знову про нас забула

– Та яка там рідня! – з досадою розповідає тридцятип’ятирічна Світлана. – Я взагалі спочатку подумала – що це помилка. У мами уточнила, вона каже, ні, дійсно є такі родичі десь далеко в селі. Вони, виявляється, навіть в гості до нас приїжджали колись давно, з цією самою Вірою. Ось абсолютно цього не пам’ятаю! Та й не дивно: скільки років пройшло! І за всі ці роки жодної вісточки від них. А тут раптом дзвінок: привіт, я Віра, мені допомога потрібна!

Світлана живе з батьками у великій трикімнатній квартирі. З батьками їй комфортно і спокійно, свободу її вони ніяк не обмежують, на початку весни взагалі виїжджають на дачу, і живуть там до осені.

Світлана працює і дуже непогано заробляє, допомагає батькам матеріально, а вони їй фізично. Мама, коли нема на дачі, миє, пере, готує, робить все, що треба. Світлана приходить до накритого столу, і навіть посуд їй не дають за собою вимити.

– Іди, іди, відпочивай, працювала же цілий день, втомилася! – каже мама.

Заміжня Світлана не була, дітей не народила, причому, за її словами, свідомо. Створювати сім’ю не хоче ні за що.

Віра зателефонувала на домашній телефон і потрапила на Світлану – батьків не було вдома.

– У неї до тридцяти п’яти років двоє дітей вже від різних чоловіків! – розповідає Світлана. – Старший підліток, а з молодшим, шестирічним, вона зібралася в місто на лікування. Каже, крім вас, в місті у мене нікого, почала мені номер поїзда диктувати, вагон, уявляєш? Ну, я їй відразу сказала – ні-ні-ні, я працюю, відпроситися у нас нереально, зустріти не зможу. Є громадський транспорт або таксі, це найкращий варіант, якщо з речами.

Загалом, натяки далекої родички на теплу зустріч Світлана безжально спростувала.

– Ну бо так не робиться! – каже вона. – Не зналися, не спілкувалися стільки років, а як в місто їхати – згадали, що родичі є, треба ж!

Втім, батькам побіжно сказала ввечері, що дзвонила якась Віра з села, хто вона взагалі? Їде з дитиною на лікування, мовляв, хоче до нас.

– Треба ж! – здивувалася мама. – Сто років їх не бачила нікого. Цікаво подивитися, якою Віра стала. Двоє дітей, кажеш? От молодець! Не те, що деякі.

А через кілька місяців пролунав другий дзвінок від Віри. Вони з сином вже приїхали і їм потрібна допомога.

– Чи не могла б ти, каже, приїхати, речі наші взяти, випрати? Умов для прання та сушіння таких речей в дитячій лікарні немає.

– Ну я відмовила! – розповідає Світлана. – У мене що, справ інших немає? Приїде, вдома випере! Сказала їй, що я не маю часу. Вона мовчки поклала слухавку. Мама на дачі була. Увечері телефонує, я говорю, мамо, уявляєш, запити у родичів? А мама як почула, захвилювалася. Каже, не можна так! Це рідня! Я була про тебе кращої думки!

Батьки Світлани приїхали з дачі в той же вечір, зранку мама обдзвонила кілька лікарень, дізнавшись, в який з них конкретно лежать родичі, з’їздила туди, зустрілася з Вірою, забрала купу речей, все перепрала-перепрасувала, зібрала чотири величезних пакета всього смачненького, відвезла в лікарню на таксі.

– А через кілька днів батьки ще й проводжати їх поїхали на машині! Знову з дачі приїхали спеціально! Забрали з лікарні, відвезли на вокзал, посадили в поїзд, ще їжі з собою дали. Вона, звичайно, в поїзді вже сидячи, дякувала, але ось поїхала – і знову від неї нічого – тиша, забула родичка про нас. Рік пройшов! Ні листа, ні звісточки, нічого. Ну, мабуть, добре живуть, в місто їм більше не треба. Навіщо дзвонити родичам в такому випадку, правда?

Фото ілюстративне – radioromantik.

facebook