Олеся завжди була татовою донечкою. А тато часто казав:
— Доню, я тобі довіряю. Знаю, що ти не покинеш нас із мамою, що б не сталося.
Вона тільки посміхалася й відповідала:
— Та куди ж я вас подіну? Ви в мене одні.
Брат Григорій одружився рано, років у двадцять п’ять, і переїхав у сусіднє село — до дружини. Там і поставив собі хату. З батьками спілкувався все рідше, а коли дзвонив, то переважно, щоб спитати якісь банальні речі для годиться, типу — як ви, як життя.
Олеся ж лишилася в рідній оселі. Вийшла заміж пізніше, ніж брат, привела чоловіка додому. Не через вигоду — просто не хотіла залишати батьків самих. Вони ж уже мали вік і болячки, а господарка велика — город, худоба, кури, сад.
Життя йшло, як завжди: то турботи, то радості. Григорій рідко приїжджав, а коли приїздив, то поспіхом — “на хвилинку, бо треба ще до тестя заїхати”. Мама зітхала, але ніколи не дорікала.
— Головне, що живий-здоровий, — казала вона.
А потім біда — мама занедужала. Серце, а потім інсульт. Лежала кілька місяців, і весь той час Олеся з чоловіком по черзі біля неї сиділи. Григорій приїхав раз — на день, і то більше сварився, ніж допомагав.
— Ви самі винні, що не в лікарню раніше повезли, — бурчав він.
— Та хто ж знав, що так швидко, — тихо відповіла сестра.
Коли мами не стало, Олеся плакала до ранку. А Григорій на похороні стояв осторонь, мов чужий. Здавалося, ніби він прийшов просто “бо так треба”.
Після мами тато швидко зів’яв.
— Мені без неї ніщо не миле, — казав він Олесі. — Ляжу поруч, тоді відпочину.
Так і сталося через рік.
На похороні Григорій знову був відсторонений. Сказав кілька слів і поїхав. Олеся тоді навіть не сердилося — думала, може, людина просто не вміє показувати почуття.
Та коли прийшов час оформляти документи на хату, почалася справжня драма.
— А де заповіт? — спитали в сільраді.
— Немає, — відповіла Олеся. — Ми з батьками не робили, вони все казали: “Хата твоя, бо ти нас доглядаєш”.
Але Григорій, дізнавшись про це, приїхав наступного дня.
— Ну що, сестро, — усміхався він криво, — будемо ділитися. Пів хати — моє.
— Як пів хати? — не вірила своїм вухам Олеся. — Ти ж ні копійки не вклав у цю хату, навіть похорон не допомагав!
— То твої проблеми. Хата — батьківська. А батьки — наші обоє. Отже, маю право.
Вона намагалася пояснити, благала по-людськи:
— Грицю, мені нема чим тобі заплатити. Ми дітей ростимо, все йде на них.
— Тоді продавай хату або віддавай мені половину грошима, — відповів він холодно.
Їй було так боляче, що навіть не хотілося сваритися. Вона знала: це не той брат, якого пам’ятала з дитинства. Той, з яким вони бігали босоніж по росі, ловили метеликів і ділили останнє яблуко. Того брата ніби не стало.
Кілька ночей Олеся не спала. Їй снився тато — мовчазний, але сумний. У снах він ніби казав: “Не плач, доню, ти ще знайдеш вихід”.
І вона таки знайшла.
Одного ранку, збираючи дітей до школи, Олеся згадала свою шкільну подругу Галину, яка вже десять років жила в Італії. Вирішила написати їй. Не за грошима — просто поговорити. Та розповіла все як є: і про хворобу мами, і про смерть тата, і про брата, який вимагає половину хати.
Галина довго мовчала в телефонній слухавці, а потім сказала:
— Олеся, не плач. Я тобі допоможу. Приїжджай до мене. Тут робота є — не легка, але чесна.
Через місяць Олеся вже стояла на автовокзалі в Італії, із валізою, повною тривог і надії. Перший рік був найважчим: чужа мова, чужі люди, старенька, за якою вона доглядала. Але в ті моменти, коли руки втомлювалися від праці, вона згадувала маму й тата — і працювала далі.
Галина стала їй як сестра. Коли почула, що Олеся хоче розрахуватися з братом, щоб не чути докорів, вона витягла з шухляди конверт і сказала:
— Бери. Це позичка. Без відсотків. Віддаси, коли зможеш.
Олеся плакала від вдячності.
Коли повернулася додому на літо, взяла ті гроші й віддала братові.
— На, Грицю, забери свою частку. Тепер ми з тобою квити.
Той, замість подяки, тільки знизав плечима:
— От бачиш, а казала, що бідна. Значить, гроші були.
І пішов, навіть не подивившись на сестру.
Після того Олеся вирішила для себе: досить. Вона не шукатиме більше його дзвінків, не буде першою миритися. Бо є межа, коли мовчання стає самозахистом.
Минуло п’ять років. Вона знову поїхала в Італію — щоб віддати борг Галині. Працювала, як віл, але совість була чиста. Віддала до копійки, зробила ремонт у хаті, посадила молоді дерева в саду, наче оновила пам’ять батьків.
Сусіди дивувалися:
— Як ти сама все тягнеш, Олесю?
— Бо маю для кого, — відповідала. — Для себе, для дітей і для спокою в серці.
Григорій тим часом почав хвалитися в селі, що “сестра гроші десь має, просто крутить носом”. Але люди вже бачили, хто є хто. Хтось сказав:
— Та він сам винен. Якби хоч раз допоміг, то не довелося б їй за кордон їхати.
Олеся більше не реагувала. Вона навчилася жити без злості. І коли якось восени, прибираючи подвір’я, побачила в небі два журавлі, що летіли поруч, то подумала:
— Мабуть, то мама з татом дивляться на мене.
Того вечора вона запалила свічку на вікні, як робила колись мама, і прошепотіла:
— Все, тату, мамо. Я вам дім зберегла.
А брат… Він так і не зрозумів, що половина хати — це ніщо, коли ти втрачаєш сестру.
І мораль цієї історії проста:
справжня цінність не в тому, скільки маєш, а в тому, кого ти маєш поряд.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
