Кажуть, що доля знаходить людину тоді, коли вона на неї зовсім не чекає. У моєму віці про якісь нові почуття чи, тим більше, про заміжжя навіть думати смішно. Мені вже виповнилося шістдесят. Чоловіка свого я поховала кілька років тому, діти виросли, роз’їхалися, створили власні сім’ї. Здавалося б, живи собі спокійно, доглядай онуків, порпайся в землі та й дякуй Богові за кожен прожитий день.
Я завжди була людиною простою, звикла до праці. Багато років тому, коли важко було стягнутися на щось своє, довелося їхати до Польщі на заробітки. Ох, скільки там сліз було пролито, скільки сил віддано! Працювала на зборі полуниці, потім прибирала в чужих будинках, доглядала літніх людей. Але гроші збирала до копієчки. Потім повернулася додому і втілила свою мрію — побудувала гарний, великий, міцний будинок, щоб дітям було де розвернутися.
Зараз у тому будинку живуть моя донька зі своїм чоловіком. Вони в мене молоді, сучасні. Усе подвір’я виклали бруківкою, засадили зеленим газоном, насадили якихось туй, декоративних ялиночок, кущів із хитрими назвами. Красиво, нічого не скажеш, як у журналі. Але я їм завжди з усмішкою кажу:
— Діти, воно-то красиво, а картоплю де посадити? Де мені грядку з цибулею зробити? Чи бодай один кущик помідора?
Вони сміються, кажуть:
— Мамо, зараз усе в магазині купити можна, навіщо вам той город?
Але той, хто все життя пропрацював на землі, мене зрозуміє. Земля — це ж не просто картопля чи помідори. Це спокій для душі. Коли ти стаєш раком над тією грядкою, вибираєш бур’ян, бачиш, як росте зелений пагінець — відпадають усі дурні думки, заспокоюється серце. Тому я й купила собі невеличку дачу неподалік від міста. Простенький будиночок, але великий город. Оце і був мій власний куточок, де я відпочивала душею після смерті чоловіка.
Того дня, який змінив усе моє життя, була тепла травнева субота. Я зібралася їхати на дачу. Напекла пиріжків із сиром, склала в коробки розсаду високороспих помідорів — я їх сама з насіння випестувала на підвіконні — і попленталася на автобусну зупинку.
Приходжу, а автобус тільки-но задніми колесами мені слідом вильнув і поїхав. Запізнилася! Усього на дві хвилини запізнилася. Наступний — аж через три години. Стою я на тій зупинці, спека починає припікати, коробки з розсадою важкі, руки відтягують, і так мені прикро стало. Думаю: «Ну от що робити? Сдіти тут три години на лавці чи вертатися додому?»
І тут біля самісінької зупинки повільно пригальмовує машина. І яка машина! Велика, темна, блискуча, вимита до блиску, аж сонце від капота відбивається. У нас на такі дачні зупинки зазвичай старенькі «жигулі» чи «москвичі» завертають, а тут — справжня іномарка.
Я спочатку навіть крок назад зробила, коробку з помідорами притиснула до себе. Подумала: «Та хіба такий чоловік буде когось підбирати? Мабуть, зупинився по телефону поговорити чи дорогу запитати».
Але скло з боку пасажира повільно опустилося. За кермом сидів чоловік — поважний, сивий, у чистому білому поло, з приємним, затишним обличчям. Він подивився на мене, посміхнувся і каже:
— Пані, ви на дачі їдете? Може, вас підвезти? Я якраз у той бік прямую.
Я аж розгубилася. Подивилася на свої старенькі кросівки, на коробки з грою:
— Та ви що, пане… Дякую, але я ж із розсадою! Вона у мене в землі, ще, не дай Боже, салон вам вимажу. Я вже якось наступного автобуса почекаю.
Чоловік засміявся — щиро так, від душі, аж біля очей пролягли дрібні зморшки.
— То сідайте разом із розсадою! Моя машина земляних робіт не боїться. Не залишатися ж вам під пекучим сонцем на три години. Давайте багажник відкрию, або на заднє сидіння ставте.
Він вийшов із машини, обережно взяв у мене з рук найважчу коробку, відчинив задні двері й сам її поставив. Зробив це так природно, без жодної пихи чи зверхності. Я подякувала, сіла на переднє сидіння й обережно поклала собі на коліна маленький пакуночок із пиріжками.
Так ми й познайомилися. Його звали Михайлом.
Поки їхали ці двадцять хвилин, розмовляли так легко, ніби знали один одного все життя. Виявилося, що його дачний кооператив розташований буквально через один масив від мого.
— А ви що це за помідори везете? — спитав він, злегка позираючи на мої коробки.
— Та це «Волове серце» і «Волов’я вухо», — відповіла я з гордістю. — Власні, з насіння виростила. Соковиті, солодкі, як цукор!
