fbpx
Життєві історії
Робота в Італії дала мені свободу, але забрала єдиного сина

Сину. Не таким я сподівалася тебе побачити. Не для того я так тяжко ці 20 років працювала в Італії.

Світлана йшла вулицею чужого села, сльози котилися по її щоках, та вони не могли забрати з собою всю біль, яка була в материнському серці.

Цього не могло статися. Як він, її єдиний син міг так низько опуститися? Виглядає як «бoмж», але йому ж тільки 23. В білий день в центрі села пuячuть з дружками.

А її приїзду не оцінив. Так, вдав здивування. Це ти, мамо? Чого приїхала по скількох роках?

І справді, приїхала через 20 років. Коли залишала малого Іванка з батьком і бабусею (свекрухою), думала, що це на кілька років, щоб забезпечити собі і сину майбутнє життя, купити житло, піти від ненависного чоловіка.

Сподівалася, що свекруха, яка хоч і була із перцем до Світлани, до онука буде відноситися як до рідного. А вона, Світлана, підзаробить трохи грошенят в Італії, приїде в село, забере сина і заживуть вони собі удвох у квартирі, яку обов’язково придбає за зароблені в Італії гроші.

Тікати в Італію змусило життя. Світлана була родом з маленького села. З своїм майбутнім чоловіком, Степаном, познайомилася на весіллі у друзів. Світлані ледь виповнилося 17, тоді як Степан був уже повністю дорослим 26 річним чоловіком, готовим до серйозних стосунків.

Довго не тягнув. Сподобалася дівчина – вирішив одружуватися, наобіцявши їй золоті гори.

Натомість привів молоду дівчину в хату до свекрухи, тоді й все почалося. Далеко від дому, навіть не було кому поскаржитися. Свекруха лихою виявилася, прискіпувалася до всього, поучала, куском хліба потикала.

Степан не поспішав боронити молоду дружину. Що мама сказала – то закон. Натомість приходив додому частенько напідпuткy, кажуть, що бачили його з іншими жінками, а потім взагалі, почав піднімати руку на Світлану.

В один з таких вечорів, з малим синочком на руках (Іванко зявився на світ рівно через дев’ять місяців після одруження), прибігла Світлана до першої сусідки в хату, щоб та впустила їх з дитиною переночувати, бо Степан розгулявся і не знають, чи дожuвyть до ранку.

Сусідка впустила, вислухала. І порадила тікати від усього цього подалі. Казала, і грошей заробиш, і сина потім забереш, і життя собі влаштуєш, бо не буде тобі тут із Степаном щастя.

От і поїхала 20-річна Світлана до Італії, а сина залишила на свекруху і батька.

Спочатку все йшло добре, свекруха дивилася за онуком, як за рідним сином. А її нeпyтящий синочок, був в активному пошуку, приводив додому молодих жінок (з трьома навіть одружився), потім розлучався, пuячuв, про сина не дбав.

Та серцевий напад, що стався у свекрухи, змінив усе. Після того, як її не стaло, син і батько залишалися жити удвох.

То й мав малий Іван з кого брати приклад. Саме тому й стоїть сьогодні в цетрі села, в білий день, і пuячuть. Без роботи, без планів на майбутнє.

В Світлані рідної людини він не бачив, навіть слухати її не захотів. Він живе, як звик. І нічого змінювати не збирається.

Читайте також:  От і втекла в Італію, бо в селі людям в очі дивитися не можу

А Світлана уявляла собі все інакше. Думала, приїде, син зустріне, відразу підуть шукати нове житло і заживуть по європейськи. За 20 років роботи в Італії вона усього надивилася і тепер знала, як хоче жити далі.

Та не так сталося, як гадалося. Те, що вона побачила, звело всі її 20-річні плани нанівець. Серце розривалося від болю. Що робити далі?

Час втрачено. Дитину втрачено. Нічого уже не повернути.

Хто винен в цьому? Зла доля, чи може вона сама?

Related Post

facebook