fbpx
Життєві історії
Приїжджаємо ми з Ірою місяць тому до батьків. Як тільки переступили поріг, Іра з матір’ю шу-шу-шу. І на мене поглядають. А коли збиралися їхати додому, Ірин батько встав раненько і зайшов до нас в кімнату. – Тещо, – гукнув він, – є серйозна розмова, йди сюди

Приїжджаємо ми з Ірою місяць тому до батьків. Як тільки переступили поріг, Іра з матір’ю шу-шу-шу. І на мене поглядають. А коли збиралися їхати додому, Ірин батько встав раненько і зайшов до нас в кімнату. – Тещо, – гукнув він, – є серйозна розмова, йди сюди. Я зовсім заплутався. Не знаю, як бути зі своєю дівчиною та її батьками. Раніше жив собі сам, рішення сам приймав, не треба було ні в кого дозволу питати, радитися, а тепер навіть не знаю, як воно далі буде.

Все почалося два роки тому. Я зустрів Ірину на вечірці. Весела дівчина, жвава. Мені вона сподобалася. Стали зустрічатися. То в кіно, то в кафе. Я тоді добре заробляв, навіть до Туреччини разом злітали. Відмінно відпочили. За матеріалами

Далі більше. Вона до мене на орендовану квартиру дрібнички перевезла. Стали разом жити.Мене вона особливо не питала, просто в один прекрасний день з’явилася на порозі з валізою.Приймай, – каже, – постояльця!

Господиня квартири відразу ціну підняла. Домовлялися на одного мешканця, а тут двоє. Я тоді добре заробляв, платив за двох.

Про кохання не йшлося. Просто жили разом. Іра готує добре, чисто у неї. З зайвими розмовами не лізе. Не те що у деяких. Є у нас така знайома пара. Що він не скаже, вона свої корективи вносить, перебиває, гримнути може. Так у нас цього немає. Якщо дівчина моя з чим не згодна, тільки сміється та головою хитає. Тільки потім потихеньку по-своєму робить. Вже лаялися через це. Видно, її не переробити.

-Давай на вихідні до моїх батьків з’їздимо, познайомишся!

Я їй сказати не можу – навіщо, мовляв, мені твої родичі? Ми ж одружуватися не збираємося! Раптом образиться? А я звик до неї. Хороша ж дівчина, ображати не хочеться.

Одружуватися поки не хочу, рано ще. Зараз рано ніхто не одружується. Ну і правильно, грошей треба підзбирати. Я планую квартиру в кредит взяти, вже всі варіанти прорахував. Ірина допомагала на кредитному калькуляторі розрахунок робити. Одинадцять років всього платити виходить. Це за двокімнатну.

Про Іру як про дружину не думав ніколи. Вона – як сказати, не знаю навіть – зручна, чи що. Випере, прибере, поїсти приготує. Я з нею турбот не знаю. Але щоб прямо ось кохання – такого немає. Якщо б завтра сказала – все, кінець, розбігаємося, я б пошкодував, звичайно, але не дуже. Одному, мені іноді краще.

А тут я ще роботу втратив. Була зарплата щомісяця, стала допомога по безробіттю. Пару раз навіть в заначку довелося залізти, хоч я терпіти не можу запаси тринькати. Так у Ірини день народження був, треба подарунок, ресторан, оце ось і все. Вона щебече, а мені хочеться плюнути і піти.

І ось в такий момент знайомитися їхати! Вона наполегливо так умовляє – поїхали, мовляв! На два дні всього, і недалеко! Вмовила, поїхали.

Містечко мені сподобалося, тихе таке, охайне. І батьки непогані. Прості люди. Мати, правда, ні-ні та й зиркне нишком, ніби перевіряє що. А батько відмінний дядько, ми відразу порозумілися.

Вони стіл накрили, гостей покликали. Прямо оглядини влаштували. Я потім Ірині висловив – чого не все місто покликала? Мало не в мікроскоп мене розглядали. Між собою, напевно, сто разів обговорили.

Не знаю, як Іра батькам ситуацію описала, тільки з тих вихідних у мене відчуття, що ось ще трошки – і в РАЦС потягнуть. З Ірою розлучатися не хочу, і її, і мене ніби все влаштовує.

Тепер їздимо раз на місяць до Ірини. Гостинці возимо, тут до матері на день народження їздили, вазу кришталеву купили.

Як приїдемо, все Іра з матір’ю шу-шу-шу. І на мене поглядають.

У мене сім’ї нормальної не було. Сам про себе все життя звик піклуватися, одинаком жив. А тут ось вона, сім’я, тільки одружуйся! А одружуватися я якраз і не хочу. Я ж кажу, рано ще.

Роботу я знайшов, не таку грошову, як минула, але прийнятно. Підробляти доведеться, щоб на перший внесок зібрати, кредит брати не хочу. Іра теж не нероба, продавцем в магазині працює, цінують її. Вчитися, правда, не хоче. Як школу та торгове училище закінчила, і все. Я не наполягаю. Грошей за квартиру вона не платить, продукти купує іноді. У мене теж кишені не бездонні. І все це так переплелося, не знаю, чим закінчиться.

Приїжджаємо ми з Ірою місяць тому до батьків. Я звик до них, особливо до батька. Ми і на риболовлю з ним, і в лазню. А тут прихворів, кашляє, бурчить:

-Ось не стане мене, – каже, – і онуків не дочекаюся! Коли ви вже одружитеся нарешті! Тягнете і тягнете!

Мені так шкода його стало, сам не розумію, як сказав:

-Так ми збираємо гроші на весілля!

У нього аж очі заблищали.

-Все життя сина хотів, – каже, – нарешті хороший хлопець попався!

На другий день перед від’їздом батько з матір’ю урочисто оголошують: “Так, мовляв, і так, дітки, грошей на весілля дамо, одружуйтеся скоріше!

Батько на машину збирав. Мріяв «Субару» купити. Він цією машиною всі вуха мені продзижчав, а тут все дочці на весілля! Був би хто інший, – каже, – пальцем би не поворухнув! А ти мені як син!”

Ось тоді треба було сказати: не буде весілля, не кохаю я вашу дочку. Ага, не кохаю, просто користуюся. Не зміг я цього сказати. Як уві сні, в РАЦС пішов заяву подавати.

Гроші батьківські тільки миготять – сукня шикарна, сотня гостей, ресторан – все, як у людей. Я намагався іноді зупинити Ірину з матір’ю, але вони як з глузду з’їхали – все найкраще має бути! А весільну подорож щоб в Італію! Тут вже батьківських грошей не вистачить, в мою кишеню мають намір залізти.

Як їм сказати не можу – зупиніться, досить, не буде ніякого весілля! Не люблю я Ірину, не хочу жити з нею все життя!

І гроші батьківські витрачені. Як я йому в очі подивлюся, якщо дочку його зараз кину?

Коротше, куди не кинь, всюди клин. Як тепер вдіяти, розуму не доберу.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.