Вечір у Києві був прохолодним, але в голові у Яни палав вогонь. Вона не могла відірвати погляду від монітора, де в електронній таблиці мерехтіли цифри: кошторис на оновлення другого поверху їхнього заміського будинку, що стояв у мальовничому селі під Васильковом. Котедж, який вони з Дмитром ласкаво називали «хата мрії», був їхньою фортецею, їхнім спільним проєктом, вистражданим протягом семи років шлюбу та економії кожної гривні.

Саме сьогодні, у цей тихий, омріяний вечір, фортечні стіни їхнього спокою мали дати першу тріщину.

Сімейні вечері в квартирі Людмили Іванівни, матері Дмитра, завжди були більше схожі на дипломатичні переговори, ніж на теплі зібрання. Яна, успішна менеджерка з комунікацій, навчилася відточувати кожну фразу і стримувати будь-яку емоцію, щоб не дати свекрусі зайвого приводу для критики.

Напруга наростала з моменту, як Людмила Іванівна, висока, статна жінка з поглядом, що пронизував наскрізь, відсунула тарілку з недоїденим салатом «Олів’є».

— Яно, Дмитре, — промовила вона. Її голос, зазвичай дзвінкий і владний, раптом став низьким, сталевим, позбавленим будь-яких теплих інтонацій. — Я маю до вас розмову, яку не можна відкладати.

Яна, поправляючи виделку, мимоволі здригнулася. Вона знала цей тон. Це був тон не прохання, а оголошення вироку.

— Я уважно слухаю вас, Людмило Іванівно, — відповіла Яна максимально рівно, хоча в горлі відчула гіркий присмак.

Людмила Іванівна схрестила руки на грудях, її погляд ковзнув по обличчю невістки, затримався на секунду на синові, який намагався уникнути зорового контакту.

— Я хочу відзначити свій ювілей — шістдесят років — на вашій дачі. Звісно, ви все там організуєте, — оголосила вона, ніби давала розпорядження помічникові.

Дмитро, який саме збирався налити собі води, завмер. Яна відчула, як її долоні похололи. Вона дивилася на свекруху з неприхованим подивом. Їхня дача, їхній майже завершений, але все ще вкритий будівельним пилом котедж, мав стати місцем її свята?

— Мамо, ти це зараз серйозно? — нарешті вичавив із себе Дмитро, відкладаючи склянку. — Ти ж знаєш, що ми тільки-но розпочали великий ремонт другого поверху. Там майже вся підлога знята, а на мансарді ще не покладено утеплювач.

Людмила Іванівна посміхнулася — це була та посмішка, яку Яна ненавиділа найбільше: повна зверхності та ігнорування реальності.

— Я вже розіслала запрошення. Двадцять п’ятьом гостям, — вона промокнула куточки губ серветкою з мереживом. — Ювілей за три тижні. Я думаю, ви встигнете привести все до ладу. Ви ж такі працьовиті.

Яна повільно опустила виделку. Сім років життя з Дмитром, роки вибудовування крихкого миру зі свекрухою, здавалося, злітали у повітря. Вона зробила глибокий вдих, щоб її голос не тремтів від обурення.

— Людмило Іванівно, при всій повазі, дача зараз — це не найкраще місце для прийому такої кількості людей. Там функціонує лише одна ванна кімната на першому поверсі, а кухня тимчасова, розміром зі шафу. Ми планували ресторан чи, може, орендували б гарний банкетний зал? Це був би набагато кращий варіант.

Свекруха подивилася на Яну як на недбайливого підлеглого, який наважився ставити під сумнів наказ.

— Яночко, я не питаю, де краще. Я повідомляю, де буде мій ювілей, — її голос знову набрав колишньої сили. Вона повернулася до сина, використовуючи свій коронний прийом — звернення по допомогу. — Дмитрусику, ти ж розумієш, наскільки мені важливий цей день. Шістдесят років буває лише раз у житті. Мені потрібне місце, яке відчувається як дім, як наше гніздо.

Дмитро, спійманий між двох вогнів, нервово почесав потилицю. Яна бачила, як його рішучість тане.

— Мамо, можливо, ми все-таки обговоримо альтернативи? Дача дійсно не пристосована, — він намагався говорити переконливо. — Це ж не просто приїхати на шашлики.

— Обговорювати нема чого! — голос Людмили Іванівни здригнувся, і вона вдалася до майстерно розіграної образи. — Я все життя вам намагалася, я не спала ночами, щоб ви мали старт! Невже ви не можете організувати один день для мене? Один єдиний день, який мені так важливий!

Це був кінець. Яна знала, що після використання аргументу про «все життя намагалася» будь-який спротив буде розцінено як жорстокість. Вечір був зіпсований остаточно.

Дорогою додому Яна мовчала, притулившись чолом до холодного вікна. Вона згадувала, як вони з Дмитром півтора року відкладали гроші, відмовляючи собі у відпустках, щоб зібрати на перший внесок у 750 тисяч гривень. Як обирали цю ділянку з видом на поле, як раділи, підписуючи документи. Дача була символом їхньої незалежності, а тепер ця незалежність була під загрозою.

