— Прощавай. Документи про розірвання шлюбу надішле мій представник. Тобі не доведеться нікуди ходити, просто поставиш підпис там, де вкажуть.

Роман не втримався і голосно реготнув, закидаючи голову назад. Він стояв посеред вітальні, тримаючи в руці склянку з напоєм, і його постать у дорогому шовковому халаті виглядала майже карикатурно на тлі спакованих валіз, що стояли біля порога.

— Твій представник? — перепитав він, витираючи сльозу, що виступила від сміху. — Олено, ти серйозно? Звідки в тебе кошти на юриста? Не сміши мене. Ти ж за останні п’ять років навіть на нові туфлі в мене просила. Я сам усе оплачу, щоб не затягувати цю тяганину. Мені потрібна свобода, а не твої театральні вистави.

Олена лише ледь помітно посміхнулася куточками губ. У цій посмішці не було ні гіркоти, ні образи — лише дивний спокій, який Роман у своєму самовпевненому засліпленні прийняв за покору. Вона поправила окуляри в простій оправі та востаннє озирнулася на квартиру, яку вони називали домом.

— Не варто витрачатися, Романе. Живи яскраво. Ти ж завжди про це мріяв.

Двері зачинилися з глухим звуком. Клацнув замок. Це був звук кінця одного життя і початку чогось, чого Роман навіть не міг собі уявити.

Він лишився сам. Тиша у великій квартирі, обставленій за останнім словом моди, миттєво змінилася. Раніше ця тиша була затишною, «ватною», бо десь на фоні завжди була присутність Олени — ледь чутне шарудіння сторінок її нескінченних книжок, ритмічний стукіт ножа по дошці, коли вона готувала його улюблені страви, її тихе дихання поруч. Тепер тиша стала дзвінкою, холодною і якоюсь колючою.

— Ну і нехай, — голосно сказав Роман у порожнечу, намагаючись розігнати цей холод. — Баба з воза — коням легше.

Він підійшов до бару, вбудованого в стіну, і хлюпнув собі ще міцного напою. Увімкнув музику на повну — ритмічний джаз, який Олена завжди просила зробити тихіше, бо він заважав їй зосередитися на її «перекладах інструкцій».

«Свобода», — повторював він собі, вдивляючись у вогні нічного міста за панорамним вікном. — «Нарешті справжня свобода».

Він дістав телефон і відкрив соціальні мережі. Насамперед знайшов профіль Вероніки — тієї самої ефектної брюнетки з мережі елітних спортивних клубів, яка сьогодні так відверто з ним фліртувала під час обіду. Вона була втіленням усього, чого йому не вистачало в «домашній» Олені: агресивна краса, амбітність, блиск в очах.

«Привіт, зірко. Я тепер офіційно вільний птах. Як щодо вишуканої вечері завтра?» — швидко набрав він, відчуваючи приплив азарту.

Відповідь прийшла майже миттєво: грайливий смайлик і коротке: «Я подумаю. Але ти знаєш, що я люблю тільки найкращі місця».

Роман переможно посміхнувся. Життя налагоджувалося так швидко, як він і сподівався. Він нарешті позбувся своєї «сірої мишки», яка вічно ходила в розтягнутих светрах, і готовий був почати полювання на справжніх левиць.

Він пройшовся по квартирі, почуваючи себе господарем ситуації. Зазирнув у гардеробну — половина полиць спорожніла. Олена забрала свої скромні речі, залишивши купу вільного місця для його нових дизайнерських костюмів.

«Ідеально», — подумав він.

Однак, повертаючись на кухню, щоб поставити склянку, він помітив на ідеально чистій стільниці щось біле. Це була маленька прямокутна картка.

«Мабуть, забула викинути якесь сміття», — вирішив Роман і недбало взяв картонку в руки.

