— Що ти сказала? Ні! Цього не станеться! Тільки через мій … — батько Дарини замовк, швидко хапаючи настоянку і всім своїм виглядом демонструючи, що до моменту його «посмертного дозволу» залишається зовсім небагато часу, якщо донька продовжить наполягати на своєму. Мати Дарини, пані Софія, метушливо обмахувала чоловіка серветкою, намагаючись додати повітря в задушливий простір їхньої кухні.

— Відступися, Даринко, бачиш, погано батькові! Йди до себе і почитай Івана Франка. Чи, може, Ольгу Кобилянську. Там багато мудрого написано про важливість родини.

Дарина тихенько зітхнула, розуміючи, що розмова закінчена. Читати вона нічого не збиралася, хіба що каталог українських весільних суконь. Бо хоче батько того чи ні, але заміж за Олексія вона вийде. І його прізвище візьме будь-що-будь.

Дарина народилася у родині, яка до свого прізвища ставилася майже релігійно. У невеликій вітальні висів портрет пра-прадіда — колишнього сотника Забіляйка, родоначальника їхнього прізвища. Батько, пан Аристарх, з гордістю гортав пожовклий сімейний альбом, де каліграфічним почерком були виписані імена всіх предків.

«Ми — Забіляйки, і цим усе сказано», — любив повторювати він, попиваючи чай із фамільного сервізу. У серванті під склом зберігалися старовинні срібні ложки прабабки, а в шухляді лежали якісь вишиті стрічки та старі медалі. Їх було небагато, але кожна річ мала свою історію, яку маленькій Дарині завжди розповідали перед сном замість казки.

І все було б добре, якби не одне «але»…

У звичайній школі, куди Дарину вдалося влаштувати (бо, крім дворянського минулого і столового срібла, у родини Забіляйків за душею нічого не було), прізвище звучало як присуд.

— Забігайко! Дашка-Забігайка! — дражнили хлопці в коридорі. Вчителі вічно запиналися, коли зачитували список у класному журналі: Дарина Аристархівна Забіляйко! Не кожен вчитель без підготовки таке виголосить.

Насмішки та жарти супроводжували Дарину з першого до одинадцятого класу, тому своє прізвище вона ненавиділа більше, ніж хімію та фізику. Вступаючи до університету на філологічний факультет, Дарина сподівалася, що хоча б там від неї відчепляться, але ситуація не змінилася. Університет вона закінчила, але диплом їй видали з прикрою помилкою в прізвищі, що неабияк засмутило батька. Ох, як він обурювався на секретаря в кабінеті декана…

— Вона Забіляйко, а не Забігайко чи Забіла! — кричав він, розмахуючи паспортом. — Ми з шанованої родини, з інтелігенції! Знатний рід, а ви… Вас би за часів Гетьманщини за таке…

Секретарка ледь стримала посмішку і запевнила, що все виправлять, а потім ще довго хихикала, крутячи пальцем біля скроні.

Те, що до них приходив нащадок Забіляйків, ще довго переповідалося студентами, тільки меморіальну табличку на університеті про цю визначну подію не повісили…

Загалом, Дарина з часом звикла до свого рідкісного імені, але прізвище прийняти не могла.

— Була б я Соколенко! Або Орленко! Тоді й моє старовинне ім’я звучало б особливо вишукано, — скаржилася вона подружкам.

— То поміняй!

— Батько мені цього не пробачить… — зітхала вона.

Міняти прізвище на вигадане означало кинути відкритий виклик батькові. А той якось навіть навів як застережливий приклад двоюрідного брата Дарини, Костянтина, який змінив прізвище на творчий псевдонім.

— Брат мій, Федоре Григоровичу, синочка за це самовілля зі спадку викреслив! — радісно потираючи руки, заявив батько. — І правильно зробив! Нехай тепер його вигадане прізвище його і годує.

— Авжеж! А то ганьбить честь родини! Андрієнко знайшовся! Пише свої опуси та ще й пишається… Тьху! Ось були часи, люди справжню літературу писали, класикою зачитувалися… — підтакувала мати.

— Мамо, а я читала роман брата. Начебто непогано написано… Фантастика, — спробувала заступитися за нього Дарина.

— Це не фантастика, це записки з божевільні. Побачу, що читаєш ці дурниці, зречуся! — заявив батько, кидаючи на доньку погляди, повні гніву.

Дарина все зрозуміла. Якщо вже батько забороняє читати те, що написав її «зрадник» братик, то не бачити їй гарного прізвища, як своїх вух.

