— У дочок мати завжди дурна і нічого в житті не тямить, а потім кусають лікті, та пізно! — Єлизавета Степанівна важко зітхнула, притулившись до одвірка.
— Мамо, я не вважаю тебе дурною, але ти справді нічого не розумієш! Максим мене кохає! Він на мене чекає! У нас із ним усе буде добре, от побачиш! — Яна нервово схопила розкидані речі та запхала їх у велику спортивну сумку. — Я зателефоную. Мам, не хвилюйся… Поки що.
Єлизавета Степанівна підійшла до доньки, міцно обійняла її, відчуваючи рідний запах волосся, і прошепотіла:
— Дай Боже, Яночко, дай Боже!
Яні щойно виповнилося дев’ятнадцять. Історія їхнього знайомства з Максимом була схожа на сюжет із серіалу. Одного вечора, коли вона поверталася з навчання (після університету вона додатково відвідувала курси реабілітаційного масажу, щоб мати підробіток), до неї на вулиці причепилася компанія нетверезих молодиків. Спочатку дівчина намагалася віджартовуватися, але коли один із них перейшов межу — вона не на жарт злякалася.
І тоді з’явився він. Високий, плечистий хлопець швидко і дуже дохідливо пояснив компанії, чому їм краще зникнути. Потім запропонував провести Яну до самого під’їзду. Так вони й познайомилися.
Його звали Максим. Йому було двадцять чотири, він працював тренером у популярному фітнес-клубі в центрі Києва, серйозно займався боксом і планував колись здобути вищу освіту. Молоді люди почали зустрічатися.
Яна обожнювала свого рятівника. Максим здавався ідеалом: ввічливий, турботливий, завжди зустрічав її після пізніх занять. Коли вона залишалася ночувати у нього, він вранці обов’язково відвозив її на пари.
Літня сесія збіглася із завершенням курсів масажу, і Яна почала працювати. Останнім часом вона майже весь час проводила у Максима, лише зрідка забігаючи додому до матері.
— Як твої справи? Що там твій Максим, усе дівчат тренує? — запитала якось мати під час короткого візиту доньки.
— Мамо, чому «дівчат»? Там і чоловіки є. Він загальний тренер.
— Яно, дивна професія для молодого чоловіка. Спортивні штани — це не серйозно.
— Дивна? А що краще — працювати вчителем за десять тисяч на місяць? Ні, дякую. Він хоча б заробляє пристойно, іноді й по сорок-п’ятдесят тисяч виходить з індивідуальними тренуваннями.
— Ніби й непогано, — зауважила Єлизавета Степанівна, — але чому ти тоді постійно гроші в мене просиш? Навіть професійну кушетку для клієнтів я тобі купувала.
— Мамо, я тільки починаю! Максим і так купує продукти, платить за оренду квартири, заправляє машину. Мені незручно вішати на нього ще й свої особисті витрати.
— Ви ж живете разом, як родина… А ти боїшся попросити допомоги?
— Я не боюся, просто не вважаю за потрібне! Якщо ти так переживаєш за свої гроші, то не хвилюйся — за першої ж нагоди віддам! — роздратовано кинула Яна.
— Та до чого тут гроші? Ти зовсім мене не чуєш! Я не за копійки ті переживаю, а за тебе!
Яна працювала все літо. Завдяки рекомендаціям Максима, який представляв її клієнтам клубу як «чудового фахівця», вона змогла зібрати суму, щоб розрахуватися з матір’ю.
Ближче до осені вільних вікон у графіку Яни майже не залишилося. Вихідні були розписані по годинах, а в будні вона не могла приймати людей через навчання в університеті.
— Яно, мені Вікторія Олександрівна сьогодні сказала, що не змогла до тебе записатися. Це моя постійна клієнтка, з нею так не можна! — Максим невдоволено вичитував дівчині ввечері.
— Максе, а що я маю зробити? У мене жодного вихідного. Почався вересень, я маю бути на парах, ти забув?