Візитка була незвичайною. Папір був дуже щільним, приємним на дотик, з ледь помітним благородним тисненням. Жодних золотих вензелів чи яскравих логотипів, лише суворий, дорогий мінімалізм. На білому тлі чорними літерами було виведено:

Helen V. Senior Crisis Manager International Strategic Group

І нижче — номер телефону з міжнародним кодом одного з найбільших фінансових центрів Європи.

Роман насупився. Хто це? Helen V.? Олена? Кризовий менеджер міжнародного рівня? — Що за нісенітниця? — пробурмотів він. — Вона ж перекладала тексти для сайтів побутової техніки… Ну, так вона мені казала.

Він перевернув візитівку. На звороті розгонистим, але впевненим почерком Олени було написано кілька речень, які змусили його серце пропустити удар:

«Пароль від мережі я не змінювала, користуйся. Але пароль від твого основного рахунку, до якого я мала доступ як довірена особа, я б радила змінити негайно. Просто дружня порада. P.S. Твій контракт із мережею спортивних центрів — це красива обгортка порожньої коробки. Перевір їхню реальну платоспроможність, мій дорогий «Леве»».

Роман відчув, як по спині пробіг неприємний холодок. Він кинувся до ноутбука, мало не перекинувши пляшку. Пальці тремтіли, коли він вбивав дані для перевірки контрагента, який ще вранці здавався йому квитком у вищу лігу бізнесу.

У голові крутилася дивна думка: «Кого насправді сьогодні покинули?»

А внизу, біля під’їзду, у чорний автомобіль із глибоким тонуванням, який чекав там уже пів години, сідала жінка в бездоганному бежевому пальті. Водій шанобливо привітав її та прийняв переноску з великим породистим котом, який зазвичай спокійно спав на підвіконні їхньої квартири.

— У аеропорт, Олено Андріївно? — запитав водій. — Так, Григорію. До приватного термінала. Нас чекають.

Олена зняла свої прості окуляри, прибрала їх у шкіряний футляр і дістала з сумочки інший телефон — тонкий, абсолютно чорний апарат без жодних розпізнавальних знаків. На екрані світилося повідомлення: «Операцію «Тиша» завершено. Чекаємо на аналіз ситуації в центральному офісі. Рейс через годину».

Вона кинула останній погляд на вікна одинадцятого поверху, де за склом метушилася постать Романа. — Бідний мій хлопчик, — тихо сказала вона, звертаючись чи то до кота, чи то до колишнього чоловіка. — Ти навіть не усвідомлював, що жив у найбезпечнішій клітці у світі. Я створювала цей затишок, щоб ти не заважав мені працювати. Тепер ти в джунглях сам. Подивимося, на що ти здатний без моєї невидимої підтримки.

Машина плавно рушила з місця, забираючи ту, кого Роман вважав «зручним додатком», у життя, про яке він міг тільки мріяти, гортаючи каталоги нерухомості.

Екран ноутбука світився холодним блакитним світлом, безжально висвічуючи кожну рису перекошеного обличчя Романа. Він оновлював сторінку з аудиторськими звітами вже вдесяте, сподіваючись на помилку, на збій у системі, на чийсь невдалий жарт.

Але цифри були невблаганними. Мережа спортивних центрів, з якою він підписав «контракт усього життя», була лише фальшивим фасадом. Величезні борги, арештовані рахунки в офшорах, статутний капітал, що дорівнював ціні старого автомобіля. Власником виявилася якась підставна особа з провінційного містечка.

— Цього не може бути, — прошепотів Роман. — Вероніка ж казала… Вона показувала графіки розвитку, нові об’єкти…

Вероніка. Та сама красуня, директорка з маркетингу, яка так впевнено обіцяла йому золоті гори. Він схопив телефон і почав набирати її номер. «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Роман жбурнув телефон на диван. У голові пульсувала кров. Він не просто підписав контракт. Він переконав своїх партнерів вкласти всі вільні кошти компанії в попередню закупівлю площ та обладнання під цю мережу, щоб отримати максимальний бонус. Це була його ідея. Його особистий тріумф, який мав підняти його на вершину. А тепер цей тріумф перетворювався на ешафот.

