Тиша. Тридцять років спільного життя виткали з тиші між Іриною та Олексієм товсте полотно. Воно було затишним у морозні ночі, коли чулося лише рівне дихання чоловіка, але стало задушливим, коли під ним почали ховатися недомовлені слова, нездійснені мрії та образи, яким Ірина ніколи не дозволяла прорости.
Ірина сиділа на кухні, відсьорбуючи ледь теплий чай, бо знову заговорилася з дочкою по телефону, і чай остиг.
— Ти знову тут сидиш, як сова, — голос Олексія, густий і завжди трохи невдоволений, прорізав ранкову тишу, наче гострий ніж. Він зайшов, тримаючи в руці новенький, блискучий спінінг, який коштував як пів її місячної зарплати.
Ірина відставила чашку.
— Доброго ранку, Олексію. З Анею говорила. Вона питала, чи треба тобі щось передати, коли вони з Андрієм приїдуть.
— А мені що, треба, щоб хтось мені щось передавав? — фиркнув він, оглядаючи спінінг, наче дорогоцінний скарб. — У мене все своє, найкраще. Сам собі господар.
— Звісно, — Ірина проковтнула відповідь, яку давала все життя: «Ти завжди купуєш собі найкраще». Замість цього вона запитала:
— Дуже дорогий спінінг?
Олексій знизав плечима, але в його очах промайнуло самовдоволення.
— Та що там… Дурниці. Але ж мені треба! Без гарного інструменту діла не буде. А тобі нащо знати? Маєш ти, — він кивнув на старий, але чистий чайник, — і досить.
Вона кивнула. Тридцять років тому вона мріяла про маленьку ювелірну прикрасу. Потім про нову праску. Потім про те, щоб просто купити собі книгу, не пояснюючи, навіщо. Але щоразу лунало: «Тобі нащо? Ти ж його тільки…»
Вона працювала бухгалтером на невеликій фірмі, і її гроші завжди мали конкретне призначення: син Тарас у Канаді — навчання, дочка Аня в Києві — ремонт у квартирі, яку вони купили в іпотеку. І, звичайно, дім, продукти, комуналка і те, що «треба» Олексію.
Своїм «треба» Ірина звикла казати «потім».
Наближався її ювілей, п’ятдесят років. Кругла дата, пів століття. Вперше за довгий час Ірина спіймала себе на думці, що чекає цього дня з якоюсь дивною надією.
Вечір перед святом. Ірина акуратно підстригала вазони, які Олексій постійно дорікав їй, що «займають місце».
— Олексію, — вона обернулася, — завтра… завтра п’ятдесят.
Олексій сидів перед телевізором, дивлячись на канал про риболовлю.
— І що? — не повертаючи голови, пробурчав він. — Звичайний день.
— Ну, я думала… може, Аня приїде, — вона невпевнено посміхнулася, — може, ми зайдемо кудись, чаю поп’ємо…
Він вимкнув звук і подивився на неї з виразом цілковитого нерозуміння.
— Яке свято? Гроші переводити ні на що. Криза в країні, ти забула? Нам гроші відкладати треба. Нічого робити не будемо. Готувати багато не треба.
— Зрозуміло, — Ірина опустила погляд, повертаючись до вазонів. Її посмішка була звично втомленою. Образа не прорвалася, бо вона просто не очікувала іншого. Вона жила цим сценарієм три десятиліття.
«Та мені не треба…» — прошепотіла вона подумки, знову запевнюючи себе.
Ранок ювілею. Ірина швидко прибрала, приготувала легкий сніданок. Олексій проковтнув яєчню, кивнув і пішов у гараж, «бо там треба навести порядок».
Близько одинадцятої задзвонив телефон. Не її старенький кнопковий, а той, що стояв на тумбочці, — новий, гарний, який купив собі Олексій.
— Алло, — Ірина підійшла, обережно взявши його в руки.