— Дмитре, я просто не розумію, чому твоя мама завжди ставить нас перед фактом, — нарешті промовила Яна, коли вони виїхали на проспект. — Чому не можна було хоча б запитати? Просто запитати: «Чи зручно вам?»

— Вона так звикла, Яно, — зітхнув Дмитро, стискаючи кермо. — Все життя одне тягло — і мене, і Олесю. Вона сильна жінка.

— Але ж це наша дача, Дмитре. Ми її разом купували, ми її ремонтуємо. Там зараз усе перевернуто. Нам потрібен місяць, щоб хоча б стіни зашити!

Дмитро нервово постукав пальцями по керму.

— Знаю, знаю, кохана. Але це мамин ювілей. Це важлива дата, ти ж розумієш, для неї це епоха.

— А наші плани, виходить, не важливі? — у голосі Яни з’явилися нотки роздратування, які вона вже не могла стримувати. — Ми стільки заощаджували заради цього ремонту! Ти ж сам хотів, щоб до осені там уже була кімната для гостей!

Дмитро свернув на їхню вулицю і припаркувався біля будинку.

— Яно, давай знайдемо компроміс. Я поговорю з нею, поясню ситуацію більш докладно. Може, вдасться перенести святкування в ресторан, або хоча б скоротити список гостей. Може, вона погодиться лише на близьких?

Яна скептично хмикнула. За сім років шлюбу вона жодного разу не бачила, щоб Людмила Іванівна сама змінила свої плани під тиском. Зміна відбувалася лише тоді, коли вона бачила в цьому власну вигоду.

Наступного дня Яна, повернувшись до офісу, виявила у своїй робочій електронній пошті листа. Тема: «Список критично необхідних приготувань до ювілею Л.І.». Її серце неприємно стислося.

Усередині був не просто список, а докладно розписаний, трьохсторінковий план-інструкція. Людмила Іванівна детально вказала меню, аж до грамування продуктів; список рекомендованих напоїв; схему розміщення меблів у вітальні, навіть попри те, що половина меблів зараз стояла в гаражі; і, найжахливіше, схему розсадки двадцяти п’яти гостей із підписаними картками.

«Столи повинні бути покриті бежевими скатертинами. На кожному столі — букети з білих лілій (не гербер, це дешево). Музика — виключно класичний джаз, список треків додаю. Яна відповідає за чистоту санвузла та веранди», — читала Яна, і її обличчя ставало все блідішим.

— Це просто неймовірно, — пробурмотіла вона, коли Дмитро зайшов до кімнати.

Дмитро взяв її ноутбук і почав прогортати документ.

— Ого. Вона, схоже, готується до прийому на державному рівні. І ці квіти…

— «Ого»? Дмитре, подивися на дати створення цих файлів! — Яна тицьнула пальцем у властивості документа. — Вони створені… рік тому! Трохи більше року! Вона весь цей час планувала влаштувати свій ювілей на нашій дачі! Вона знала про ремонт, вона бачила, як ми тут працюємо, і навіть не вважала за потрібне нас попередити! Це чиста маніпуляція і зневага.

Дмитро виглядав спантеличеним, його звична впевненість у собі похитнулася.

— Я сьогодні ж поговорю з нею, — пообіцяв він, повертаючи ноутбук.

Діалог того вечора був коротким і руйнівним. Дмитро повернувся додому пізно, його обличчя було напруженим, як струна.

— Ну що? — Яна відклала книгу, відчуваючи, що зараз пролунає щось недобре.

Дмитро сів на край дивана, уникаючи її погляду.

— Мама… вона сказала, що дала мені гроші на перший внесок за дачу. І тому вважає, що має право вирішувати, що там відбувається.

Яна відчула, як холодний струмінь пробіг по спині, затьмаривши розум.

— Що? Які гроші? Ти ж казав, що ми самі назбирали ті 750 тисяч гривень! Ми рахували кожну копійку!

Дмитро опустив очі.

— Пам’ятаєш, я отримав премію перед покупкою? Велику премію, про яку я тобі розповідав? То були не зовсім преміальні. Мама додала 200 тисяч гривень, щоб ми могли швидко закрити угоду і щоб не брати великий кредит. Вона просила тобі не говорити, щоб не бентежити. Щоб ти не відчувала себе зобов’язаною.

Яна схопилася з дивана, відчуваючи, як гнів перетворюється на гіркоту і зраду.

— Тобто весь цей час ти приховував від мене, що твоя мати частково профінансувала нашу спільну дачу? І тепер вона вважає її своєю? Її «інвестицією»?

— Вона не вважає її своєю! — запротестував Дмитро, підводячись. — Просто думає, що має право іноді нею користуватися. Це ж невелика сума у масштабі всього будинку.

— «Іноді користуватися» — це одне! — Яна підвищила голос. — А командувати нами, диктувати, коли і що там відбудеться, і звинувачувати у тому, що ми їй чимось зобов’язані, — це зовсім інше! Чому ти не сказав мені про ці гроші відразу? Чому ти дозволив їй створити цей важіль тиску?