«Єдиний законний спосіб здобути свободу», — думала вона, — «це вийти заміж і, за законом, змінити прізвище. Такому батько точно не зможе чинити опір. Залишилося тільки нареченого знайти. З гарним прізвищем».

Довго шукати не довелося. Якось на літературному вечорі вона зустріла Олексія. Простого, щирого, не надто вродливого, але дуже розумного хлопця. Він ніколи не сміявся з її прізвища. А його прізвище — Калиновський, порівняно із Забіляйко, звучало для Дарини як найкраща українська пісня. Вона була готова носити його з гордістю і в перший же день знайомства подумки повінчала Олексія із собою і народила від нього двох дітей.

Вони зустрічалися недовго. Дарина одразу сказала Олексію, що хоче заміж. Не тому, що збожеволіла від кохання (хоча він їй подобався), а тому, що поряд із ним відчувала спокій. І отримувала можливість стати Калиновською.

Коли вона сказала батькам, що виходить заміж, батько спочатку напружився і завалив доньку купою запитань:

— Що за хлопець? З якої родини? Чи є робота? Квартира? Титули?

— Тату, він має власну квартиру, а батько в нього працює у державній установі високопосадовцем, — тихо сказала Дарина. — А ще у нас із ним справжні почуття. Це набагато важливіше, ніж титули!

— Чого б ти розуміла, — пирхнув тато. Він би ніколи не дозволив доньці вийти за якогось безрідного Олексія, але Дарина не відрізнялася особливою красою чи видатними здібностями, а з приданого в неї були лише срібні ложки та сотницьке прізвище. Тому слова про те, що майбутній сват працює в уряді, зіграли йому на руку. Батько погодився влаштувати оглядини нареченого.

Олексій розповів про те, що вони живуть заможно, що працює він на престижній посаді, їздить великою машиною та має власну оселю. А батько… Загалом, потенційний тесть прикинув, що Олексій — вигідна партія, і дав добро на весілля.

— Гаразд. Хоч і не нащадок козацької старшини, але можна з натяжкою вважати, що майже рівня, — пробурмотів він і тут же додав: — Весілля, звичайно, з вас. А з нас — наречена і наше прізвище.

Олексій погодився. Гроші в нього були, а те, що Дарина живе не надто розкішно, він уже й так зрозумів.

Підготовка до весілля йшла своєю чергою. Щоправда, тато нареченої постійно уточнював деталі та ліз із порадами до молодят.

— Робитимемо на замовлення велике родинне дерево, — сказав він, розкладаючи на столі перед нареченим та нареченою план. — Ось тут буде ваша гілка.

— Хм… Вибачте, шановний Аристарху Григоровичу, — спантеличився Олексій.

— Нема за що вибачати. Начебто не ображали… поки що, — пирхнув майбутній тесть.

— Дозвольте дізнатися, чому на нашій гілці стоїть прізвище Забіляйки? — не зрозумівши жарту, продовжив Олексій.

— А чого ви очікуєте? Дарина, моя донька, Забіляйко народилася, нею і залишиться! — заявив батько нареченої.

— Тату… Це… Я ж виходжу заміж…

— У мене з головою все гаразд, я пам’ятаю! — відповів батько.

— Ну, і за традицією візьму прізвище чоловіка, так заведено.

Запанувала важка тиша, а потім задзвенів посуд. У матері з рук випала чашка сімейного сервізу. Але Аристарх не засмутився через втрату фарфору. Його набагато більше турбувала зухвалість доньки.

— Що ти сказала? — його очі налилися гнівом. — Якщо ти візьмеш чуже прізвище — забудь про цей дім. Про те, що ти моя донька! І про спадок забудь! Зречуся! Їй-богу!

Мати стояла мовчки, дивлячись то на чоловіка, то на доньку, то на уламки під ногами.

— Вибачте, але це недоречно. У нас сім’я, і буде безглуздо, якщо дружина залишиться Забіляйко, а я буду Калиновський. І діти у нас виходять хто? З різними прізвищами? Ні, так не годиться, — заступився Олексій.

— А якщо наречений візьме наше прізвище? Тоді й діти будуть Забіляйки. Сім’я залишиться сім’єю, — боязко запропонувала мати Дарини.

— Ні, мамо! Наречені не беруть прізвища наречених.

— Тоді бери подвійне!

— Калиновська-Забіляйко? Ти знущаєшся, тату?! — не витримала Дарина. — Годі! Я вільна обирати сама! Ти мені більше не вказ! Я виходжу заміж!

Батько глянув на неї, як на чужу.

— Тоді й ти нам не донька.

