На жаль, декілька років тому чоловіка не стало і я залишилася одна.
Ми з батьком вирости і виховала двох дітей Надію і Івана.
Обом своїм дітям дали гарну освіту, зробили хороше весілля, допомогли з купівлею їх власного окремого житла.
Загалом ми з чоловіком завжди старалися все для них, аби вони були щасливими і в них все добре було.
Але як виявилося, погано виховали, про що я шкодую і досі.
А дізналася про це я зовсім нещодавно, як не дивно.
Після того як чоловіка не стало, я залишилась одна.
Діти мої зараз вже зовсім дорослі, мають свої сім’ї, дітей, працюють на досить таки непоганих роботах.
Одним словом їх сім’ї непогано забезпечені і постійно зайняті своїм життям.
А майже рік тому я вийшла на пенсію, вже не працюю після того жодного дня, останні роки праці й так далися мені важко.
Живу лише за рахунок пенсії лише, інших доходів не маю.
А ви ж знаєте які зараз пенсі в наш час, майже ні на що не вистачає, я кожну гривню старанно рахую.
Комунальні заплатити, їжу найдешевшу і найнеобхіднішу купити, та й не залишається більше нічого я собі дозволити не можу, навіть одяг собі не купую, а просто доношую старі речі, які вже й вигляд мають недобрий.
Мої діти досить чудово знають яку я пенсію отримую зараз, але ніхто так і не подумав допомогти матері, жодного разу навіть мови про це не було, таке враження, що їх зовсім не цікавить моє власне життя.
Навіть буває і не зателефонують мені вони обоє за цілий тиждень мені жодного разу.
Якось раз дочка приїжджала до мене, так трішки продуктів привезла, запитала чи в мене все добре, чи всього вистачає.
Мені було не зручно перед Надією, і я сказала, що все добре, що все я маю.
Але ж вона бачила, що в мене в холодильнику порожньо зовсім і на поличках навіть немає нічого.
Можливо, донька моя просто зробила вигляд, що повірила, їй просто так легше було.
За сина Івана взагалі і говорити не хочу нічого, там невістка всім розпоряджається, до мене майже не приходять в гості.
Але ж подзвонити рідній матері можна, запитати як справи, чи жива ще.
Не розумію, як так можна?
Мої син і донька досить непогано забезпечені люди, працюють на гарних роботах, вони мають все необхідне для хорошого життя, спокійно купують собі все необхідне, не економлять ніколи на собі.
Моя дочка зі своїм чоловіком та дітьми завжди їздять десь відпочивати за кордон, кожного разу в них поїздки на курорти.
Їздять вони на власних машинах, і не дешевих я вам скажу.
Дітям завжди дорогущі та найновіші телефони купують, в мене пенсія навіть малої частини не вартує того телефону.
А одяг який дорогий купують, ще й не приховують цього, вони обоє люблять похвалитися цим.
Не розумію я такого, правду кажучи, хоч це діти мої, але можна ж купити дешевше щось, і економія була б.
А то дочка іноді скаржиться, що їм не вистачає грошей, натякаючи мені, що не так солодко вони й живуть.
В сестри моєї рідної діти завжди для неї все роблять, допомагають їй в усьому, і продукти якісні завжди купують, і за комуналку платять самі, ремонт недавно затіяли в її квартирі, кажуть застаріле вже все, хочуть, щоб мама жила в комфорті.
А мені так прикро стає за себе, аж очі вологими враз стають, як тільки згадую, що роблять для матері своєї мої племінники, бо я й долі того не бачу, що вони їй дають.
Невже в мене діти гірше виховані, невже я не правильно їх виховувала, чи чогось може їм не додала?
Я ж для них старалася, все найкраще давала їм, що тільки мала сама.
Раніше завжди просила допомоги в сестри, і гроші позичала коли потрібно було, а зараз навіть соромно просити, бо не знаю чи зможу віддати.
А ще як запитає чому діти не допомагають, так взагалі хоч очі кудись ховай.
Колись мені батьки теж допомагали всім чим могли, і будинок побудувати допомогли нам з чоловіком.
Але ми ніколи їх не полишали, а тим паче на старості, вони ніколи не були самі.
Я ніколи не забувала про маму і свого тата, часто в гості їздили, продукти купували, в господарстві чоловік допомагав батькові, будинок для них перекрили за власний рахунок.
Ні копійки ніколи в них, коли вони на пенсії були, за не взяли.
А коли мами з татом не стало, будинок продали в селі і гроші віддали для дітей, їм потрібніше, ми так тоді гадали.
Але краще б ми тоді ті гроші залишили для себе.
Тепер навіть буває хліба немає за що купити, але це зовсім нікого не цікавить.
Навіть не знаю, як живуть інші пенсіонери на ці мізерні копійки, в мене не виводить, хоча я не витрачаю кошти на щось дороге, економлю на всьому.
Мені соромно за своїх дітей. Не розумію, яку помилку я зробила.
Мені знайомі кажуть, щоб я прямо їм говорила, що мені важко жити, пенсія мала, на життя не вистачає, раз вони не розуміють цього самі.
Та я не можу, соромно якось. Як це просити гроші у рідних дітей?
Але, що робити не знаю. Як мені бути зараз одній?
Фото ілюстративне.