— Мамо! З днем народження! — Голос сина Тараса, радісний і гучний, пролунав через океан. — Послухай уважно. Ти повинна поїхати зараз же. В ресторан “Лісова тиша”.
Ірина засміялася.
— Сину, ти що? Який ресторан?
— Жодних «який»! — твердо сказав Тарас. — Там на тебе чекають. Я попросив людей передати тобі дещо дуже важливе. Це стосується моїх документів, ти повинна це забрати особисто.
— Тарасику, які документи? Нащо мені їхати? Мені нічого не треба… — стара звичка спрацювала миттєво.
— Мамо, — у голосі сина пролунала сувора, майже батьківська нотка, яка змусила Ірину підкоритися. — Поїдь. Просто поїдь. Не сперечайся зі мною, прошу тебе.
Ірина взяла сумочку і, не сказавши Олексію ні слова (він все одно не вийшов би з гаража), вийшла з дому. Вона думала про хустку, прикраси, конверт — щось, що син передав через знайомих, щоб потішити матір.
Вона зайшла у фоє «Лісової тиші». Це був один з найдорожчих ресторанів у місті, і Ірина почувалася ніяково. Вона обережно запитала адміністратора, чи не передавали для неї щось.
— Проходьте, будь ласка, пані Ірино, — усміхнулася дівчина. — Вас вже чекають.
Ірина зайшла у бенкетний зал і завмерла.
Ніяких документів. Ніяких пакунків.
Там було світло, витончена музика. Залиті сонцем столи, прикрашені весняними квітами, яких ще не було на клумбах. І найголовніше — люди.
Її друзі. Куми, яких вона не бачила п’ять років. Сусідки по дачі. Сестра з чоловіком, які живуть за двісті кілометрів.
— З днем народження, Ірино! — пролунало хором.
Вона торкнулася губами долоні. З очей бризнули непрохані сльози.
— Ой, Боже… Ви що… Та ви що…
Аня підбігла, обійняла, її волосся пахло дорогим шампунем, а голос був на подив спокійним.
— Мамо, не реви. Це все — від нас із братом. Тарас усе оплатив, я тут організувала. Хоч один раз у житті ти маєш відчути, що про тебе думають. Що ти важлива.
— Але… це ж стільки грошей… — Ірина похитала головою, не в змозі зупинити сльози.
— Не твоя справа! — засміялася Аня. — Сьогодні не твій день для фінансового контролю. Сідай.
Свято було як казка. Тепле, дзвінке від сміху, з тостами, в яких Ірину називали мудрою, доброю, справжнім другом. Вона почувалася не просто матір’ю чи дружиною, а жінкою. Людиною.
А потім був сюрприз. Аня винесла велику коробку, перев’язану атласною стрічкою.
— Від нас, мамо. Це те «важливе», що ти мала забрати.
Ірина розгорнула. Всередині лежав новенький, блискучий телефон, найновіша модель, яку вона бачила лише в рекламі, і відразу ж відводила погляд.
— Це… нащо мені такий дорогий… — почала вона за звичкою, але Аня поклала їй руку на плече.
— Ти маєш мати найкраще, мамо. Ти ж наша мама, ти найцінніша. Ніяких «мені не треба».
Ірина затремтіла. Вона навіть не торкалась такої техніки в магазині, боячись, що продавець подумає, що вона просто дивиться, бо не купить.
А тепер це її. І вона мала право ним користуватися.
Вона повернулася додому пізно ввечері. Щаслива, втомлена, пахуча від квітів. Вона вперше за тридцять років відчула, що світ бачить її.
Радість Ірини була яскравою, але швидко згасла, як свічка. У вітальні її чекав холодний погляд.
Олексій сидів на дивані, насуплений, з пультом у руці.
— Ну що, розгулялися? — він говорив голосом, який Ірина знала дуже добре — це був голос ображеного господаря, чий порядок було порушено. — Скільки грошей пішло? Чого вони лізуть у наше життя?