— Справді, вересень… — замислено промовив він. — Це ж скільки грошей ти втрачаєш через той універ! Щось відкласти хоч вдалося?
— Так, серпень був прибутковим. Мені самій шкода відмовляти людям, але освіта важлива. Я не хочу кидати навчання.
— Ну, вчися, — байдуже відповів Максим.
З того часу він усе частіше почав нарікати на те, що Яна постійно зайнята, що вони мало проводять часу разом. Він м’яко, але наполегливо натякав, що заочне навчання — це ідеальний вихід: можна працювати, заробляти й ні від кого не залежати.
Поєднувати стаціонар і роботу ставало дедалі важче. До зими Яна була повністю виснажена. Постійна біганина між корпусами університету та клієнтами призвела до того, що вона сильно захворіла. Сесію було завалено. Поки вона намагалася оговтатися від температури, Максим знову завів свою пісню про «доросле життя».
— Максе, я не можу покинути університет. Краще роботу на певний час припиню, поки хвости підтягну.
— А мені що робити? Я не можу тягнути все сам! Клієнтів у залі менше, а на мені все: квартира, продукти, побут, навіть твої ліки. Я вже забув, коли з хлопцями в паб ходив. Може, допоможеш чимось?
— У мене є трохи відкладених… Давай я тобі перекажу вісім тисяч? Більше поки не можу.
— Було б добре, бо мені треба зимову гуму брати, а грошей нуль.
А за місяць Максим приголомшив новиною: він їде до Польщі. Мовляв, знайомий відкриває там мережу залів у Варшаві й запрошує його на посаду старшого тренера.
— Яно, ти маєш зрозуміти — це шанс. Варшава — це європейські можливості, інші зарплати. Я б узяв тебе з собою, але ти ж вчепилася в той свій диплом…
— Коли ти їдеш?
— За два тижні. Після мого від’їзду тобі доведеться повернутися до матері. Я не буду далі орендувати цю квартиру. Але я сподіваюся, що ти переведешся на заочне і приїдеш до мене. Я там знайду тобі клієнтів серед наших емігрантів.
Яна не знаходила собі місця. Як вона тут сама? А він там, серед красивих польок, точно знайде собі когось! До наступної сесії залишалося кілька місяців. Може, він правий? Може, диплом почекає, а кохання — ні?
Максим поїхав, а Яна повернулася до матері. Спочатку вони зідзвонювалися щодня, по кілька разів. Але згодом дзвінки стали рідшими, Максим часто посилався на зайнятість. І тоді Яна зважилася.
— Привіт! Як ти там? — запитала вона під час чергової розмови.
— Працюю. Втомився дуже.
— Максе, у мене новина. Я все обдумала. Після цієї сесії переходжу на заочне і приїжджаю до тебе у Варшаву!
— О як… Вирішила, значить? Ну добре, — голос Максима звучав напрочуд сухо.
— Ти не радий?
— Радий, просто зайнятий. Давай завтра обговоримо?
Коли Яна поклала слухавку, Єлизавета Степанівна, яка чула розмову, лише похитала головою.
— Хотіла потішити, а він не зрадів? — тихо запитала мати.
— Мамо, не починай! Я знаю, що він тобі не подобається, але не мотай мені нерви! Я хочу бути з ним, я його кохаю!
Максим передзвонив наступного дня.
— Слухай, Яно, якщо їдеш, то будь готова, що життя тут дороге. Я зараз винаймаю кімнату, треба шукати окрему квартиру. Було б добре, якби ти мала з собою запас грошей. Квартира, завдаток — це великі суми.
Яна пообіцяла, що гроші будуть. Вона знову пішла до матері.
— Мамо, ти даси мені грошей на перший час чи відмовиш, щоб утримати силою?
— Я дам, — спокійно відповіла Єлизавета Степанівна. — Але за однієї умови: не віддавай їх йому в руки. Це твій рятувальний круг. У мене таке відчуття, Яно, що він тебе просто використовує як фінансовий ресурс.
