fbpx
Життєві історії
Родичі чоловіка щодня мене просили, щоб я їхала до них в Німеччину. Я хвилювалася за дитину, тому сказала, що варто спробувати. Вони відразу купили мені квиток на потяг, я навіть добре не обдумала свого рішення. Родичі мені дуже допомагали з документами і грошима. Зараз я досі в Німеччині живу, але як же мені тут важко

Зараз у нашій країні такі важкі часи, багатьом людям складно. Вірю, що ми вистоїмо і перемога буде за нами, але в цей час маємо організовуватися і допомагати одне одному чим можемо.

Так вийшло, що багато українців у цей час переїхали до своїх родичів, знайомих чи просто за кордон чи у більш менш безпечні регіони України, тобто вимушені були покинути свій дім і жити у родичів, часто досить тривалий час.

Всі ми дорослі люди і дуже добре розуміємо , що добрі гості це 3-5 днів, максимум тиждень, потім починається побут, дискомфорт за малих дітей, якщо вони є. З дітками маленькими зовсім складно, адже це іграшки, плач, недуги різні, дитина не буде спокійно сидіти на одному місці, вона хоче бігати, гуляти, щось смачненьке поїсти, навіть, якщо у вас останніх 100 гривень в кишені. Як тут щось поясниш малій дитині?

Я опинилася зараз у подібній ситуації, мене з дитиною забрали до себе родичі, купили дорогі квитки в Німеччину, допомогли з документами, це була лише їх ініціатива, вони буквально вмовляли кожного дня, щоб ми летіли до них.

Мене наче там все влаштовувало, але було звісно багато труднощів на нашому шляху, мені було важко там знаходитись самій з малою дитиною.

Я погодилась, сказала що можна спробувати, і тільки я це сказала, в цей же день мала квитки на потяг, навіть не встигла добре обдумати своє рішення, бо потяг вже був за три дні.

Хочу заздалегідь сказати, що це родина зі сторони мого чоловіка.

Зараз ми взагалі виходить в іншій країні. Родичі наче гарно зустріли мене з синочком, наче допомагають, дарують дитині подарунки і таке інше. Але я маю кожного дня слухати яка я недобра, мені треба змінюватись негайно, дитину погано виховую, для чоловіка я погана дружина, йому зі мною важко, і вони взагалі не розуміють що він у мені знайшов і як ми стільки живемо у шлюбі, як добре, що хоча б дитина пішла в їх рід.

Родина чоловіка сказала, що мені десь потрібно шукати роботу, адже буде краще, коли дитина не так багато часу проводитиме зі мною, потрібно, щоб вона самостійна росла, адже син постійно за мною плаче.

До речі у їх домі не можна плакати, моєму синові заборонено це у них робити. Я багато разів пояснювала, що часто мама для дитини є контейнером для негативних емоцій, я дозволяю їй плакати зі мною, щоб син міг виговоритися, так для нього буде краще, це не доходить до них.

Мій син, коли відводжу його в садочок, грається там, сміється, а як приходить додому, бачить їх і знову засмучується. Дитина стримує свої емоції протягом дня, мені вона може відкритися і поплакати. Я так це бачу!

І щоб ви розуміли, ці речі мені говорять прямо в очі, кожного дня, чоловік з цим погоджується.

Я вже стільки разів хотіла їхати додому, але мої рідні в Україні вмовляють мене залишитися ще трохи тут, щоб пересидіти зиму, так краще буде для мене з дитиною і спокійніше для них.

Чоловік мені каже, що для тебе стільки роблять, хочуть допомогти, а ти не цінуєш зовсім їх турботу, будь вдячна і за це.

Мені від них нема куди дітися, своїх грошей тут нема, я активно шукаю роботу, але усюди геть маленька зарплата для цієї країни, та графік по 12 годин на день, і ще 2 години потрібно щоб дістатися туди, а мені це зовсім не підходить, адже у мене дитина мала.

Буду погоджувати на такий варіант, з чогось треба почати. Мені непросто на душі, я від них повністю залежу, все рішення приймаються за мене, мене взагалі як людину не сприймають.

Я пояснюю, що мені зараз непросто, я стільки всього пережила в Україні, адже у нас були активні дії, ми могли в підвалі довго сидіти, а потім інша країна, дитина постійно хворіє, мені потрібен час і підтримка, щоб це пережити.

А родичі мені кажуть, що це вже у минулому, це вже тебе вже не стоється, забудь все і радій, ти у омріяній багатьма країні. Родина переконана, що мені дуже пощастило, що вони мені допомогли і я потрапила сюди, багато людей готові все віддати, щоб потрапити сюди і так добре влаштуватися, як я, це подарунок долі для тебе.

Про побут я взагалі мовчу. Хтось має подібний досвід? Як мені поводити себе далі? Повернутися не можу, родина просить поки ще не повертатися, та й залишитися тут дуже складно, адже кожен день маю неспокій.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page