— Олексію, це діти… Вони хотіли мене привітати, — Ірина зняла нову куртку (теж подарунок від Ані) і поклала на стілець новеньку коробку з телефоном.
— Та ну! Краще би гроші дали. А то по ресторанах шастати! У мене інструмент зламався, а вони тобі «Лісову тишу» влаштовують! — він підняв очі на коробку. — Це що? Телефон? Нащо тобі така дорога штука? Ти ж ним тільки дзвонити.
— Це подарунок. Від дітей, — прошепотіла Ірина.
— Зрозуміло. Марнотратство, — він зневажливо махнув рукою. — Вона мене не поважає, якщо приймає такі подарунки. Це ж скільки ми могли відкласти? Хіба ми багаті?
Він бурчав ще годину. Про те, що це «не по-господарськи», що «така техніка не для неї», що він втомився, а вона «витанцьовує». Ірина мовчала. Як завжди.
Вона пішла спати, з відчуттям неабиякої важкості.
Наступного дня Ірина, знову самотня на кухні, розглядала фотографії зі свята на новому, сяючому екрані.
Дзвінок.
— Мамо, — це була Аня. — Я знаю тата. Він тобі вже зіпсував настрій, правда?
Ірина зітхнула.
— Та… є трохи. Він каже, що це марнотратство.
На тому кінці дроту Аня довго мовчала, потім голос її став різким, як ніколи раніше.
— Не слухай його, мамо. Ні хвилини. Він просто боїться втратити контроль.
— Що ти таке кажеш, Аню?
— Я кажу правду! Ти ціле життя поклала на те, щоб він почувався господарем. І тепер, коли ми показали тобі, що ти — особистість, йому це не подобається.
Аня зробила паузу. Її наступні слова були як постріл.
— Або він зміниться, мамо, або ти будеш жити окремо. Ми тебе заберемо. Я і Тарас допоможемо, знайдемо тобі кімнату, роботу. Життя одне. І ти маєш право на радість, на свій власний, не спільний, а твій чайник і твійтелефон.
Ірина відірвала телефон від вуха, дивлячись на нього, як на щось чарівне і небезпечне.
«Чому вона все життя дбала про всіх, окрім себе? Чому її день народження — не її день? Чому її радість для когось — проблема?»
Вона спустилася у вітальню, де Олексій дивився новини, простягнувши ноги до столика.
— Олексію, — її голос був тихим, але твердим. — Я поїду з Анею на тиждень.
Олексій повільно повернув голову.
— Куди?
— У Київ. Просто відпочити.
— Ти з глузду з’їхала? — у його голосі було не здивування, а лють. — У нас що, грошей на готелі багато? Я тобі що, не господар?
— Ти господар. Але я не твоя річ. Я поїду.
— Ти не поїдеш! Я сказав! Хто буде мені готувати? Хто заплатить за газ?
— Заплатиш ти. А готуватимеш сам. Це лише тиждень.
Ірина стояла рівно, вперше не опустивши погляду. Вона дивилася на нього і бачила не господаря, а втомленого, егоїстичного чоловіка, чия сила трималася лише на її мовчанні.
Вона піднялася нагору, зібрала маленьку валізку. Знайшла на дні шафи стару, але гарну сукню, яку ніколи не наважувалася носити.
Біля вікна вона сіла й довго дивилася в темряву. На новий телефон, який ніхто не міг у неї забрати. На фото зі свята, де вона вперше за багато років усміхалася по-справжньому.
І зрозуміла:
Життя ще є. І вона має право прожити його красиво. Навіть якщо це комусь не подобається.
Вона зателефонувала до Ані.
— Аню, я згодна. Я їду.
Ірина ще не знала, що буде далі, але відчувала, що це — початок нового життя. Може їй і не пощастило з чоловіком, зате дуже пощастило з дітьми.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