— Мамо, ти просто нестерпна! — крикнула Яна і почала збирати сумку.
Саме тоді відбулася та розмова, з якої ми почали. Яна поїхала до Варшави з великими надіями. Нове місто, нове життя, кохана людина поруч. Що ще треба?
Зустріти її на автовокзалі Максим не зміг — сказав, що термінове тренування. Скинув адресу в месенджер. Яна з важкою валізою ледь допхалася до потрібного будинку.
— О, приїхала! З приїздом! — Максим коротко поцілував її в щоку, коли відкрив двері. — Я теж скучив, але треба бігти назад у зал. Ось ключі, облаштовуйся.
— А куди я маю йти на співбесіду? Ти казав про той салон…
— Так, там недалеко. Але там обіцяють спочатку мінімалку, а далі — як напрацюєш базу. Гроші привезла?
— На картці.
— Скинь мені сімсот злотих, треба за продукти заплатити й за інтернет, а то я на мілині.
Яна переказала гроші. Квартира виявилася невеликою студією, чистою, але абсолютно чужою. Протягом наступного місяця Яна почала працювати. Життя в польській столиці було гарним, але Максим ставав дедалі холоднішим. Він почав працювати й у вихідні, повертався за північ.
— Мене не буде два дні, — заявив він якось у п’ятницю. — Їдемо на семінар у Гданськ.
— Можна з тобою?
— А в тебе є гроші? Участь у семінарі коштує дорого. Краще посидь вдома, відпочинь. До речі, цього місяця треба буде закрити оренду повністю, я свої гроші вклав у нове обладнання для боксу.
Яна навіть не помітила, як гроші, які дала мати, почали танути, як березневий сніг.
Минуло три місяці. Яна відчула, що з нею щось не так. Постійна втома, нудота вранці… Тест підтвердив здогадки — вона вагітна. Вона вирішила нічого не казати по телефону, а поїхала додому на тиждень — офіційно «залагодити справи в університеті», а насправді — побути з мамою і набратися сміливості.
Вона повернулася до Варшави на два дні раніше, ніж планувала. Хотіла зробити сюрприз. Відкрила двері своїм ключем. У квартирі грала легка музика, пахло дорогими парфумами, якими вона ніколи не користувалася.
З кімнати долинали голоси.
— Максиме, ну скільки це триватиме? — вередував жіночий голос із приємним польським акцентом, але чистою українською. — Мені набридло, що вона тут живе!
— Сонечко, дай мені ще трохи часу. Я ж її виманив сюди, щоб вона частину оренди платила. Мені самому важко було б цю квартиру тягнути. Зараз вона роботу знайшла, я скажу їй, що ми розлучаємося, і нехай шукає собі інше житло.
— Ти такий добрий… Мені іноді здається, що ти її ще любиш. А я, між іншим, дозволила тобі тут жити майже задарма, бо це квартира моєї тітки!
— Кароліно, ти що? Я тільки тебе кохаю! Вона для мене — просто тимчасовий варіант, щоб підлатати дірки в бюджеті.
Яна стояла в коридорі, і світ перед її очима почав хитатися. Вона повільно увійшла до кімнати.
— Не завадила? — голос її тремтів, але погляд був гострим, як лезо.
Максим підскочив з дивана, намагаючись прикритися пледом. Поруч сиділа симпатична дівчина, яка з цікавістю розглядала Яну.
— Привіт… А ти чому так рано? — заїкаючись, промовив Максим.
— Вирішила повернутися раніше. Не познайомиш із господинею квартири? — Яна подивилася на Кароліну.
— Яна, це Кароліна. Кароліно, це… ну, ти знаєш. Ходімо вийдемо, поговоримо.
Вони вийшли на кухню.
— Поясни мені, що відбувається? — тихо запитала Яна. — Те, що в тебе інша — я бачу. Але чому я дізнаюся про це так?