— Я не хотів, щоб між вами виникла напруга, — виправдовувався він, але його слова звучали порожньо. — Я знав, що ти будеш проти прийняти ці гроші, і угода могла зірватися!

— Чудовий результат, Дмитре! — Яна розвела руками, її очі блищали від сліз. — Зовсім ніякої напруги! Ти поставив мене у становище боржника перед твоєю матір’ю, яка тепер вважає, що має право розпоряджатися нашим життям!

Цієї ночі вони вперше за довгий час спали, відвернувшись один від одного, відчуваючи між собою невидиму, але відчутну стіну, збудовану не ремонтом, а прихованим боргом і нечесними маніпуляціями.

У суботу вранці, приїхавши на дачу, щоб почати роботи з вітальні, вони виявили перший «подарунок» від долі. Щойно Дмитро відчинив двері, Яна застогнала. Водопровідна труба на кухні, що йшла від старого бойлера, протікала, і вода вже вкрила підлогу помітною калюжею.

— Тільки цього нам не вистачало, — прошипів Дмитро, швидко перекриваючи воду і хапаючи швабру. — Це ж труба, яку ми планували замінити в останню чергу!

Янин телефон задзвонив. На екрані — Людмила Іванівна.

— Яночко, як просувається підготовка до мого свята? — голос свекрухи звучав солодше меду, що тільки посилювало підозри. — Мені треба знати, чи можна вже відправляти кейтеринговій службі точний час приїзду.

— Людмило Іванівно, у нас тут аварія, — холодно відповіла Яна, дивлячись на те, як Дмитро намагається витерти воду, яка вже в’їлася в незахищені дошки підлоги. — Вода залила підлогу на кухні та трохи у вітальні. Ми викликали майстра.

— Ой, як невчасно! — у голосі свекрухи не було ні краплі занепокоєння. — Але ж ти впораєшся до ювілею, так? Я вже замовила торт у найкращій кондитерській і домовилась із декоратором. Він приїде за два дні до свята, щоб прикрасити веранду та вітальню.

Яна заплющила очі. Їй довелося напружити всі свої професійні навички, щоб зберегти спокій.

— Який декоратор? Ми не обговорювали жодних декораторів. Ми планували мінімальне оформлення, Людмило Іванівно.

— Моя подруга, Зоя Сергіївна, порадила чудового фахівця — пана Остапенка. Він уже робив оформлення для ювілею її чоловіка. Все буде у бежево-золотистих тонах, дуже елегантно. Справжній шик!

— Бежево-золотистих тонах? — Яна ледь стримала крик. — Ми ж пофарбували веранду у глибокий зелений колір, Людмило Іванівно! Це абсолютно не пасує до золота! І хто буде платити за його послуги?

— Дитино, я влаштовую свій ювілей і сама вирішую, як його організовувати, — свекруха підвищила голос, вкладаючи в нього всю свою владу. — Ти просто підготуй будинок та ділянку, решту я беру на себе. І не хвилюйся про гроші. Я оплачу пана Остапенка.

Коли розмова скінчилася, Яна кинула телефон на диван, відчуваючи, що руки її тремтять.

— Вона замовила декоратора, — видихнула вона. — Бежево-золотистих тонах! Вона, мабуть, планує перетворити нашу затишну хату на дешевий «золотий» банкетний зал.

Дмитро, витираючи останню калюжу, виснажено зітхнув.

— Яно, давай просто переживемо цей ювілей і забудемо. Це лише один день. Просто потерпимо її «смак».

— Справа не в одному дні, Дмитре! Справа в тому, що твоя мати не поважає наших рішень, наших кордонів і, найголовніше, нашого майна! Вона перетворює нашу мрію на декорації для власного спектаклю!

За тиждень ситуація тільки ускладнилася. До Києва, щоб «допомогти з підготовкою», приїхала Олеся, молодша сестра Дмитра, яка мешкала в Одесі. Вона зупинилася в матері, але практично весь день проводила на дачі, командуючи робітниками, які лагодили комунікації після аварії.

— Яно, ти не могла б активніше брати участь у підготовці? — запитала Олеся одного разу, коли вони залишилися наодинці, складаючи старі дошки. — Мама дуже переймається, що не все буде готове вчасно.

Яна відчула, як її терпіння добігає кінця.

— Олесю, я працюю повний робочий день, як і Дмитро. Я приїжджаю сюди пізно ввечері та на вихідні. Весь вільний час займаюся ремонтом, який ми не планували робити зараз. Який ще активніший темп ти пропонуєш?

— Але ж це мамин ювілей! Невже так важко зробити їй приємне? Вона ж не просить про неможливе.

— Зробити приємне — це подарувати дорогий подарунок чи купити квіти. А не віддати свій будинок на пошматування двадцяти п’яти незнайомим людям.

Олеся підібгала губи, з тою ж материнською зверхністю.

— Ти завжди була егоїсткою, Яно. Мама стільки для вас робить, а ти навіть не можеш організувати для неї один вечір.