Він знову глянув на візитку, яку залишила дружина. Helen V. Senior Crisis Manager.

— Звідки ти це знала? — запитав він порожнечу квартири. — Ти ж просто перекладала тексти…

Раптом у пам’яті почали спливати епізоди останніх років. Тоді, коли він збирався укласти ризиковану угоду з постачальниками з Азії, Олена, розливаючи чай, ніби випадково зауважила: «Ромчику, я тут краєм ока глянула на їхній договір, поки перекладала терміни… Там у примітках дрібним шрифтом дуже дивні умови щодо повернення коштів. Може, перевіриш ще раз?» Він тоді відмахнувся, назвав її підозрілою, але угоду про всяк випадок пригальмував. А за місяць та фірма зникла разом із грошима інших інвесторів. Він думав — просто пощастило. Думав, що це його власна чуйка підказала йому обережність. Тепер пазл складався зовсім інакше. Вона не «краєм ока глянула». Вона провела аудит швидше, ніж його юристи встигли відкрити першу сторінку.

У цей час у VIP-лаунжі приватного термінала, оздобленому натуральним деревом та шкірою, Олена — ні, тепер уже Олена Андріївна — сиділа в глибокому кріслі. Перед нею стояв келих колекційного вина, а поруч на блюдці був найкращий делікатес для її кота. Кіт їв із гідністю, ніби завжди знав, що його життя звичайного домашнього улюбленця було лише тимчасовою роллю.

Олена змінилася. Її погляд став холодним, гострим, як скальпель хірурга. Волосся, яке вона раніше збирала в недбалий пучок, тепер було ідеально вкладене. Замість звичайного светра на ній був дорогий костюм, який підкреслював її статус.

До неї підійшов чоловік у бездоганному темному костюмі. — Борт готовий, Олено Андріївно. Пілот чекає на маршрут. Прямуємо до фінансового центру чи спочатку в офіс на узбережжі? — До фінансового центру, Олексію. Мені потрібно особисто закрити кілька рахунків. — Як пройшов ваш період… спокою? — обережно запитав чоловік.

Олена зробила ковток вина і посміхнулася. Ця посмішка була хижою. — Корисно. Я відновила сили після тієї важкої операції в Азії. Тихе життя, прості розмови, передбачуваний чоловік. Роман був ідеальним прикриттям. Кому спаде на думку шукати топменеджера з антикризового управління, за інформацію від якого конкуренти готові віддати мільйони, у звичайній квартирі поруч із чоловіком, який вважає себе центром всесвіту?

— Він хоч про щось здогадався? — Роман? — вона тихо засміялася. — Він би не здогадався, навіть якби я проводила нараду з директорами банків на нашій кухні. Він занадто зайнятий своїм відображенням у дзеркалі. Він вважав мене «зручним фоном». Але він забув, що фон часто визначає суть усієї картини.

Вона дістала телефон, витягла сім-карту, якою користувалася всі ці роки, і з легким хрускотом зламала її навпіл. — Все. Тієї жінки більше немає. Проєкт закрито.

Ранок для Романа розпочався не з кави, а з дзвінка генерального директора. — Романе! Негайно до мене в кабінет! — голос Степана Михайловича був таким гучним, що телефон, здавалося, вібрував від люті.

Роман їхав до офісу, відчуваючи, як його нудить від страху. В офісі на нього дивилися якось дивно. Співробітники відводили очі, шепотілися за спиною.

Розмова в кабінеті була короткою і нищівною. — Ти чим думав, коли підписував ці папери?! — кричав директор, червоніючи на очах. — Ми перерахували їм величезну суму як аванс! Де ці гроші? Де ця твоя «надійна партнерка» Вероніка?

— Я… я розберуся, Степане Михайловичу. Це якесь непорозуміння… — Непорозуміння — це твоя присутність у цій компанії! У тебе є три дні. Або ти повертаєш кошти, або ми звертаємося до правоохоронних органів. І повір, наші юристи зроблять усе, щоб ти залишився без нічого. Йди геть!

