Я вийшла заміж дуже рано, в неповних 18 років. З Іваном ми одружилися щойно я закінчила школу. Ми жили в одному селі, Іван був старшим за мене на сім років. Це зараз видається, що ми одружилися зашвидко, а на той час не було нічого дивного.
Мої батьки відразу нас благословили на шлюб, а от мама Івана не була рада, вона вважала, що я не пара її синові.
Я поступила на заочну форму навчання, Іван знайшов роботу на великому заводі, тому після весілля ми в селі жити не стали, а поїхали разом з чоловіком в місто.
Завод надав нам кімнату в гуртожитку, а потім і безпроцентну позику на покупку житла. Тому ми дуже швидко обзавелися двокімнатною квартирою. У нас народилася донечка. Я обожнюю шити, стала потроху брати замовлення і працювати вдома. Посаджу дочку в манеж, а сама працюю. Дуже зручно.
Але моя свекруха і в цій ситуації бачить проблему. Її зачіпає, що її син Іван кожен день на завод працювати ходить, а я вдома сиджу і нічого не роблю, як вона вважає. А нічого, що умудряюся і дитину ростити і ще пристойно заробляти?
Приїде свекруха в гості, привезе з села повні сумки і поки гостює у нас кілька днів, і при цьому постійно повторює, що вона нас годує. До слова, мої батьки теж часто передають нам продукти з села, але ніколи про це не згадують.
А я, от чесно, викинула б її гостинці і не пошкодувала б. На ринку я познайомилася і з м’ясником, і з жінкою, що молочку класну привозить, так, що ми не відчуваємо нестачі смачних продуктів. Іван добре готує, тому бере на себе функцію кухаря і готує з маминих продуктів, поки вона у нас. А я намагаюся частіше і довше з донькою на вулиці гуляти, щоб менше її слухати.
Через десять років спільного життя у нас народився син. І тут Зоя Вікторівна надумала до нас в місто переїжджати. Набридло їй в селі господарство тримати і грубку топити, хоче в місті біля теплої батареї сидіти і в гарячій ванні купатися. Я не була в захваті від цієї її ідеї. Хоч вона буде не з нами жити, але приходити буде часто.
Іван допоміг купити мамі невелику квартирку подалі від нашого будинку і взяв на себе функцію дипломата. Мій спокій для нього є важливим. Він часто їздить до матері, привозить їй все необхідне. Я не маю нічого проти. Вона не втомлюється повторювати, що вона все життя нам допомогала і тепер наша черга.
Нехай так. Сумку продуктів, яку вона нам передавала раз в місяць, вона називає неоціненною допомогою… Тепер мій чоловік має їздити до неї мало не щодня. А мої батьки, які все життя теж нам допомагали, але тихо, без пафосу, продовжують жити в селі, самі себе утримують і нам намагаються ще щось передати.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
