На житло в столиці я збирала гроші майже 10 років, працювали ми з чоловіком не покладаючи рук, щоб купити власну квартиру. І ось коли ми нарешті переїхали, моя численна рідня вирішила, що можна використовувати мій дім як безкоштовний готель.
Ми з чоловіком родом з невеликого містечка, де залишилося жити багато родичів. Усі вони тісно спілкуються між собою. Не тільки найближчі родичі, а навіть дуже далекі. Бабусі знають всіх мало не до дев’ятого коліна, а всі, кого вони знають, вважаються близькою ріднею.
Коли я переїхала в власну квартиру, до нас почалося паломництво родичів. Хтось проїздом переночувати, хтось в лікарню, тому поживе у мене, хтось цілеспрямовано погуляти по місту, тому жити буде у мене. Ми ж рідня.
Поки це були поодинокі випадки, ще можна було якось терпіти. Але потім такі візити стали постійними. Мене в основному навіть не питали, а просто радісним голосом повідомляли: «Зустрічай гостей». Те, що мені може бути незручно приймати гостей, в розрахунок не приймалося.
– Ми тобі заважати не будемо, та й вдома ти нас майже не побачиш, так що не переживай.
Їх самих, можливо, і не побачу, а ось звалені купкою речі, непомитий посуд і залиту ванну дуже навіть побачу. Над квартирою я тряслася, тому що заробила на неї важкою працею.
Та й чому я маю крадькома, щоб нікого не розбудити, збиратися у ванній на роботу, а потім приходити з роботи додому і заставати там розгром.
А скільки разів у мене зривалися плани, тому що потрібно було зустріти якусь тітку Любу з її донькою і відвезти до себе, або обов’язково провести дядька Вадима, щоб він знову не переплутав вокзали. Це був мій обов’язок, який кілька років я мужньо виконувала.
В один прекрасний момент мені це просто набридло. Від мене тільки поїхала двоюрідна сестра з сім’єю, залишивши за собою хаос, а мені дзвонить мама з радісною новиною, що її тітка їде в столицю по магазинах.
Я заявила, що нікого більше я приймати не буду, якщо буде час, то зустрінемося де-небудь в місті, а якщо ні, то вибачте.
Мама намагалася апелювати до моєї совісті, бабуся телефонувала, всі мене переконували, що так не робиться. Тільки тато підтримав і сказав, що давно треба було закінчувати з цією доброчинністю. Зараз готелів і хостелів купа, вибирай на будь-який смак і в будь-якій точці міста.
Перші пів року я методично відмовляла всім в розміщенні у мене. Давала адреси готелів і хостелів, готова була підказати, як дістатися, але до себе більше нікого не пускала.
Тепер мене не запрошують на ювілеї, весілля та інші родинні свята, чому я дуже рада, тому що завжди на них себе відчувала незручно. Мама дутися на мене вже перестала, а бабусі все ще вважають, що я роблю погано, хоча і спілкуються.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.