Роман вилетів із кабінету, ледь тримаючись на ногах. Він упав у крісло у своєму кабінеті й закрив обличчя руками. Три дні. Величезна сума. У нього на рахунках не було й десятої частини того, що вимагав директор. Квартира в кредиті, машина…

«Машина!» — згадав він. — «Треба зателефонувати Олені. Нехай поверне авто, я його продам. Нехай допоможе. У неї ж там якісь зв’язки, вона ж цей… кризовий менеджер».

Він набрав її номер. «Номер не існує». Він спробував знайти її в мережі. Але в Олени не було активних профілів, лише стара порожня сторінка з фотографією осіннього лісу. Він почав шукати назву компанії з візитки: «International Strategic Group». Пошук видав посилання на закритий сайт. «Рішення для глобального капіталу. Тільки для авторизованих партнерів». Жодних контактів. Лише форма для вводу коду доступу.

Роман відчув себе піщинкою, на яку насувається величезна хвиля. У цей момент двері його кабінету відчинилися без стуку. На порозі стояли двоє чоловіків. Вони не були схожі на працівників офісу. Дорогі костюми, які не привертали уваги, важкі погляди, повна відсутність емоцій.

— Роман Валерійович? — запитав старший, чоловік зі шрамом над бровою. — Так, — голос Романа здригнувся. — Ви від Степана Михайловича? Я все поверну…

— Нас не цікавить ваш директор, — перебив чоловік, проходячи всередину і замикаючи двері. — Нас цікавить ваша дружина. Олена Андріївна. Роман кліпнув очима. Він навіть забув її дівоче прізвище. Вона колись казала, що її батьки були простими вчителями в невеликому селі. — Ми… ми розлучилися вчора. Вона пішла.

— Ми знаємо, що вона пішла, — холодно зауважив другий гість. — Ми відстежили її до аеропорту, але там її сліди зникли в приватному секторі. Нам потрібно знати, що вона вам залишила. Які папери, коди чи пристрої.

— Нічого! — майже вигукнув Роман. — Вона забрала тільки свої речі та кота! Слухайте, хто ви такі? Вона що, винна вам гроші? Якщо так, то я тут ні до чого!

Чоловік зі шрамом підійшов до столу впритул. Від нього пахло дорогим тютюном і реальною небезпекою. — Гроші? — він ледь помітно посміхнувся. — Романе Валерійовичу, ваша дружина кілька років тому заблокувала спробу поглинання одного з найбільших агрохолдингів країни, яке готували наші впливові клієнти. Вона — один із найкращих стратегів у цій частині світу. Вона володіє інформацією, яка вартує набагато більше, ніж усе ваше життя.

У Романа відвисла щелепа. — Олена? Моя Олена?

— Вона не ваша Олена, — зневажливо кинув гість. — Вона — «Привид». Ми шукали її дуже довго. Думали, вона за кордоном. А вона, виявляється, грала в сім’ю з… — він окинув Романа поглядом, сповненим презирства, — з цим «успішним менеджером». Геніально. Ніхто б не повірив, що вона опуститься до такого рівня для прикриття.

Другий чоловік, який переглядав речі на полиці, раптом вигукнув: — Дивись, вона щось йому залишила. Він вказав на візитку, яку Роман у паніці забув сховати. Старший взяв картку. — Helen V. Отже, вона офіційно повернулася в гру.

Він подивився на Романа. — Слухай уважно. Якщо вона вийде на зв’язок, ти повідомиш нас миттєво. Він поклав на стіл іншу картку, де був лише один номер. — А якщо ти спробуєш щось приховати… Твої борги перед фірмою здадуться тобі найбільшим щастям у житті порівняно з тим, що зробимо ми.

