Я народилася і виросла в селі, в багатодітній родині, і розуміла, що дорогу в житті маю собі сама прокладати.
Відразу після школи я поїхала в місто і влаштувалася працювати на завод. Мені дали кімнату в гуртожитку, і там я зустріла свого майбутнього чоловіка Павла.
Він, як і я, був з села, з багатодітної родини, і розраховувати на допомогу батьків не міг.
Ми одружилися, нам дали сімейну кімнату в гуртожитку. Там народилися наші дві донечки.
Вже потім, через 12 років, ми від заводу отримали окрему однокімнатну квартиру (малосімейку).
І хоч місця нам усім було дуже мало, та я раділа, бо тепер у нас була своя окрема кухня і ванна, а не спільна, як в гуртожитку.
Так ми прожили багато років. Коли мої дівчата виросли, я вирішила, що мені треба їхати за кордон на заробітки, щоб купити собі квартиру.
Мій чоловік не мав нічого проти, він відпустив мене, бо розумів, що сам не зможе забезпечити нас житлом (Павло почав хворіти).
На жаль, поки я працювала в Італії і заробляла гроші нам на житло, мого чоловіка не стало.
Доньки мої заміж повиходили, але ні в одної, ні в другої, шлюб не вдався.
В результаті, приїхала я додому, і нарешті купила собі двокімнатну квартиру. Та спокою мені це не принесло, і щастя теж.
Стала я в квартирі ремонт робити, а тут старша донька прийшла і почала проситися до мене.
У неї є дитина, а після розлучення вони знімають житло і доньці важко фінансово все це витягнути.
Я її розумію, але я хотіла жити сама. Мені в цьому житті ніхто нічим не допомагав. Щоб мати цю квартиру, я в зрілому віці на заробітки поїхала.
Та й якщо я впущу в своє нове житло старшу доньку, то молодша образиться, бо вона теж розлучилася, і теж має проблеми з житлом.
То що мені робити? Не знаю! Хоч бери і знову їдь на заробітки, щоб донькам своїм з житлом допомогти.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.