— А ти завжди воліла заплющувати очі на те, як твоя мама маніпулює оточуючими, — відрізала Яна, і ці слова влучили в ціль. — І, до речі, що це за Ігор Степанович, якого вона так хоче вразити? Я бачила його ім’я першим у списку гостей, після важливих чиновників.

Олеся трохи зніяковіла, її обличчя почервоніло.

— Це її новий… друг. Вони разом працюють над якимось проектом. Дуже важливим.

— Яким ще проектом? Мені здавалося, вона давно на пенсії.

— Приватний навчальний чи реабілітаційний центр, щось таке. Я точно не знаю деталей, але вона дуже цим горить. Ігор Степанович — впливова людина.

Увечері Яна розповіла про цю розмову Дмитрові.

— Виходить, твоя мама використовує нашу дачу, щоб справити враження на свого потенційного ділового партнера? І, заразом, на якихось чиновників, щоб отримати дозволи?

Дмитро виглядав занепокоєним, його очі розширились від усвідомлення.

— Я не знав про ділових партнерів! Вона говорила лише про близьких друзів і родичів.

— Дмитре, нас використовують! — Яна відчувала, як у ній знову здіймається хвиля гніву. — Це вже не просто сімейне свято, це якась бізнес-презентація нашого майна!

Наступного дня Дмитро нарешті зважився на серйозну розмову з матір’ю. Він повернувся додому пізно, його виснажений вигляд говорив сам за себе.

— Ну, що? — запитала Яна, навіть не сподіваючись на позитивний результат.

— Вона розплакалася, — тихо промовив Дмитро. — Сказала, що я вибираю тебе, а не її. Що вона все життя жертвувала заради мене, а тепер я зраджую її через якусь дачу. Сказала, що у неї серцевий напад почнеться.

— Через якусь дачу? — Яна обурилася, але голос її був на диво тихий. — Це наш дім, Дмитре! Ми вклали в нього стільки сил та мільйон гривень!

— Я знаю, — Дмитро обійняв її. — Але вона не хоче чути. Каже, що вже пізно щось змінювати, всі гості попереджені, кейтеринг оплачено, і скасування свята зганьбить її перед усіма, особливо перед Ігорем Степановичем.

Яна відчула, що програє битву. Вона більше не мала сил сперечатися.

— І що ти їй відповів?

— Що ми проведемо цей ювілей, — Дмитро міцніше стиснув її. — Але одразу після цього я проведу з нею серйозну розмову про наші межі. Я поставлю ультиматум. Вибач, Яно. Я знаю, що це неправильно, але я не можу зараз із нею воювати. Вона надто збуджена через цей бізнес-проект.

— Отже, наша дача перетворюється на майданчик для бізнес-переговорів твоєї матері, — Яна похитала головою, дивлячись у темряву. — Прекрасно.

За три дні до ювілею сталася справжня катастрофа, яка, здавалося, була послана небесами як останнє попередження. Нова, поспішно встановлена водопровідна труба, яку міняли після першої аварії, не витримала тиску і луснула, заливши тепер вже значну частину першого поверху та пошкодивши свіжовирівняні стіни у вітальні.

Дмитро та Яна терміново примчали на дачу, викликавши аварійну службу та нового сантехніка.

— Це якийсь просто чорний гумор, — Яна у відчаї дивилася на мокру підлогу і роздуті шпалери. — Як ми встигнемо все висушити та прибрати за три дні?

Не встигли вони оцінити масштаб лиха, як на ділянку в’їхав позашляховик Людмили Іванівни. Свекруха швидким, рішучим кроком попрямувала до будинку у супроводі своєї незмінної, вічно критикуючої подруги Зої Сергіївни.

— Що тут у вас відбувається?! — Людмила Іванівна зупинилася на порозі, з жахом дивлячись на калюжі. — До ювілею три дні, а у вас потоп! Ви що, спеціально це робите?!

— Мамо, труба лопнула. Це, мабуть, заводський брак, — Дмитро намагався говорити максимально спокійно.

— Я завжди казала, що господарські питання треба вирішувати заздалегідь і якісно! — вставила Зоя Сергіївна, підібгавши губи. — Моя невістка, наприклад, завжди стежить за станом комунікацій, хоча вони живуть у старішій квартирі!

Яна стиснула кулаки.

— Зоє Сергіївно, труби було замінено тиждень тому. Це форс-мажор, а не наша недбалість!

— У будь-якому разі, це треба терміново виправити, — Людмила Іванівна, незважаючи на калюжі, зайшла до вітальні. — Я привезла скатертини, штори та серветки для свята. Куди їх можна покласти, щоб не намокли?

— Може, варто подумати про перенесення ювілею? — обережно запропонувала Яна. — Людмило Іванівно, приймати гостей у таких умовах — це просто небезпечно.

Свекруха подивилася на невістку так, наче та запропонувала продати її у рабство.

— Навіть не думай! Все вже організовано, гості попереджені. Ба більше, завтра приїде Ігор Степанович, щоб допомогти мені з останніми приготуваннями. Я не можу його підвести.