Вони пішли так само тихо, як і з’явилися. Роман сидів у повній тиші, яку порушувало лише калатання його власного серця. Його «сіра мишка». Його «нудна дружина», яка готувала борщі та в’язала шарфи. Виявилася гравцем такого масштабу, що він поруч із нею був навіть не пішаком, а просто пилом на дошці.

У кишені піджака вібрував телефон. Надійшло повідомлення з невідомого номера: «Бачила твоїх гостей. Не бійся, вони не кусаються, якщо не робити різких рухів. Хочеш вижити й закрити питання з директором? Спустися на парковку за 10 хвилин. Чорний автомобіль у кутку. Не запізнюйся. Кіт передає вітання».

Роман схопився. Що робити? Бігти до тих, хто приходив? Чи до неї? Він згадав очі Олени під час розставання. Спокійні. Впевнені. І згадав порожні очі людини зі шрамом. Вибір був очевидним.

Він схопив піджак і майже побіг до ліфта. Він відчував, як його світ розлітається на шматки, але водночас з’явилася надія.

Ліфт спускався нескінченно довго. Роману здавалося, що він їде прямо в епіцентр бурі. На підземному паркінгу було вогко і порожньо. Чорний представницький автомобіль стояв у напівтемряві. Коли Роман наблизився, задні двері м’яко відчинилися. Він пірнув у салон, пахнуло дорогими парфумами та новою шкірою.

Олени всередині не було. Тільки водій за перегородкою. Як тільки Роман зачинив двері, машина плавно рушила. — Пристебніться, Романе, — пролунав голос Олени з динаміків.

На спинці переднього сидіння засвітився монітор. Олена сиділа в кабіні літака, на фоні виднілося безхмарне небо. — Олено! Що відбувається? Мене шукають якісь страшні люди! Вони кажуть, що ти вкрала щось дуже цінне!

— Я нічого не крала, Романе, — спокійно відповіла вона, тримаючи в руках планшет. — Я просто повернула те, що належало моїм клієнтам по праву. Ті люди, що були у тебе — це найманці, які працюють на дуже нечесних гравців.

— А я тут до чого?! Чому вони прийшли до мене? — Бо ти був моєю єдиною зачіпкою. Вибач, що так вийшло, але твій егоїзм був занадто зручним, щоб я могла пройти повз. Ти був ідеальним щитом. Ніхто б не шукав мене поруч із людиною, яка настільки зациклена на собі. До речі, твоя Вероніка — вона працює на тих самих людей. Її завданням було дізнатися про мене через тебе, але вона виявилася занадто жадібною і вирішила заодно «роздягнути» твою фірму.

Роман закрив обличчя руками. Правда була болючою. — То ти мене використовувала? Всі ці роки? — Спочатку — так. Потім я навіть почала відчувати до тебе якусь симпатію, як до домашньої рослини, за якою легко доглядати. Але ти захотів «більшого». Що ж, тепер ти його отримав.

— Що мені робити? Вони вб’ють мене! — Не вб’ють. Слухай уважно. Ми зараз під’їжджаємо до центрального банку. У бардачку лежить конверт із ключем і довіреністю на доступ до однієї комірки.

Роман тремтячими руками відкрив бардачок. Ключ був важким і холодним. — У комірці лежать кошти, — продовжувала Олена. — Там вистачить, щоб закрити всі твої борги перед Степаном Михайловичем і навіть залишиться на те, щоб почати щось своє, якщо ти нарешті навчишся думати головою, а не амбіціями.

— І все? Я просто забираю гроші й вільний? — Не зовсім. У тій же комірці лежить флешка. Ти маєш забрати її й передати тим людям зі шрамом. Скажеш, що знайшов її в моїх речах, які я забула. Скажеш, що хочеш обміну: флешка в обмін на твою безпеку.

— А що на ній? Олена ледь помітно посміхнулася. — Ключі доступу до даних, які вони так хочуть отримати. Коли вони її отримають, ти станеш їм нецікавим. Їм потрібен результат, а не ти. Роби все точно, як я сказала, і вийдеш сухим із води.

