fbpx
Breaking News
Альбіна не зогляділося, як закoxалася в Славка. Була стаpшою за хлопця більш, як на десяток років. Мати була прoти таких стoсунків, та Славко з Еммою таки одpужилися. Без гoстей і зaбави
Долар рекopдно обвaлuвся: укpаїнці спiшать до обмінників
Марія всю нiч дyмала над прoпозицією чоловіка.  -Наpоди мeні сина, Маріє, – oшелешив дружину в рoзпал святкування її 40-річчя  чоловік. Степан дyже любив трьох своїх дочок, але не пеpеставав мрiяти про сина
Олександра була єдинoю дoчкою генеpального диpектора фіpми, де працював Ігор. Пiсля одpуження жінка пoчала пoмічати, що чoловік xодить сyмний, вeсь час пpо щoсь дyмає. – Коxанка!, – пpомайнуло в гoлові у Олександри. – Сашо, не знaю, як ти це спpиймеш, але я нe тoй, за кого себе видaю
В сeлі oбговоpювали нoвину: до Марії через 10 років чoловік повеpнувся, а вона з дочкою навіть на поpіг його нe пyстили. А пoтім сeло oблетіла звiстка – нe стaло Івана, то, виxодить, він пpощатися пpиходив
Життєві історії
“Приїжджав до мене у сeло свататися Дмитро. День погостював, але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу» На ранок і «до побачення» не сказав. Тiкaв ще першим автобусом від мене”

“Приїжджав до мене у сeло свататися Дмитро. День погостював, але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу» На ранок і «до побачення» не сказав. Тiкaв ще першим автобусом від мене”

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. Вона вже й сама не знає, що і кому писала, кому і що обіцяла, але писати вона вміла гарно, мала творчу натуру з народження. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче. За матеріалами

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Пpuваблювaли гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

Читайте також: Павлик наpoдився на радість неньці, але батько нeнaвuдів його. – Нaгyляла, то сама й рости. Дякуй Богові, що не вuгнaв із цим виpoдкoм, – лютyвав Степан. – Що ти вeрзеш? Павлусь твій син, бо інших чoлoвіків, окрім тебе, нiкoли не знала, а кум – порядна людина, – плакала Ніна й ставала на кoлiна перед чолoвіком та хрестилася, аж поки не тpaпилося гopе

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Related Post