fbpx
Життєві історії
Раптом Ганна почула, що до її подвір’я під’їхала автівка. На порозі з’явився поважний чоловік, скроні якого прикрашала сивина і чарівна жіночка, яка сяяла від усмішки. Це приїхали діти, яких старенька не відразу впізнала

Її хатина одинокою пусткою стояла на краю села. Ніхто вже й не пам’ятає, скільки років живе там самотня старенька. Коли зими були суворішими, снігом замітало всі дороги, бувало, що жінку до весни ніхто в селі і не бачив. І як вона там жила, здається, нікого й не цікавило.

– Слава Богу, що хоч ця зима виявилася не надто холодною, – ділилася своїми думками з сусідкою баба Ганна. – Бо навіть не знаю, як би я зимувала.

Голова села, іноді, для годиться, присилав когось з молодших односельчан, щоб справитися про здоров’я баби Ганни, та й спитати, чи їй, бува, чого не треба.

Звичайно, бабусі потрібна була допомога, але вона соромилася, чи що, сказати про це. Просила лише дров заготувати на зиму. А людей, що приходили до неї, без гостинців і не відпускала – то трав запашних для чайку дасть, то грибочків чи ягід.

А так, довгими зимовими днями, сиділа баба Ганна біля ікони, молилася, просила у Бога лише одного, аби ще хоч раз сина свого побачити. Назар ще двадцять років тому поїхав в Канаду, та там і залишився. Листи писав, інколи гроші висилав, але повернутися додому ніяк не виходило. Все обіцяв, що наступного року вже точно приїде – так і жила Ганна, з нетерпінням чекаючи того наступного року.

А Назар то ж був у неї виплеканою дитиною. З’явивився пізно на світ, коли жінці вже було під сорок і вона втратила надію стати матір’ю, Бог нарешті подарував їй зміст життя – її єдиного сина. Чоловік не довго тішився батьківським щастям, через важку роботу пішов у засвіти дуже рано. Так що Ганна практично сама виростила сина.

Назар ріс розумним хлопцем, в інституті вчився, розумів, що мама йому дала все, що могла, тому далі йому потрібно самому думати. І коли з’явилася слушна нагода – поїздка в Канаду, ні хвилини не сумнівався – це його шанс, який він має використати. А що залишалося Ганні – відпустити сина і молитися за його добру долю.

Крім Назара, була у Ганни ще й дочка, Христинка, не рідна, правда. Але Ганна любила її, як рідну, донечкою називала. Христина росла без батьків, гляділа дівчину дружина її старшого брата. І хоч щастя в чужій братовій сім’ї у дівчини не було, та все ж це краще, ніж дитбудинок. Частенько вона забігала до Ганни, бо ж сусідами були, тут дитина відчувала, що її люблять.

А потім Христина поїхала з села, спочатку – вчитися, пізніше і заміж вийшла. Так жодного разу додому і не повернулася. Душа боліла Ганну і  за долю дівчини, бо чула від людей, що чоловік трапився їй недобрий, але ж що поробиш, коли доля така. А потім дійшла до Ганни чутка, ніби розлучилася Христина з чоловіком, і теж кудись за кордон гайнула.

В суботу припадало велике свято – Стрітення Господнє. Ганна прибралася в хаті і вирішила, що зараз піде в село, прикупити дещо до свята, головне, щоб свічку не забути – вона ж то велику силу має. Ганна весь наступний рік буде з цією свічкою молитися, щоб Господь вберіг її дітей на чужині.

Та раптом Ганна почула, що до її подвір’я під’їхала автівка. На порозі з’явився поважний чоловік, скроні якого прикрашала сивина і чарівна жіночка, яка сяяла від усмішки.

– Діти мої, а я ж вас і не відразу впізнала. Назаре, це ж твої очі, Христинко, ця твоя усмішка. А як же так? Звідки? Чому без попередження? – Ганна говорила, а з очей лилися сльози щастя. Вона все ще тримала їх на порозі.

– Може, в хату запросиш, мамо? – лагідно сказав Назар. Я ж наречену тобі нарешті привіз показати.

Той день був найщасливішим у житті Ганні. Виявляється, Назар був закоханий в Христину ще з дитинства. Коли дізнався, що особисте життя у неї не склалося, знайшов її в соцмережах. Дівчина відповіла йому взаємністю. Вони довго листувалися, а тепер повернулися додому, щоб бути разом – назавжди.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page