Екран згас. Машина зупинилася біля масивних дверей банку.

Роман вийшов із банку через пів години. Пакет із готівкою приємно тиснув на внутрішню кишеню піджака. У руці він міцно стискав маленьку сріблясту флешку. Чорного автомобіля вже не було. Олена остаточно розірвала зв’язок.

Він дістав картку, яку залишив чоловік зі шрамом. — Алло? — голос у слухавці був як лід. — Це Роман. Я знайшов те, що ви шукали. Олена забула це в одній зі своїх книг. — Де ви? — Ресторан у центрі. На терасі. Через годину. Але я хочу гарантій, що ви залишите мене в спокої. — Якщо це те, що нам треба — ти нас більше не побачиш.

Зустріч пройшла як у тумані. Роман поклав флешку на стіл. Старший чоловік вставив її в ноутбук, щось довго перевіряв, потім кивнув своєму напарнику. — Схоже на те. Коди активні. Він подивився на Романа з відвертою зневагою. — Ти вільний. Твій борг перед фірмою ми теж закриємо своїми методами, щоб ти не бігав по місту. Зникай.

Роман не змусив себе просити двічі. Він вийшов на вулицю, вдихнув повними грудьми й вперше за довгий час відчув, що небезпека минула. Він живий. У нього є гроші. Все налагодиться.

У цей момент телефон знову пискнув. СМС від «Невідомого номера»: «Молодець. Ти впорався. Тепер викинь цей телефон і купи новий. І не читай бізнес-новини завтра зранку. Прощавай, «Леве». Це був наш останній спільний проєкт».

Роман насупився. Що це означало?

Десь далеко, у затишному кабінеті з видом на океан, Олена Андріївна закрила кришку комп’ютера. Поруч стояв Олексій. — Вони повірили? — запитав він. — Звісно. Жадібність завжди засліплює. Вони думають, що отримали доступ до рахунків.

— А насправді? — Насправді флешка містить програму, яка при спробі входу заблокує всі їхні власні ресурси й передасть дані про їхню діяльність до відповідних структур. Анонімно, звісно. Вони самі себе викрили.

— А ваш колишній чоловік? — Роман отримав свою компенсацію. Він живий і не в тюрмі — це вже більше, ніж він заслуговує після того, як хотів мене викинути на вулицю. Але він отримав головний урок: справжня сила не в гучних словах, а в тихій впевненості.

Роман сидів у невеликому кафе на околиці міста. Він замовив собі просту каву. Поруч на столі лежала газета, але він не хотів її відкривати. Він згадав усі ті вечори, коли Олена була поруч. Як вона тихо запитувала про його день, як турбувалася про його здоров’я. Він думав, що це слабкість. А тепер розумів, що це була її найвища майстерність — залишатися людиною в світі хижаків.

Він дістав пачку грошей, подивився на неї. Цього вистачило б на розкішне життя на кілька місяців. Але чомусь це більше не здавалося йому важливим. Повз пройшла жінка в простому пальті, вона вела за руку дитину і про щось тихо з нею розмовляла. Роман проводив її поглядом.

Він зрозумів, що за ці п’ять років він так і не дізнався, яку каву любить його дружина, про що вона мріє і яка її улюблена книга. Він бачив лише себе.

— Пробач мені, — прошепотів він у порожнечу, хоча знав, що вона його ніколи не почує.

Він підвівся, залишив щедрі чайові й вийшов у вечірнє місто. Він більше не був «левом». Він був просто людиною, яка отримала другий шанс. І цього разу він збирався використати його правильно — не для блиску та пафосу, а для того, щоб нарешті знайти себе справжнього.

Десь у височині летів літак, несучи Олену до нових звершень. Їхні шляхи розійшлися назавжди, залишивши по собі лише тихий спогад і візитку з дорогим тисненням, яку Роман вирішив зберегти — як нагадування про те, що справжнє щастя часто ховається в найскромніших речах, а справжня сила не потребує глядачів.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.