Родич пізнається в бідi. Мої рідні доглядати за хворою тіткою не хотіли, а коли дізналися, що вона залишила мені квартиру почали телефонувати і вимагати, щоб я її продала, а гроші розділила.
Я завжди думала, що у мене відмінна, дружна сім’я. У мене є чоловік і двоє дітей. Чоловік у мене цінний фахівець, має хорошу зарплату, і ми живемо в просторій трикімнатній квартирі. За матеріалами
У коло своєї сім’ї я включала брата і його сім’ю, маму, двоюрідну сестру і її сім’ю, і її маму, а мою рідну тітку, сестру моєї матері.
Ми часто збиралися разом, у нас діти приблизно одного віку, і вони дружили між собою. Виїзд на пікнік, свята – завжди разом.
Взяти до себе тимчасово дітей, виручити грошима, допомогти зробити ремонт – не проблема. Я думала, що у мене найкращі родичі на світлі, міцний тил і надійне плече. Але незабаром щось пішло не так.
Я завжди вважала, що у мене є дві бабусі. Одна рідна, від якої народилися моя мати і її сестра, а друга – рідна сестра моєї бабусі, баба Міла.
У неї не було своїх дітей, тому своїми внуками вона вважала нас. Я її дуже любила.
Баба Мілочка стала моїм вірним другом в підліткові роки, ми з нею ділиться секретами про все. У неї був дуже серйозний чоловік, якийсь конструктор на заводі. Вони разом від щирого серця нас балyвали і купували дорогі подарунки. Скільки в них було нерозтраченої любові до нас.
Моєї рідної бабусі рано не стало, коли мені було років тринадцять, але залишилася баба Мiлочка, яку я обожнювала.
Баба Мiлочка овдовіла. У великій квартирі літня жінка залишилася одна. Вона трималася бадьоро, і ми всі дуже дивувалися, як їй це вдається. Але приблизно через рік баба Міла злягла. Лікарі казали, що просто прийшла старість.
Вся наша сім’я переполошилася і стала доглядати за бабусею. Але коли всі зрозуміли, що це надовго, то стали шукати відмовки, щоб не приїжджати. Я запропонувала всім скластися і найняти доглядальницю, але ніхто мене не підтримав.
«Вона нам не рідна бабуся, вона нам не мати, а тітка, давайте їй знайдемо будинок для людей похилого віку», – це слова моїх дружніх родичів. Я сказала, що цього не буде і стала до баби Мілі їздити сама.
Звичайно втомлювалася, а потім чоловік запропонував бабусю до нас перевезти. Баба Міла погодилася. Ми виділили її кімнату, чоловік викликав хорошого лікаря, який визначив, що її хвороба – це запізніла реакція на стрес.
Наша увага, посмішки дітей зробили свою справу, баба Міла пішла на поправку. Наші діти розповідали бабусі про свої справи в школі, приносили їй малюнки і читали домашні завдання вголос, а вона ділилася з ними спогадами з свого довгого життя. Шість років прожила з нами баба Міла.
Вона залишила мені за заповітом свою квартиру в центрі міста. І що тут почалося. Всі родичі як сказилися, вимагаючи свою частку, навіть до суду подавали, не виграли, але нерви пошарпали.
Розсварилися всі, а я не відчуваю, що повинна поділитися. Якби я не встала на захист бабусі, то здали б її в будинок престарілих безсоромно, а так у мене і моїх дітей була улюблена бабуся, про яку вони завжди згадують з великою теплотою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
