Грудень того року видався справді казковим. Сніг, наче біла бавовна, щільно вкрив дахи будинків і гілки старих яблунь у садку, створюючи ілюзію абсолютного спокою. Для Ірини цей час завжди був сакральним. Вона не просто любила Новий рік — вона його обожнювала. Для неї це була єдина ніч у році, коли час ніби зупинявся, а простір звужувався до розмірів святкового столу, за яким обов’язково мали сидіти всі «свої».
Цього разу підготовка почалася ще за два тижні. Ірина, жінка з теплими очима та невтомними руками, вже розписала меню, перевірила запаси домашньої консервації та кілька разів перепитувала чоловіка, чи вистачить стільців.
— Василю, а якщо Світлана з чоловіком приїдуть, і Павло з онуками… Треба буде з вітальні той довгий стіл принести, пам’ятаєш? — вона метушилася на кухні, витираючи і без того чисті тарілки.
Василь, кремезний чоловік із сивиною на скронях, який за тридцять років спільного життя навчився розрізняти найменші відтінки настрою дружини, лише спокійно кивав.
— Вистачить усім місця, Іро. Не хвилюйся. Ти краще присядь, відпочинь хоч трохи. Весь тиждень на ногах: то робота, то закупи.
Але відпочивати вона не вміла. Попереду був не просто Новий рік. Першого січня Ірина святкувала свій день народження. Вона ніколи не вимагала дорогих ресторанів чи гучних бенкетів. Її мрією було побачити за столом своїх дітей, почути, як онуки сперечаються через цукерки, і відчути, що дім, який став занадто тихим після того, як діти вилетіли з гнізда, знову ожив.
Весь останній тиждень Ірина нагадувала невтомну бджілку. Після роботи вона заходила до крамниць, вибираючи лише найкраще. Вона не дивилася на цінники, коли йшлося про подарунки. Для Павла, сина, вона знайшла теплий вовняний светр — він вічно мерзнув у своєму офісі. Для невістки та онуків підготувала цілий кошик солодощів та розвиваючих ігор. А для доньки Світлани замовила парфуми, про які та мріяла ще з літа.
Увечері 30 грудня вітальня виглядала як картинка з журналу. Ялинка миготіла вогниками, а під нею лежали пакунки в крафтовому папері, перев’язані атласними стрічками.
— Дивись, Василю, — Ірина з гордістю показала на подарунки. — Оце Павлуші, це Світланці… Уявляю, як малі зрадіють роботові на пульті. Буде гамірно, правда?
— Буде, Ірочко, буде, — тихо відповів Василь, хоча в його серці закрадалася дивна тривога. Він бачив, як діти рідко дзвонили останнім часом, посилаючись на вічну зайнятість.
Ранок 31 грудня почався для Ірини о шостій. На кухні вже шкварчало, булькало і пахло так, що голова йшла обертом. Вона готувала фірмові крученики, пекла пиріг із маком та нарізала інгредієнти для домашніх салатів. Василь слухняно чистив овочі та виносив сміття.
— Скоро вже будуть, — примовляла вона, поглядаючи на годинник. — Дорога з міста зараз важка, снігу навалило, але ж вони обіцяли.
Телефон задзвонив близько десятої. Ірина витерла руки об фартух і схопила слухавку, очікуючи почути: «Мамо, ми вже виїжджаємо».
— Мам, привіт… — голос сина звучав глухо, з тими специфічними інтонаціями, які зазвичай передують неприємним новинам.
— Павлушо? Ви де вже? На під’їзді?
— Мам, слухай… Тут така справа. Куми запропонували поїхати в Карпати. Спонтанно, розумієш? Бронювання звільнилося, ціна смішна. Дружина дуже хоче, діти в захваті. Ти ж не образишся, якщо ми цього разу не приїдемо? Ми заскочимо через тиждень, чесно.
Ірина відчула, як у горлі став важкий ком. Вона повільно опустилася на стілець.
— В гори… — прошепотіла вона. — Ну, звісно… Молодим треба відпочивати. Головне, щоб вам було добре, синку. З наступаючим.
Вона поклала телефон на стіл. Руки тремтіли. Василь завмер із ножем над дошкою.
— Не приїдуть? — коротко запитав він.
Вона не встигла відповісти — телефон знову ожив. Цього разу Світлана.
— Мамусю, вибач мені, рідна! Ми з дівчатами вирішили зустріти Новий рік у центрі, у новому кафе. Там програма, жива музика. Я так втомилася від домашньої рутини, хочеться просто вийти в люди. Ти ж не проти? Завтра, може, ввечері заїду… або післязавтра. Цілую!
У хаті запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник у коридорі. Ірина дивилася на величезну каструлю з салатом, на качку, яка чекала свого часу в духовці, на яскраві коробки під ялинкою.
Вона закрила обличчя руками і тихо, по-дитячому заплакала.
