Вітер за вікном гудів так, ніби хотів зірвати стару бляху з даху. В хаті було прохолодно — дрова Галина економила, підкидаючи в піч лише ввечері, щоб вистачило тепла до ранку. На столі, застеленому старою, але чистою скатертиною, стояла миска з кутею. Цього року вона була блідою: без меду, без волоських горіхів, без маку. Просто варена пшениця, трохи підсолоджена цукром.

— Різдво, мамо, а у нас в хаті нічого їсти… — Галина тихо опустила голову, соромлячись власного голосу.

Її мати, Ганна Петрівна, сиділа навпроти, закутана у вовняну хустку. Її руки, покручені артритом, тремтіли, але очі світилися тихим спокоєм.

— Не гніви Бога, доню. Пшениця є? Є. Вода є? Є. Дах над головою маємо. Головне, що ми разом, що війна нас не розкидала під завалами, а голод… голод ми вже бачили, переб’ємося.

Галині хотілося закричати. Їй було п’ятдесят п’ять. Усе життя вона віддала школі, де працювала техпрацівницею, городу і дітям. Вона пам’ятала, як відмовляла собі в нових чоботях, щоб купити синові кросівки, як збирала дочці на випускну сукню, продаючи останнє теля. А тепер вона стояла перед порожнім столом у свято, яке завжди було символом достатку і родини.

Після вечері, коли мати прилягла відпочити, Галина довго ходила по хаті. Вона дивилася на телефон, що лежав на підвіконні. Він здавався їй важким, наче камінь. Нарешті наважилася. Спершу набрала Андрія.

— Алло, синку? З Різдвом тебе! Як ти там? — голос Галини здригнувся.

— О, мам, привіт. Та нормально. Роботи повно, навіть у свята вивели. В Нью-Йорку зараз затори страшні, замовлень море, — голос сина звучав бадьоро, на задньому фоні чути було шум великого міста.

— Андрійку… я хотіла спитати… Тут у нас із бабусею зовсім туго. Ліки подорожчали, за газ борг прийшов. Може, ти б зміг… хоч доларів п’ятдесят переслати?

На тому кінці запала тиша. Галина чула лише власне дихання.

— Мам, ти ж знаєш, я в кредитах. Машина зламалася, оренда квартири піднялася. Я ледь кінці з кінцями зводжу. Тут Америка, мамо, тут гроші на деревах не ростуть. Потерпи трохи, як розгребуся — обов’язково допоможу. Давай, мені пора, клієнт чекає.

Короткі гудки врізалися у вуха. Галина повільно поклала телефон. “Потерпи”. Це слово вона чула все життя.

Тоді вона набрала Оксану в Польщу. Дочка підняла не одразу.

— Оксанко, доню…

— Мам, я зараз не можу говорити, ми в ресторані з чоловіком і його батьками. Тут так гучно!

— Я лише на хвилинку. Може, ви б з Янеком могли трохи грошей передати? Бабусі зовсім погано з ногами, треба курс уколів…

— Ой, мамо! — голос дочки став роздратованим. — Ну ти як завжди. Я ж тільки пів року як заміж вийшла. Мені незручно в чоловіка просити на твої уколи. Ви ж маєте пенсію? І город у вас є, картопля, закатки. Не пропадете. Все, цілую, па-па!

Галина сіла на лаву. В хаті пахло холодом і старою побілкою. Вона згадала, як Оксана минулого року приїжджала — у шубі, з дорогими парфумами. Тоді вона казала: “Мамо, ви тут так затишно живете, тиша, спокій… не те що у нас, вічний стрес”. Але цей “спокій” коштував Галині здоров’я, якого вже не було.

Другого дня свят завітала Марія — сусідка і далека родичка. Марія вже десять років працювала в Італії, приїхала на два тижні провідати своїх. Вона зайшла в хату, пахнучи дорогою кавою і впевненістю.

Подивившись на стіл, де стояла самотня тарілка з черствим хлібом, Марія все зрозуміла.

— Галю, годі, — сказала вона, сідаючи до столу. — Скільки ти ще будеш цей сором терпіти? Ти на себе подивися: шкіра та кості.

— Та що я, Марійко… Дітям важко, бачиш, часи такі…

— Дітям важко? — Марія аж підскочила. — Андрій твій у Фейсбуці фото виставляє з нового айфона, а Оксана в Єгипті відпочивала восени. Я все бачу, Галю. Вони не бідні. Вони просто байдужі. Ти для них — безкоштовний додаток до рідного села.

Галина мовчала, витираючи край скатертини.

— Їдь зі мною, — раптом сказала Марія. — У моєї синьйори сусідка шукає жінку. Робота не мед, старенька капризна, але платять справно. Тисяча євро, Галю. Чистими. Житло і їжа безкоштовно. За рік хату до ладу приведеш, мамі лікування забезпечиш.

— А мама? На кого я її залишу? Їй вісімдесят три…

Ганна Петрівна, яка до того дрімала на печі, несподівано подала голос:

— Їдь, доню. Марія правду каже. Я ще не зовсім безпорадна, сусідка Ганна заглядатиме, я їй копійку заплачу з пенсії. Не хочу я бачити, як ти живцем у цій хаті сохнеш. Їдь. Я тебе дочекаюся, обіцяю.

