Ростила мене одна мама, ми жили у окремій двокімнатній квартирі, яка дісталася їй у спадок від другого чоловіка. Я не пам’ятаю його зовсім, бо була дуже маленькою, коли його не стало. Але я точно знала, що він мені не був рідним батьком, а хто мій батько я досі не знаю, і вже напевно не дізнаюся, бо запитати нема в кого.
Мама з бабусею майже не спілкувалася, бо ту не влаштовувало, як мама розпорядилася своїм життям. Мама любила заглядати у чарку і це дуже не подобалося моїй бабусі. До мого дев’ятого класу мама ще якось трималася, але потім вона покотилася похилою.
Мені було соромно, що в мене така мама, яка ганьбить мене на все місто. Як і на що я тоді жила, навіть не хочеться згадувати. Після закінчення школи я зібрала речі і поїхала поступати в іншу область, хотілося бути подалі від своєї мами.
Бабуся за ці два роки, що мама не просихала, жодного разу нас не відвідала, не зателефонувала, а коли я до неї приходила, не відчиняла двері, хоч я знала, що вона вдома. Усім своєю поведінкою вона показувала, що не хоче мати з нами нічого спільного.
Я приїхала потім додому лише один раз – після першого курсу. Мама запустила квартиру, сама виглядала теж не вельми, хоча вона примудрялася десь працювати. Від побаченого мені хотілося плакати, так що я до закінчення університету більше вдома не з’являлася. Дзвонила іноді, але мама дуже рідко брала слухавку, часто втрачала телефони, міняла номери. Останній номер її я так і не дізналася.
А коли я повернулася додому, виявилося, що дому у мене вже немає. І мами у мене, виявляється, вже три роки нема. Про це мені розповіли сусідки. Мені навіть ніхто не написав, не зателефонував, що мами не стало, щоб я хоч змогла приїхати і попрощатися з нею. Виявилося, ніхто цього не робив, бо про це обіцяла подбати бабуся.
Коли я прийшла до неї, вона довго не відчиняла двері, а потім погодилася зі мною поговорити, щоправда, тільки на сходах у квартиру мене не пустили. Вона пояснила, що не вважала за потрібне мені щось повідомляти, оскільки я до матері не їздила, не дзвонила, і мені було байдуже до неї.
Нагадувати про те, що вона зі своєю дочкою теж щось не дуже спілкувалася, я не стала, у неї все одно явно знайдеться відмовка. Запитала про квартиру, адже якщо мами немає, то вона мала б відійти мені. Але бабуся мене здивувала:
– Це моя квартира. Ти у спадок не вступила, тож усе тепер.
– Але ж я там прописана!
– Вже давно не прописана. Комуналку не платила, за квартирою не стежила – я тебе через суд виписала давно.
Я так розгубилася, що запитала, що ж мені тепер робити. Бабуся сказала, що це не її проблеми. На квартиру я можу не розраховувати, там уже живуть люди, до себе мене бабуся теж не пустила.
Мені було дуже складно перший рік, але якось почало все налагоджуватися. Тепер уже все взагалі добре: я одружена, є двоє дітей, у нас із чоловіком своя квартира, все добре.
Два тижні тому пролунав дзвінок від бабусі. Ми до цього не спілкувалися з тієї самої зустрічі. Навіть не знаю, де вона мій номер взяла, хоча містечко у нас невелике, можна і знайти.
Дзвонила вона не просто так. Після всієї вступної частини, що стільки років минуло, пора вже спілкуватися, а вона навіть правнуків жодного разу не бачила, бабуся перейшла до справи. Вона вже старенька, їй потрібна моя допомога. Пенсії їй не вистачає зовсім. В квартирі, яку вона здавала, ремонт робити треба, а грошей немає, то ж вона зараз стоїть просто зачинена.
Я відмовилася їй допомагати, у мене немає жодних споріднених почуттів до цієї людини. Бабуся попередила мене, що в такому випадку вона позбавить мене спадщини, але мені від неї нічого не треба. У мене є тільки те, що ми з чоловіком заробили, від неї я нічого не хочу.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
