fbpx
Життєві історії
Раз на два тижні із сумками продуктів Алла їздить до своєї матері. Жінка забирає на оплату рахунки за квартиру та світло, викладає в холодильник масло та ковбасу – і їде до наступного візиту

Людмилі, вже добре за тридцять, а вона все незаміжня. Вона є донькою моїх літніх сусідів. Хоча начебто й сама не проти здобути просте жіноче щастя, та й батьки чекають – не дочекаються, коли ж єдина дочка влаштує особисте життя, бо вже давно хочуть внуків.

А проблема, мабуть, у тому, що Людмила кожного свого потенційного обранця порівнює з своїм батьком, якого вважає ідеалом. Мама Людмили в свій час зірвала джек-пот. Колишній військовий, підтягнутий, стрункий, він усе життя і з дочкою займався, і кашу міг зварити, та табуретку зробити. Найголовніше і найдивовижніше – мабуть, все життя щиро любив маму Людмили, обожнював її і носив її на руках. Так, власне, й досі носить.

І все життя для двох своїх жінок, дружини та дочки, він – кам’яна стіна. Дочці квартиру купив до закінчення університету, відремонтував, усе там полагодив – заїжджай та живи. Привезти, повезти, зустріти, притягнути сумки – це навіть не питання.

У дитинстві Людмила була щиро впевнена, що у всіх сім’ях так. Проте, подорослішавши, зрозуміла, що у всіх по-різному. Та й, відверто кажучи, більш-менш щасливі сім’ї – рідкість. А таких стосунків, як у її батьків, через кілька десятків років шлюбу – просто не буває.

Тепер Людмила щиро вважає, що якщо будувати сім’ю – то тільки таку, як у батьків. Щоб за чоловіком – як за кам’яною стіною. На менше і розмінюватися не варто. Краще вже бути одній, ніж поруч із ким попало.

І скільки в неї було за ці роки кавалерів – жоден з них ні в яке порівняння з татом не йде. Один жадібний, другий лінивий, третій – надто інтелігентний, ні за себе постояти, ні за свою дружину.

– А ще кажуть, що дочка повторює долю матері! – зітхає Людмила. – Я б із задоволенням, але як?.. Такого, як тато, більше не знайти…

Останнім часом Людмила все частіше стала заглядати у чарку. Батьки бояться в це повірити, проте це вже помітно. А як допомогти доньці, вони не знають.

Найкращій Людмилиній подрузі Аллі майже сорок, і вже двадцять років Алла живе у міцному стабільному шлюбі. Алла, на відміну Людмили – з дуже неблагополучної сім’ї. Мати безпробудно вживала і вживає оковиту.

Алла рано вийшла заміж, хотіла швидше піти з дому. Всі були просто впевнені, що цей шлюб – ненадовго, тим більше, коли вже в перші місяці молодий чоловік почав поводити себе не так, як треба. Але Алла лагідно терпіла: йти їй було нікуди.

І кілька перших років шлюбу були пеклом. А потім усе якось поступово раптом налагодилося: дитину віддали в садок, Алла почала працювати, чоловік став розсудливим – може, нагулявся вже нарешті. За допомогою свекрів вони придбали квартиру, зробили ремонт, обзавелися машиною, будують дачу, народили другу дитину. Чоловік тепер практично зразковий сім’янин, з гулянок залишилися лише нечасті посиденьки з друзями та ще рідкісніші, кілька разів на рік, подорожі на рибалку.

Раз на два тижні із сумками продуктів Алла їздить до своєї матері. Та ще, на диво, жива, хоча вигляд має плачевний. Якщо поставити її поруч із миловидною та респектабельною Аллою, ні за що не скажеш, що це мати та дочка. Алла виносить на смітник гору пляшок, забирає на оплату рахунки за квартиру та світло, викладає в холодильник масло та ковбасу – і їде до наступного візиту.

Дві протилежні історії, які доводять, що все в наших руках.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page