— Ігор Степанович? — здивовано перепитав Дмитро. — Навіщо йому приїжджати за два дні до свята?

Людмила Іванівна трохи почервоніла.

— Він хоче переконатися, що все буде на найвищому рівні. Адже там будуть дуже важливі люди, потенційні інвестори. Ми обговоримо все до деталей.

— Які ще важливі люди? — не витримала Яна. — Ви говорили про сімейне свято!

— Не підвищуй голосу на мою маму, — втрутилася Олеся, яка підійшла з машини. — Вона має право запросити кого захоче.

— На свій ювілей — так. Але не до нашого будинку без погодження з нами!

Дмитро намагався розрядити атмосферу:

— Давайте заспокоїмося. Мамо, можна тебе на хвилинку?

Він відвів Людмилу Іванівну убік. Яна залишилася сам на сам із Зоєю Сергіївною, яка оглядала вітальню.

— Ви б хоч меблі оновили перед такою важливою подією, — зауважила вона. — Ці дивани зовсім не представницькі. У таких гостях, як Ігор Степанович, це може викликати сумніви.

— Зоє Сергіївно, це дача, — глибоко вдихнула Яна. — Сюди привозять старі меблі, а не нові.

— У пристойних людей і на дачі все має бути пристойно, — парирувала Зоя Сергіївна. — Особливо, якщо там бувають гості певного рівня.

Коли Дмитро та Людмила Іванівна повернулися, свекруха виглядала дещо заспокоєною, але її погляд був колючим.

— Добре, ми наймемо додаткових робітників, щоб прискорити сушіння та ремонт, — сказала вона. — Яно, тобі треба буде завтра зустріти декораторів. Вони приїдуть о десятій ранку.

— Завтра я на роботі, — нагадала Яна. — У мене важлива презентація для клієнта.

— Ну то візьми вихідний! — вигукнула Людмила Іванівна. — Невже робота важливіша за сімейні справи та мій ювілей?

— Для мене так, — твердо відповіла Яна. — Я готувала цю презентацію місяць. Я не можу її скасувати заради декораторів, про яких дізналася п’ять хвилин тому.

Людмила Іванівна сплеснула руками.

— Ось воно, сучасне покоління! Жодної поваги до старших, ніякого розуміння справжніх сімейних цінностей! Ти думаєш лише про себе, Яно!

— А ви думаєте лише про свій бізнес-проект, Людмило Іванівно, — відповіла Яна, і це було останнє слово, яке пролунало перед приїздом сантехніка, що відвернуло їхню увагу від скандалу, який розгортався.

День перед ювілеєм був апогеєм напруги. Яна взяла півдня відгулу після своєї презентації, яка, на щастя, пройшла успішно, і приїхала на дачу після другої години дня. Те, що вона побачила, змусило її завмерти на порозі, забувши, що вона хотіла сказати.

Вітальня була повністю перетворена, але не у гарний, а в жахливий спосіб. Всюди висіли золотаві гірлянди та штучні квіткові композиції. Старі, але улюблені дивани були засунуті до стін, а в центрі стояв величезний, накритий бежевою скатертиною із золотим гаптуванням, банкетний стіл. Навіть на стінах, які вони з Дмитром так старанно фарбували, з’явилися свіжосвердлені дірки від кріплень для драпірування.

— Що тут, в ім’я всього святого, діється? — прошепотіла Яна, не вірячи своїм очам.

З кухні, що виглядала як поле битви, вийшла Людмила Іванівна у супроводі високого, сивого чоловіка — Ігоря Степановича.

— А, Яночко! Нарешті! — вигукнула свекруха. — Познайомся, це Ігор Степанович. Ігоре, це дружина мого сина, Яна.

Чоловік чемно кивнув.

— Дуже приємно. Людмила Іванівна багато про вас розповідала.

— Взаємно, — сухо відповіла Яна, переводячи погляд із позолочених гірлянд на розсвердлені стіни. — Людмило Іванівно, чи можна вас на хвилинку?

Вони вийшли на веранду.

— Що ви зробили з нашою вітальнею? — Яна намагалася стримувати голос, але він тремтів від люті. — Хто дозволив свердлити стіни? Ми тільки-но їх пофарбували! Це ж пошкодження майна!

— Декоратори знають свою справу, — відмахнулась Людмила Іванівна, як від набридливої мухи. — Після свята все замажемо, не хвилюйся. Микола Петрович сказав, що можна просто заліпити ці дірки.

— Справа не в тому, що можна заліпити! Справа в тому, що ви не запитали дозволу, перш ніж псувати наш ремонт! Це наш будинок, а ви поводитеся, як у себе вдома!

Людмила Іванівна підібгала губи, її очі звузилися.

— Я не зобов’язана питати дозволу, щоб прикрасити хату до свого ювілею. Тим більше що я вклала в нього свої гроші.

— Ах ось воно що! — Яна нарешті доторкнулася до болючої точки. — Ви вважаєте, що ця дача частково ваша? Чому ж тоді ви не берете участь у щомісячних платежах за кредитом, який ми платимо вже п’ять років? Чи у витратах на ремонт? Ви внесли лише невеликий відсоток, і ви цим маніпулюєте!