— Ого, — усміхнувся Михайло. — А в мене з помідорами вічна біда. Що не посаджу — або фітофтора покрутить, або стебло тонке, як ниточка. Я більше по яблунях та грушах. У мене там сад гарний, а от із городом я не дуже дружу.
Ми доїхали до моїх воріт. Михайло знову вийшов, допоміг мені вивантажити мої коробки.
— Дякую вам велике, Михайле, — щиро мовила я. — Ви мене просто врятували. Зачекайте хвилинку!
Я швидко розгорнула рушник і витягла з пакета ще гарячі, духмяні пиріжки з сиром та кропом.
— Нате ось, візьміть до чаю. Ще теплі.
Він узяв пиріжок, одразу ж укусив, замружився від задоволення і сказав:
— Боже мій, пані Маріє… Я таких смачних пиріжків із дитинства не їв. Дякую вам!
Тоді я ще й гадки не мала, що цей випадковий підвіз стане початком нової сторінки в моєму житті.
Після того дня ми почали бачитися регулярно. То Михайло проїжджатиме повз мою дачу, зупиниться, принесе мені кошик соковитих черешень зі свого саду. То я його гукну, коли випечу свіжий пиріг або зварю добрий, наваристий український борщ.
Виявилося, що Михайло — вдовець. Його дружина померла п’ять років тому від важкої хвороби. Діти давно дорослі, живуть окремо в місті. Він залишився зовсім один у великому будинку і, як виявилося, теж дуже сумував за простим людським теплом.
Ми могли годинами сидіти на моїй невеличкій веранді, пити чай із м’ятою та розмовляти про все на світі. Про насіння, про підживлення дерев, про погоду, про наші спогади з молодості. Якось непомітно це спілкування стало для мене чимось дуже важливим. Я спіймала себе на думці, що щоранку, виходячи на дачний ґанок, я мимоволі поглядаю на дорогу — чи не їде часом його темна машина.
Звичайно, я бачила, що Михайло — людина далеко не бідна.
У нього був дорогий годинник, гарний одяг, гарні манери. Він завжди говорив спокійно, впевнено, від нього віяло якоюсь особливою надійністю. Але мене це найменше хвилювало. Я вже вийшла з того віку, коли звертають увагу на обгортку. Мені важила його душа. А душа в нього була доброю, чуйною і дуже самотньою.
Ми зустрічалися майже два роки. Але зустрічалися тихо, без галасу, без пишних букетів на людях. Нам не потрібні були свідки. Нам просто було добре разом. Наші дачні вечори під шелест листя стали для мене справжнім тихим щастям.
І от одного дня, наприкінці осені, коли городні роботи вже закінчилися і ми сиділи в міському кафе, Михайло раптом узяв мене за руку. Його долоня була теплою і трохи шорсткою.
— Маріє, — сказав він, дивлячись мені просто в очі. — Ми з тобою вже не діти. Долі наші склалися так, що ми обидва пізнали втрату і самотність. Але зараз я точно знаю: я не хочу більше жити сам. І не хочу, щоб ти жила сама. Давай пожонаємося.
Я від несподіванки аж позирнула довкола, чи ніхто не чує, і засміялася, хоч у грудях усе стиснулося від хвилювання:
— Михайле, та ти що? Схаменися! Яке заміжжя в шістдесят років? Що люди скажуть? Сміятимуться з нас, сивих! Діти що скажуть?
— А до чого тут люди? — м’яко, але дуже твердо заперечив він. — Ми живемо для людей чи для себе? Я хочу кожного ранку прокидатися й бачити тебе. Хочу разом вечеряти, разом їздити на дачу, турбуватися про тебе. Я довго думав, Маріє. Це не спонтанне рішення.
Він бачив, що я вагаюся, що мені ніяково і страшно руйнувати свій звичний лад життя.
Тоді він встав, узяв мій пальто і мовив:
— Ходімо. Я хочу, щоб ти дещо побачила. Щоб ти зрозуміла, наскільки серйозно я до тебе ставлюся. Поїхали до мене.
Я покірно пішла за ним. Ми сіли в авто і поїхали в один із найпрестижніших приватних секторів на околиці міста. Там стояли високі паркани, за якими виднілися розкішні будинки.
Коли машина зупинилася біля високих кованих воріт, і вони автоматично розсунулися, у мене відібрало мову. За воротами відкрилося доглянуте подвір’я з альпійськими гірками, невеликим фонтанчиком і величезним двоповерховим будинком із великими панорамними вікнами. Це був не просто будинок — це був справжній палац.
Я зупинилася біля хвіртки й боялася зробити навіть крок далі по рівнесенькій плиці.
— Михайле… — тихо мовила я, переминаючись із ноги на ногу. — Куди ти мене привів? Навіщо це?
Він обійняв мене за плечі й звів у будинок. Усередині все дихало розкошшю: високі стелі, дороги меблі із натурального дерева, картини на стінах, величезний камін у вітальні.