— Я ж так чекала… Я ж кожен пакунок підписувала… — схлипувала вона. — Невже не можна було хоча б на годину? Хоча б просто заїхати?
Василь підійшов до неї, поклав важку руку на плече.
— Іро, не треба. Годі.
— Тобі легко казати! — вигукнула вона, піднімаючи заплакані очі. — Я живу ними! Я чекаю цих свят як порятунку від нашої самотності! А для них ми — просто пункт у списку, який можна викреслити заради кафе чи поїздки в гори.
Василь сів навпроти і взяв її холодні долоні у свої.
— Послухай мене, — почав він спокійно. — Ми виростили гарних дітей. Вони самостійні, успішні, у них є друзі й плани. Хіба не цього ми хотіли, коли вони були малими? Щоб вони мали вибір? Так, це боляче. Але ми не маємо права робити їх заручниками свого очікування. Вони щасливі — і це наш головний здобуток.
— Але як же я? — тихо запитала вона.
— А ти маєш мене. А я маю тебе. Хіба ми з тобою не родина? Хіба тридцять років — це недостатній привід, щоб цінувати одне одного більше, ніж галасливе застілля?
Вечір минув у дивній, камерній атмосфері. Ірина спочатку хотіла все сховати в холодильник, але Василь наполіг:
— Ні, накривай стіл. Для нас. Одягай ту синю сукню, яку я тобі подарував. Ми будемо святкувати.
Вони вечеряли повільно. Не було криків онуків, не було суперечок про політику чи роботу. Була лише тиха музика з радіоприймача та світло свічок. Вони згадували свій перший спільний Новий рік у гуртожитку, коли на столі були лише варена картопля та оселедець, але вони були найщасливішими у світі.
— Пам’ятаєш, як ми Павлику костюм зайчика шили з марлі? — всміхнулася Ірина, витираючи останню сльозинку.
— Аякже. А Світлана в три роки з’їла всі цукерки з нижніх гілок ялинки і повісила назад порожні обгортки, — засміявся Василь.
Ближче до півночі, коли за вікном почали спалахувати поодинокі феєрверки, Василь раптом став серйозним. Він вийшов до іншої кімнати і повернувся з невеликим пакунком.
— Іро, я хотів дочекатися ранку, твого дня народження. Але скажу зараз.
Він поклав перед нею маленьку оксамитову коробочку. Всередині був золотий ланцюжок із тендітним кулоном у формі серця.
— Це не просто прикраса, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Це знак того, що ти для мене — центр усього. Діти підуть своєю дорогою, це закон життя. Але я завжди буду поруч. Я бачу кожну твою зморшку і люблю її. Я бачу твою втому і хочу її розділити. Ти — найкраща жінка, яку я міг зустріти в цьому житті. Дякую тобі за ці тридцять років.
Ірина відчула, як серце наповнюється чимось набагато глибшим за святковий настрій. Це було відчуття абсолютної захищеності.
— Василю… — вона притулилася до його плеча. — Я така дурна. Я так гналася за картинкою «ідеальної великої родини», що ледь не прогледіла головне. Те, що ти в мене є.
Перше січня почалося пізно. Сонце заливало кухню яскравим світлом, відбиваючись від снігу за вікном. Телефон розривався від повідомлень.
Павло надіслав відео з гір: діти сміялися, махали руками в камеру: «Бабусю, з днем народження! Ми тебе любимо!». Світлана надіслала фото квітів, які обіцяла привезти ввечері.
Ірина читала ці повідомлення з посмішкою, але без колишнього надриву. Вона більше не відчувала себе покинутою.
Вона підійшла до дзеркала, поправила новий ланцюжок на шиї.
— Знаєш, Василю, — сказала вона чоловікові, який варив каву. — А мені подобається цей Новий рік. Він якийсь… справжній. Без масок, без намагання вгодити всім навколо. Тільки ти, я і спокій.
— І качка в духовці, яку ми сьогодні доїмо, — підмигнув він.
Того дня вона зрозуміла важливу істину. Любов до дітей — це вміння відпускати їх без образ. А любов до чоловіка — це вміння триматися за руку навіть тоді, коли в домі стає тихо.
Свято не в кількості людей за столом. Свято — у глибині серця, яке вміє бути вдячним за те, що маєш саме зараз. Ірина підійшла до вікна, подивилася на засніжене селище і вперше за довгий час відчула себе абсолютно щасливою. Життя тривало, воно змінювало форми, але його суть залишалася незмінною: доки в домі є двоє людей, які люблять одне одного, цей дім завжди буде повним життя.
А подарунки під ялинкою… Вони дочекаються своїх адресатів. Через тиждень чи два, коли діти нарешті приїдуть, Ірина зустріне їх з відкритим серцем, не дорікаючи за відсутність у новорічну ніч. Бо тепер вона знала: її щастя більше не залежить від чиїхось планів. Воно належить тільки їй та чоловікові, який зараз тихо наспівував якусь мелодію, розливаючи ароматну каву по чашках.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
