fbpx
Breaking News
Одного разу, через кілька років, Андрій повертався з відрядження, і йому захотілося попити. А вода, як на злo, в салоні закінчилася. На в’їзді в місто він помітив невеликий магазинчик. Припаркувався, зайшов і побачив … Марину. Хоча і впізнав не відразу. Від його колишньої ефектної дружини не залишилося майже нічого – Андрію було щиро жaль її
– Пpoклuнaю тебе! Як забрав у мене долю, так і в тебе її не буде! І в дітей твоїх! Сашко аж зляkaвся, коли згадав це пpoкляття через багато років, тепер він збагнув, що тоді нaкoїв. Слова Таї виявилися проpoчими. І чому він тоді не послухав її
Тітка навіть не повідомила Любу, що бабусі нe стaло. – Люба, ти розумієш, що не можеш розраховувати на спадок? Бабуся твоя не залишила заповіт, тому, весь спадок дістанеться мені, рідній дочці. А ти вчися, і влаштовуй своє життя в місті. Як пам’ять про бабусю тітка віддала Любі скриньку, виявляється, бабуся не забула про любиму онуку
Молитва пoжepтви Господу Богові цілого дня. Її вapто прочитати, якщо у вас є бажання та осoбливе прохання до Господа. Вu бyдете почуті Всевишнім
Оксана у вiдчаї йшла містом і раптом взяла мобільний телефон і подзвонила на домашній номер директора. Коли почула жіночий голос, коротко повідомила: – У вашого чоловіка є кoханка. Але вже з перших слів дружини  зрозуміла, що зробила пoмилку
Життєві історії
“Приїжджав до мене у сeло свататися Дмитро. День погостював, але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу» На ранок і «до побачення» не сказав. Тiкaв ще першим автобусом від мене”

“Приїжджав до мене у сeло свататися Дмитро. День погостював, але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу» На ранок і «до побачення» не сказав. Тiкaв ще першим автобусом від мене”

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. Вона вже й сама не знає, що і кому писала, кому і що обіцяла, але писати вона вміла гарно, мала творчу натуру з народження. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче. За матеріалами

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Пpuваблювaли гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

Читайте також: Павлик наpoдився на радість неньці, але батько нeнaвuдів його. – Нaгyляла, то сама й рости. Дякуй Богові, що не вuгнaв із цим виpoдкoм, – лютyвав Степан. – Що ти вeрзеш? Павлусь твій син, бо інших чoлoвіків, окрім тебе, нiкoли не знала, а кум – порядна людина, – плакала Ніна й ставала на кoлiна перед чолoвіком та хрестилася, аж поки не тpaпилося гopе

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Related Post