Через місяць Галина вже стояла в аеропорту Неаполя. Все було як у тумані: чужа мова, незрозумілі знаки, шалений рух. Марія завезла її в містечко поблизу Салерно.

Її підопічною стала синьйора Ассунта — дев’яносторічна жінка з характером сталевого дроту.

— Галліна! — кричала вона о третій ночі. — Галліна, де мій чай? Чому в кімнаті так холодно? Ти знову відчинила вікно?

Галина не знала мови, лише кілька слів: “si”, “no”, “per favore”. Вона мила Ассунту, терпіла її капризи, прибирала величезний будинок і щовечора, закриваючись у своїй маленькій комірчині, плакала від утоми. Спина, яка і вдома боліла, тепер просто горіла вогнем.

Але наприкінці першого місяця син Ассунти, поважний адвокат, поклав їй на стіл конверт. Там було десять папірців по сто євро.

Галина тримала їх у руках, і її трусило. Вона перевела цю суму в гривні в умі й ледь не зомліла. Це було більше, ніж її пенсія за два роки. Вона негайно побігла до термінала і відправила більшу частину мамі, лишивши собі дещицю на засоби гігієни.

Минуло пів року. Галина трохи вивчила мову, звикла до режиму Ассунти і навіть почала помічати красу італійських вечорів. Вона купила собі зручне взуття, вислала мамі гроші на нові вікна і сучасний котел.

І тут почалося.

Першим подзвонив Андрій. Голос був солодким, як італійське джелато.

— Мамусю, як ти там? Марія казала, ти вже зовсім як італійка стала. Слухай, мам… у мене тут справа є. Хочу бізнес відкрити, доставку свою. Мені б тисяч п’ять доларів для старту. Ти ж там непогано заробляєш, може, підкинеш рідному синові? Це ж інвестиція в моє майбутнє!

Галина відчула, як у грудях щось похололо. — Андрійку, я тут не на золотих копальнях. Я старій жінці памперси змінюю. Кожна копійка — це мій горб.

— Ну, мам, не починай. Тобі що, для сина шкода? Ти ж однаково там все не витрачаєш.

Наступного дня об’явилася Оксана. — Мам, Янек хоче машину міняти, йому на нову Теслу трохи не вистачає. А я подумала — ти ж тепер багата жінка. Допоможи, а ми влітку тебе до себе заберемо на тиждень, відпочинеш.

Галина слухала їх і не впізнавала. Невже це ті діти, яким вона витирала носи і читала казки? Вони не питали, чи не болить у неї спина. Не питали, чи висипається вона. Вони рахували її євро, наче свої власні.

Одного вечора, сидячи на терасі з Марією (у тієї був вихідний), Галина розповіла про дзвінки.

— Що мені робити, Маріє? Серце крається. Вони ж мої діти. Але як згадаю той Святвечір… Ту порожню миску…

Марія запалила сигарету і випустила дим у тепле італійське повітря. — Знаєш, Галю, у нас тут, в Італії, тисячі таких жінок. Ми всі — “банкомати” для своїх родин. Але є одна різниця. Ті, хто віддає все до копійки, повертаються додому в розбиті хати до дітей, які їх навіть не поважають. А ті, хто навчився говорити “ні”, на старість мають і зуби, і здоров’я, і повагу.

— Але як же “ні”? — зітхнула Галина. — Я ж мати.

— Мати — це не рабиня. Ти свій борг віддала, коли їх вивчила. Тепер твій борг — перед тією старенькою жінкою в селі, яка тебе чекає, і перед собою. Згадай, як вони тобі відповіли на Різдво: “Потерпи”. От тепер прийшла твоя черга сказати їм це саме слово.

Ввечері знову подзвонила Оксана. — Мам, ну що там? Янек уже в салоні пригледів варіант. Скільки зможеш скинути?

Галина міцно стиснула телефон. Вона згадала втомлені очі своєї матері й ту бліду кутю.

— Знаєш, Оксанко, — сказала вона твердо. — Я зараз не можу говорити. Мені треба собі лікування в санаторії оплатити, бо ноги зовсім відмовляють. Та й бабусі ми вирішили добудувати теплу ванну в хаті, щоб вона на старість у коритці не милася. Так що грошей немає.

— Як немає?! — заверещала дочка. — Ти ж там уже пів року! Куди ти їх діваєш?

— Потерпи, доню, — спокійно відповіла Галина. — Якось переб’єтеся. Не пропадете. У вас же робота є, молодість. А я… я тепер буду жити.

Вона натиснула червону кнопку і вперше за багато років відчула не провину, а неймовірну легкість. За вікном цвіли лимони, пахло морем, і десь далеко, в маленькому українському селі, у нових вікнах її хати нарешті горіло тепле світло, за яке було заплачено чесною і важкою працею.

Галина підійшла до дзеркала, поправила волосся і посміхнулася своєму відображенню. Це було її перше власне літо. І воно тільки починалося.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.