— Я не знав, як сказати. Послухай, давай розійдемося мирно.
— Мирно? — Яна гірко засміялася. — Ти брав у мене гроші на «оренду», знаючи, що живеш тут майже безкоштовно? Ти витрачав мої гроші на неї?
— Якщо ти не влаштуєш сцену і нічого їй не скажеш, я обіцяю, що все поверну! — Максим злякався, що багата пасія його вижене.
— Ти її кохаєш?
— Так.
— А мені навіщо брехав?
— Бо мені так було зручно.
— Гроші. Просто зараз. Переказуй усе, що винен, поки я не розповіла твоїй Кароліні, який ти «успішний бізнесмен».
Яна розуміла: зараз або ніколи. Вона відчувала таку відразу, що навіть не хотіла кричати. Максим тремтячими пальцями відкрив банківський додаток.
— Ось, це все, що є. Решту віддам пізніше.
— Тут тільки половина. Але нехай. Твоя совість коштує дешево.
Яна зайшла до кімнати, де Кароліна вже почала збирати свої речі, відчувши недобре.
— Кароліно, зачекайте. Вам варто знати правду.
— Яно, закрий рот! — гаркнув Максим.
— Ні, я скажу. Ми з Максимом не просто «знайомі». Ми жили разом в Україні, він обіцяв мені сім’ю, виманив сюди, щоб я платила йому гроші, які він називав «орендою». А тепер виявилося, що квартира ваша. Вирішуйте самі, чи потрібен вам такий альфонс. І так, наостанок… Я вагітна.
— Брешеш! — закричав Максим. — Ти це вигадала, щоб мене втримати!
Яна спокійно дістала з сумки результати УЗД з клініки й поклала на стіл.
— Я приїхала, щоб сказати про це. Але тепер бачу, що дитині краще ніколи не знати свого батька. Нам із тобою не вижити б у Варшаві, але в Україні у мене є мама.
Яна зібрала речі за десять хвилин. Вона не чекала фіналу розмови Максима з Кароліною. Їй було байдуже. Вона просто вийшла з будинку, сіла в таксі до вокзалу і купила квиток на найближчий автобус до Києва.
Всю дорогу вона дивилася у вікно на нічні траси й думала про те, як мати була права.
— Ось така історія, мамо! — Яна сиділа на кухні в рідній квартирі, попиваючи чай із липою. — Тільки, будь ласка, не кажи: «Я ж казала».
— Не буду, доню.
— Напевно, я вчинила жорстоко, розповівши все тій дівчині?
— Ти вчинила чесно. Вона мала право знати, з ким ділить ліжко. А Максим… він отримав свій урок.
— Він прислав мені повідомлення вчора. Написав, що Кароліна його вигнала, і він тепер знімає ліжко в хостелі. Звинувачує мене у всіх гріхах. А потім надіслав фото запрошення на весілля з якоюсь іншою дівчиною — мабуть, знайшов нову жертву з житлом. Підписав: «Подивись, чого досяг я, а де тепер ти».
— Та нехай він хоч на королеві шлюбній одружиться, — усміхнулася Єлизавета Степанівна. — Тобі хвилюватися не можна. А малюка ми виростимо. Ти молода, розумна, все в нас буде добре.
Яна народила сина, якого назвала Артемом. Через рік вона відновилася в університеті на заочне, успішно його закінчила і відкрила власний кабінет реабілітації. Вона більше не шукала «рятівників».
Але доля сама знайшла її. Дмитро привів до неї на реабілітацію свою матір після травми. Він виявився людиною слова, а не красивих м’язів. Через два роки вони одружилися. Дмитро офіційно всиновив Артема, і хлопець навіть не здогадується, що його біологічний батько колись міняв кохання на злоті та безкоштовні квадратні метри.
А Єлизавета Степанівна тепер часто бавиться з онуком і більше ніколи не каже доньці, що та «нічого не тямить у житті». Бо Яна свій головний іспит склала — вона навчилася цінувати себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
