Любов Василівна все життя жила в місті, мала простору двокімнатну квартиру. Вона з чоловіком виростили дочку Оленку, віддали її заміж.

В квартирі було місця мало, бо дочка привела зятя додому. Тому, коли настав час, вона оформила квартиру на дочку, а з чоловіком Петром переїхали на дачу. Насправді це була не проста дача з городиком, а невеликий заміський будинок із садом, каміном і затишком. Там можна було жити постійно.

Перший час все йшло добре: город радував урожаєм, сусіди привітні, свіже повітря лікувало душу. Але одного дня Петро її ошелешив, що йде до іншої.

– Любо, я не можу більше так жити в брехні. Я зустрів іншу жінку, вона молодша… Я йду від тебе.

Слова його впали, як грім серед ясного неба. Любов Василівна не вірила своїм вухам:

– Петре, ми ж стільки років разом! Як ти можеш?

– Пробач, але я вже вирішив, – сухо відповів він.

Він забрав машину, речі, а їй залишив лише дачу. Так Любов Василівна залишилася сама.

Жінка намагалася знайти сенс у повсякденних клопотах: сапала грядки, садила квіти, варила варення. Але ввечері, коли тиша опускалася на подвір’я, серце розривалося від самотності. Вона сиділа біля каміна й думала: «Невже отак і має минути моє життя? Я віддала все заради дочки, чоловіка, а тепер залишилася одна…»

Часом телефонувала донька:

– Мамо, як ви там?

– Та все добре, дочко, – намагалася збрехати Любов Василівна.

Але Оленка чула в маминому голосі смуток.

Одного разу дочка сказала рішуче:

— Мамо, годі мучитися. Продавай дачу і переїжджай до нас. Ми будемо жити разом, ти потрібна онукам. А з часом продамо нашу квартиру, додамо гроші, виручені з дачі, і купим більше житло.

Любов Василівна дуже любила свою дачу, тут все їй нагадувало про її батьків, її тато в свій час все тут зробив своїми руками, але як би не було сумно, вирішила: так, час змінювати життя, бо до молодості не йде.

Вона виставила дачу на продаж. І тоді й почалися дивні збіги.

Ріелтор привів чоловіка років сорока. Ігор все обдивився і сказав, що йому все підходить. Дачу він купував для свого тата, пояснив, що тато – колишній директор великого підприємства, дуже любить різьбу по дереву, тому мріє про свій будинок за містом, де зможе без проблем займатися улюбленою справою.

Коли настав день купівлі-продажу Любов Василівна познайомилася з новим власником її дачі. Віктор Васильович, чоловік років 70-ти, виглядав значно молодшим за свій вік. Від нього віяло добротою, надійністю і спокоєм.

Коли всі папери були підписані, він запропонував колишній господині відсвяткувати його на весілля у них на дачі, і Любов Василівна погодилася.

Виявилося, що Віктор Васильович давно вдівець, і хоч йому життя за містом дуже подобається, та він не любить бути сам.

З того дня вони почали бачитися частіше. Спершу просто говорили про життя, пили чай під яблунею. Потім він запросив Любу на озеро ловити рибу, а потім разом пішли в ліс по гриби.

Любов Василівна почувала себе дивно: здавалося, ніби поруч знову з’явилася надійна людина, з якою можна поділитися і радістю, і болем.

Одного вечора Віктор Васильович сказав:

– Знаєте, Любове Василівно, ми обоє вже пройшли немало. У мене теж була сім’я, я теж залишився сам. Але серце ще хоче тепла. Ви б не подумали, що це дивно, якби я запропонував вам залишитися разом?

Вона розгублено всміхнулася:

– Вікторе Васильовичу, я й не думала, що в моєму віці може початися щось нове…

– Вік – це лише цифри. Головне, щоб душа не старіла, – відповів він.

З того часу все змінилося. Дача, яка була символом самотності, перетворилася на справжній дім. Удвох вони робили все – садили квіти, читали книжки біля каміна, влаштовували вечері для дітей і онуків.

Коли Оленка приїхала з сім’єю, вона побачила маму зовсім іншою – усміхненою, живою, очі світилися щастям.

– Мамо, ви розквітли! – сказала донька.

– Бо Бог дав мені ще один шанс, – ніжно відповіла Любов Василівна.

А незабаром Віктор Васильович зробив їй пропозицію:

– Любове, давайте не гаяти часу. Хочу, щоб ми були родиною.

Вона погодилася. І це було не гучне весілля, а тихе свято душі. Діти благословили їх, а сусіди дивувалися:

– От бач, як доля вміє повернути!

Тепер у Любові Василівни був не лише сад і дім, а й новий сенс життя. Вона часто казала:

– Я думала, що все втратила, коли Петро пішов. А виявилося, що Господь лише готував для мене краще.

Її історія стала прикладом для багатьох жінок у селі. Бо вона показала: навіть після втрат і зрад життя може подарувати щастя, варто лише вірити й чекати.

Іноді Любов Василівна виходила в сад, дивилася на зорі й дякувала Богу:

– За дочку, за онуків, за цей дім і за Віктора. Бо життя триває доти, доки серце здатне любити.

Ось так дача, яку Любов Василівна вважала що майже втратила, перетворилася на справжній подарунок долі. Історія з хепі-ендом, що доводить: ніколи не пізно зустріти своє щастя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.