— Не зважуйся на мене, дівчинко! — Людмила Іванівна перейшла на крик. — Я допомогла вам із першим внеском, бо хотіла підтримати сина! І маю повне право користуватись тим, у що вклала кошти!

Їхню перепалку перервав звук машини. Приїхав Дмитро з новими матеріалами.

— Що тут відбувається? — запитав він, помітивши напружені обличчя.

— Твоя дружина влаштовує скандал через кілька дірок у стіні! — сказала Людмила Іванівна.

— Справа не в дірках, Дмитре, — заперечила Яна. — Справа в тому, що твоя мати вважає нашу дачу своєю власністю і робить тут усе, що заманеться, не зважаючи на нашу думку!

Дмитро був розгублений. Він підійшов до стіни і торкнувся свіжосвердленої дірки.

— Мамо, ти справді свердлила стіни без нашого дозволу?

— Не я, а декоратори! І це було необхідно для прикраси зали!

— Але ж ми домовлялися, що всі зміни будуть з нами узгоджені…

— Дмитрусику, я не мала часу з вами погоджувати кожну дрібницю! У мене ювілей завтра! Ігор Степанович тут! Я не можу вдарити обличчям у багнюку!

День ювілею настав невідворотно. Дача перетворилася на галасливий мурашник. Яна та Дмитро трималися відсторонено, виконуючи лише необхідний мінімум: зустрічали офіціантів, які привезли замовлену Людмилою Іванівною їжу, та показували, де розмістити додаткові столи на веранді.

Гості почали з’їжджатися після четвертої. Більшість із них Яна бачила вперше: колеги з бібліотеки, де працювала Людмила Іванівна, її старі подруги (серед них і Зоя Сергіївна, що постійно критикувала), і, головне, група солідних чоловіків — потенційних інвесторів.

Людмила Іванівна сяяла у новій сукні кольору шампанського. Вона із задоволенням представляла гостям сина та невістку, щоразу наголошуючи, який у них «чудовий заміський маєток».

— Дмитрусь завжди був хазяйновитим хлопчиком, — казала вона одній із своїх колег. — Ось, бачите, яку гарну дачу купив. Звичайно, я трохи допомогла з фінансами, але все інше його заслуга. Це наш сімейний куточок.

Яна намагалася не реагувати на ці слова, але всередині все кипіло. Дмитро теж виглядав ніяково, але стримувався, пам’ятаючи про обіцянку поговорити з матір’ю пізніше.

Під час святкової вечері, коли гості вже були трохи розслаблені, Людмила Іванівна виголосила промову, яка стала останньою краплею для Яни.

— Я так вдячна своїй родині, — зворушливо говорила вона, піднімаючи келих. — Особливо моєму дорогому синові, Дмитру. Без нього, без його підтримки в організації цього чудового свята в нашому сімейному заміському будинку… цей вечір не був би таким особливим. Дякую, Дмитрусику, за те, що ти такий люблячий син.

Яна мовчки сиділа поруч із Дмитром, зберігаючи ввічливу посмішку, відчуваючи себе статистом у чужому, набридливому фільмі.

Після основної частини свята Ігор Степанович несподівано підійшов до Яни, яка сиділа на краю веранди, намагаючись відновити душевну рівновагу.

— Дозвольте вам подякувати за гостинність, — сказав він, сідаючи поряд.

— Не варто подяки, — сухо відповіла Яна. — Це ювілей Людмили Іванівни.

Ігор Степанович уважно глянув на неї.

— Знаєте, я випадково почув уривок вашої розмови вчора, — несподівано зізнався він. — І, здається, розумію ситуацію.

Яна напружилася.

— Яка саме розмова?

— Про те, чия ця дача насправді, — Ігор Степанович зітхнув. — Людмила Іванівна — дивовижна жінка, але вона звикла контролювати все довкола. І не надто поважає особисті межі. Повірте, я знаю, як це.

— Ви теж зіткнулися з її наполегливістю? — обережно запитала Яна, відчуваючи, що це може бути її єдиний шанс.

— Скажімо так, наше ділове партнерство виявилося складнішим, ніж я припускав, — він посміхнувся. — Вона представила мене всім як свого компаньйона, але я ще не дав остаточної згоди на участь у її проекті. Я ще вивчаю.

Яна здивовано глянула на нього.

— Але ж вона казала, що ви вже практично партнери. Що це вже вирішене питання!

— Людмила Іванівна іноді сприймає бажане за дійсне, — Ігор Степанович похитав головою. — І, відверто кажучи, останні події наводять на думку, що працювати з людиною, яка не поважає особисті межі навіть власної родини, буде непросто. Це багато говорить про її ділову етику.

У цей момент до них підійшла Людмила Іванівна.

— Ігоре, любий, я тебе всюди шукаю! — вигукнула вона. — Один із наших потенційних інвесторів, Роман Сергійович, зацікавився проектом та хоче обговорити деталі у тихому місці.