Аристарх вийшов з-за столу і за звичкою потягнувся до настоянки.

— Любий, я з нею поговорю, вона просто молода й уперта. Знайдемо компроміс, — почала заспокоювати чоловіка мати Дарини, а Олексій забрав наречену з рідного дому. Він був шокований. Та й Дарина була дуже засмучена після такої важкої розмови.

— Донечко, ти вже батька поваж, — просила мама. — Інакше він на весілля не прийде.

— Нехай не приходить, — знизала плечима Дарина. — Його гордість йому ж боком і вийде.

Якось дружина вмовила Аристарха приїхати на реєстрацію. Приїхав він без подарунків, зате на свій костюм начепив медалі та стрічки прадідів, мовляв, дивіться, я — нащадок сотника Забіляйка.

Дарина і без нагород була чудовою нареченою, її нафарбували, вбрали й зачесали. Олексій був статним нареченим, а разом вони виглядали дуже гармонійною парою.

Весілля могло б пройти тихо та елегантно. Гості були стримані, ніхто не бешкетував і не перебирав із напоями. Виділився лише нащадок Забіляйків.

Коли реєстраторка сказала: «Нареченій, Дарині Аристархівні, уродженій Забіляйко, надається прізвище чоловіка, Калиновська», батько нареченої голосно скрикнув і швидко вийшов із зали. За ним вийшла й мати нареченої. І ще частина зали — родичі нареченої, нащадки дворян, зрозуміло. Лише письменник Костянтин, той двоюрідний брат Дарини, який змінив прізвище на псевдонім, залишився. Його запросили всупереч волі батька та дядька. І він із задоволенням прийшов.

— Не хвилюйся, усе добре! — заспокоїв Дарину Олексій. Його рідня з розумінням поставилася до вибриків сім’ї нареченої і швидко забула про зайвих гостей, яким не до вподоби прізвище Калиновські.

Дзвонити батькам після весілля наречена не стала. Вони з Олексієм полетіли у весільну подорож, і їм було не до чужих образ.

Повернувшись, Дарина дізналася, що батько переписав усе своє майно на Музей історії та етнографії. Їхня бібліотека, медалі дідів та срібні ложки — усе пішло у фонд збереження історії роду Забіляйків.

Чи було Дарині прикро? Ні. Вона, щоправда, трохи засмутилася, коли отримала відмову на запрошення на виписку з пологового будинку.

«У нас у родині немає Калиновських», — написав Аристарх у відповідь на фотографію новонародженого онука.

Можливо, Дарина почувалася б самотньою, але родина Олексія прийняла її одразу. Свекруха допомагала з онуком, дарувала подарунки та підтримувала невістку.

Спочатку Дарина трималася насторожено.

Але з кожним днем ​​бачила — тут її не оцінюють за походженням. Ніхто не говорить про борг чи спадщину. Люди прості, без аристократичних забаганок. Загалом Дарина була рада бути Калиновською.

Через три роки, коли народився другий син, свекруха підійшла до неї з коробочкою.

— Це тобі. Наша сімейна каблучка. Вона була у моєї пра-прабабусі. Вона, між іншим, служила при дворі у Києві, у гетьманській канцелярії.

Дарина ледь не зомліла.

— Зачекайте… Але ж ви ніколи не говорили. Ви що? Теж знатні?! Ні… — видавила вона, збліднівши і сподіваючись, що це жарт.

— Не так це й важливо. Ми не любимо голосно кричати про такі речі. Головне — ким ти єш у душі, а не що в тебе у фамільній книзі.

Дарина посміхнулася. І подарунок прийняла.

Того ж місяця на місцевому телеканалі вийшла передача про культуру із заміткою: «Нащадок відомої династії дарує історичні предмети музею». До студії був запрошений батько Олексія, який скромно розповів про їхній сімейний архів.

Аристарх випадково побачив сюжет і після цього кілька днів не розмовляв із дружиною.

— Це ти винна! Ти збила мене з пантелику! Виявляється, вони титуловані! А я… Таку рідню прогав! Та я б… Я б сам їхнє прізвище взяв! Якби знав!

— Я? Та я навіть не знала! — мати Дарини вперше не побоялася підвищити голос на чоловіка.

У будинку Забіляйків почалися сварки. Дійшло майже до розлучення. Вони сперечалися, хто з них винен, хто зрадив рід. І хто інтелігентніший.

А Дарина, одягнувши прізвище нової родини, гордо носила прізвище чоловіка. І було їй зовсім байдуже, до якого роду він належить. Головне, що людина він добра. І зі свекрами пощастило.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.