— Людмило, я саме казав твоїй невістці, який у вас чудовий дім, — спокійно відповів Ігор Степанович.

— О, так, Дмитрусь із Яною так привітно погодилися прийняти всіх нас, — свекруха кинула швидкий, недоброзичливий погляд на Яну. — Хоча дехто й намагався створювати складнощі на порожньому місці.

— Загалом, наскільки я зрозумів, це їхній будинок, і вони не зовсім добровільно погодилися на це свято, — несподівано і голосно зауважив Ігор Степанович.

Людмила Іванівна трохи розгубилася. Її обличчя витягнулося.

— Ну що ти, звичайно, добровільно! Просто Яна іноді буває трохи… надмірно емоційною.

— Людмило Іванівно, — Яна нарешті відчула силу, немов підтримка Ігоря Степановича дала їй право говорити. — Цей будинок належить нам із Дмитром. Ми з повагою поставилися до вашого бажання відсвяткувати тут ювілей, але це не дає вам права розпоряджатися ним як своїм власним. І маніпулювати нашими стосунками.

— Я вклала в цю дачу свої гроші! — обурилася свекруха, переходячи на звичний крик.

— І ми вдячні за допомогу, — відповіла Яна. — Але це не робить вас співвласником. Якщо хочете, ми повернемо вам цю суму, щоб розставити всі крапки над «і».

Ігор Степанович кашлянув, привертаючи увагу Людмили Іванівни.

— Людмило, мені здається, Яна має рацію. Сімейні відносини важливіші за матеріальні претензії. А претензії щодо власності — це дуже поганий початок для будь-якого партнерства.

Людмила Іванівна подивилася на нього з недовірою, її очі звузилися від образи.

— І ти на їхньому боці? Я думала, ти підтримаєш мене! Я ж заради тебе це все робила!

— Я підтримую справедливість та повагу до особистих кордонів, — спокійно відповів він. — І вам раджу переглянути своє ставлення до сина та його родини. І, до речі, щодо проекту: я відмовляюся від участі. Мені потрібен час, щоб переоцінити все.

З цими словами Ігор Степанович ввічливо кивнув і відійшов до групи гостей, залишивши Людмилу Іванівну у стані шоку. Її обличчя було червоним, як буряк, а погляд метав блискавки.

Після ювілею настало відчутне затишшя. Людмила Іванівна не дзвонила ні Дмитру, ні Яні кілька днів. Гості роз’їхалися, золотисті декорації було знято, а сліди свята, включаючи дірки в стінах, поступово усувалися.

У п’ятницю ввечері, коли вони з Дмитром приїхали на дачу, щоб продовжити перерваний ремонт, Яна нарешті зважилася на ключову розмову.

— Дмитре, нам потрібно обговорити те, що сталося, і головне — твою матір.

Дмитро кивнув. Він виглядав задумливим і серйозним.

— Я знаю. Я багато про це думав. Мені соромно, що я поставив тебе в таке становище.

Вони сиділи на веранді. Свіжопофарбовані стіни вітальні знову набули затишного зеленого кольору, і дача повертала собі статус їхнього особистого, безпечного простору.

— Я говорив із мамою вчора, — несподівано сказав Дмитро. — Серйозно говорив, Яно. Сказав їй, що вона перейшла всі межі цим ювілеєм, своєю маніпуляцією з грошима, і що її поведінка була неприпустима.

Яна здивовано глянула на чоловіка.

— І як вона відреагувала?

— Спочатку як завжди, — він посміхнувся своєю втомленою посмішкою. — Образа, сльози, звинувачення, що я невдячний син, що я вибираю тебе, а не рідну матір. Але потім я пояснив їй, що річ не у виборі між вами. Справа у повазі до нашої родини, до наших рішень та нашого майна. Я сказав, що більше ніколи не дозволю їй втручатися в наші справи таким чином.

— І що стало головним аргументом?

— Я сказав їй, що ми повернемо їй гроші, які вона дала на перший внесок. Усі 200 тисяч гривень. До копійки.

Яна ахнула.

— Ти серйозно? Звідки ти взяв таку суму зараз?

— Абсолютно. Я взяв невеликий, короткостроковий кредит у банку. Це того варте, повір. Тепер вона не зможе маніпулювати нами з допомогою цього аргументу. Я більше не хочу бути її боржником. Я вже переказав їй гроші.

— І як вона відреагувала на переказ?

— Спершу була в шоці. Потім сказала, що не сприймає ці гроші, що це образа і що це мій обов’язок як сина, — Дмитро зітхнув. — Але я наполягав. Я дав їй вибір: або вона приймає повернення боргу, або ми припиняємо спілкування, доки вона не навчиться поважати наші кордони. Я був твердий, Яно.

— Це, мабуть, було найважче, що ти робив, — Яна взяла його за руку.

— Непросто. Але це було необхідне хірургічне втручання. Я надто довго дозволяв їй втручатися у наше життя та маніпулювати мною. Пора було це припинити.

— І що тепер?

— Вона сказала, що я неврівноважений, що мені промили мізки, що вона розчарована в мені і що їй потрібен час, щоб усе обміркувати, — Дмитро знизав плечима. — Але гроші вона не повернула. І не відмовилася від них. А значить, вона прийняла умови. Чесно кажучи, я чекав на гірше, але, можливо, провал її бізнес-проекту з Ігорем Степановичем теж вплинув.

Наступного ранку сталася ще одна несподіванка. До будинку під’їхала машина Олесі. Вона виглядала збентеженою та незграбною.

— Чи можна увійти? — запитала вона, стоячи на порозі.

Яна кивнула, пропускаючи зовицю до будинку.

— Мама розповіла мені про вашу розмову, — почала Олеся, коли вони сіли за стіл. — І про те, що Дмитро повернув їй гроші.

— І ти приїхала боронити її інтереси? — стомлено запитала Яна, готуючись до чергової сутички.

— Ні, — несподівано відповіла Олеся. — Я приїхала вибачитися. За те, що підтримувала її тиск на вас, за те, що не бачила, як вона переходить межі, і називала тебе «егоїсткою».

Дмитро здивовано подивився на сестру.

— Це… дуже несподівано, Олесю.

— Знаєте, після ювілею мама посварилася з Ігорем Степановичем, — продовжила Олеся. — Він відмовився брати участь у її проекті. Сказав, що не може працювати з людиною, яка не поважає особисті кордони інших. І це змусило мене замислитись. Якщо навіть ділова людина бачить її маніпуляції…

— І яких висновків ти дійшла? — запитала Яна.

— Що мама завжди була такою. Контролюючою, вимогливою. Я просто звикла до цього і вважала нормою, частиною її сильного характеру. Але тепер… — Олеся похитала головою. — Тепер я бачу, що це не любов, а контроль. І я більше не хочу в цьому брати участь. Ти мала рацію, Яно.

Це зізнання стало початком нового етапу. Олеся вперше побачила ситуацію очима брата та невістки, і це змінило її погляд на поведінку матері.

Минув місяць. Ремонт на дачі був майже завершений. Яна та Дмитро могли насолоджуватися результатом своєї праці. Людмила Іванівна за цей час дзвонила лише кілька разів, і розмови були короткими та формальними, наче вона боялася вимовити зайве слово.

— Як гадаєш, вона колись зміниться? — запитала Яна, коли вони сиділи на новій, самостійно збудованій терасі.

— Маю сумнів, — чесно відповів Дмитро. — Але тепер я знаю, як це робити. Більше жодних поступок у важливих питаннях, жодних маніпуляцій із її боку.

Несподівано задзвонив телефон Дмитра. На екрані — Людмила Іванівна.

— Іронічно, — сказав він, показуючи екран дружині. — Варто про неї заговорити.

Він відповів на дзвінок і увімкнув гучний зв’язок.

— Привіт, мам. Я на гучному зв’язку, з Яною.

— О, Яна у тебе? — голос Людмили Іванівни звучав неприродно бадьоро. — Чудово! Я дзвоню сказати, що вирішила влаштувати невелику сімейну вечерю цими вихідними. Нічого особливого, лише ми. Подумала, може, ви погодитеся провести його на дачі? У вас там так добре, а моя квартира надто маленька, я щойно купила багато матеріалів для моїх нових курсів ландшафтного дизайну.

Дмитро зустрівся поглядом із Яною. У її очах читалося: «Ну, спробуй лише погодитися».

— Мам, ми з Яною планували ці вихідні провести лише вдвох. Ми можемо зустрітися наступних вихідних, якщо хочеш.

— Але ж я вже купила продукти! Я навіть купила той твій улюблений торт! — у голосі Людмили Іванівни з’явилися знайомі нотки образи. — Невже ви не можете приділити одного вечора рідній матері?

— Справа не в одному вечорі, мамо, — твердо відповів Дмитро. — Справа у повазі до наших планів. Ми можемо зустрітися наступних вихідних. У ресторані, щоб нікому не створювати клопоту.

На іншому кінці лінії запанувала довга, напружена мовчанка. Яна чекала на вибух.

— Гаразд, — нарешті промовила Людмила Іванівна незвично стриманим тоном. — Тоді наступних вихідних. Але в ресторані.

— Домовилися, — відповів Дмитро. — Дякую за розуміння.

Коли розмова закінчилася, вони з Яною обмінялися здивованими поглядами.

— Вона… погодилася? Без скандалу? — недовірливо запитала Яна.

— Схоже, — Дмитро посміхнувся. — Вона починає розуміти, що колишні методи більше не працюють.

Яна дивилася на захід сонця, що фарбував українське небо в помаранчеві та рожеві тони. Вона не мала ілюзій — конфлікт зі свекрухою не був повністю вирішений і, мабуть, ніколи не буде. Але щось важливе змінилося — вони з Дмитром навчилися відстоювати свої межі, своє право на власні рішення і, найголовніше, захищати свій спільний простір. Вони стали командою, незалежною від фінансових важелів та емоційних маніпуляцій. І в цьому була їхня справжня, велика перемога.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.