Саме тоді Михайло вперше докладно розповів про своє минуле. Виявилося, що він багато років обіймав дуже високу посаду в великій будівельній компанії, керував сотнями людей. Зараз він вже був на пенсії, але мав свою частку в бізнесі, яка приносила йому дуже солідний дохід.
Я слухала його, і мені ставало все дужче ніяково.
— Михайле, — сказало я, хитаючи головою. — Вибач мені, але… ти ж багатий чоловік. Ти поважний, маючий статки. Та ти ж міг знайти собі молоду жіночку, років на двадцять молодшу за себе! Якусь красуню з салонів. Навіщо тобі я — проста жінка з дачі, з розсадою і робочими мозолями на руках?
Михайло зупинився, взяв мої обличчя в свої долоні й усміхнувся — дуже сумно й водночас тепло:
— Маріє, ти дурненька. Мені не потрібна молодість за гроші. Мені не потрібні штучні красуні, яким від мене потрібні тільки картки та прикраси. Мені потрібна людинa. Розумієш? Справжня, жива, щира людина, поруч із якою тепло. Людина, яка пригостить мене пиріжком не тому, що знає, хто я, а просто тому, що я змерз чи зголоднів. Мені добре з тобою. З тобою я знову дихаю на повні груди.
Його слова пробили мій захист. Я повірила йому. Повірила кожному слову. Menі й на думку не спадало думати про його гроші, статки чи цей розкішний палац. Я бачила перед собою просто чоловіка, який кохає мене і якого почала всім серцем кохати я.
Ми розписалися тихо. Просто пішли в РАЦС у буденний день, поставили підписи, запросили в ресторан мою доньку із зятем. Моя донька щиро раділа за мене, казала: «Мамо, ти заслужила на щастя, живи для себе!» Діти Михайла на розпис не прийшли — сказавши, що зайняті на роботі. Тоді я не надала цьому великого значення. А дарма.
Ми прожили разом три прекрасних, спокійних місяці. Я переїхала до Михайла. Але не стала сидіти склавши руки, як панi. Я вдихнула життя в той великий, холодний будинок. Почала готувати смачні обіди, наповнила кухню ароматами свіжої випічки, випрала й випрасувала всі фіранки, натирала до блиску підлоги. Михайло розквітав на очах. Він повертався додому посміхнений, квапився до столу, похвалив кожну мою страву. Здавалося, ось воно — тихе, спокійне бабине літо.
Але це щастя тривало недовго.
Того дня Михайло поїхав у справах до іншого міста — мав повернутися аж пізно ввечері. Я залишилася вдома сама. Наділа фартух, стояла на кухні, крутила налисники із сиром. Душа співала.
Раптом у передпокої пролунав гучний, наполегливий дзвінок у двері.
Я витерла руки об рушник, пішла відчиняти. На порозі стояв син Михайла — Іван. Чоловік років тридцяти п’яти, завжди підтягнутий, у дорогому костюмі, з холодним, оцінюючим поглядом. Він рідко приходив до батька, а якщо й бував, то поводився зі мною дуже стримано, через губу.
— Доброго дня, Іване, — посміхнулася я, відступаючи вбік. — Заходь, будь ласка. Щоправда, тата немає вдома, він повернутися аж ввечері…
— Я знаю, що батька немає, — сухо відрізав Іван, навіть не знімаючи взуття і проходячи до вітальні. — Я якраз і прийшов тоді, коли його немає. З вами поговорити треба.
Я здивувалася, але спокійно запросила його на кухню:
— Ну, ходи тоді на кухню, я якраз налисники печу, чай поставлю…
— Не треба мені вашого чаю, — зупинив він мене gesture руки. Він став посеред вітальні, заклав руки в кишені й подивився на мене зверху вниз. Його обличчя було крижаним.
— Маріє Степанівно, — почав він голосом, у якому не було ні краплі тепла. — При всій моїй повазі до вас… але я вважаю, що ви з моїм татом тільки через його статус і через його гроші.
Ці слова пролунали як постріл у тиші порожнього будинку. Я аж похитнулася, спираючись на спинку крісла.
— Іване… Що ти таке кажеш? — ледь вимовила я, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля сорому й образи.
— А що, я не правий? — усміхнувся він цинічно. — Звідки ви взагалі взялися? З’явилися нізвідки, втерлися в довіру до літнього чоловіка. Батько в нас наївний, йому під старість романтики захотілося. А ви прекрасно розуміли, куди мітите! Такий будинок, бізнес, рахунки в банках. Ви ж роками на дачі копійки рахували, а тут такий куш!
— Іване, зупинися! — мій голос затремтів. — Мені нічого від вашого батька не треба! Я маю свій будинок, маю свій дах над головою! Я кохаю Михайла!
— Ой, тільки не треба мені розповідати про кохання в шістдесят років! — перебив він мене, розмахуючи руками. — Ви вийшли заміж, щоб оформити статус офіційної дружини. А потім, не дай Боже що з батьком станеться, будете претендувати на половину майна і на спадщину! Ми з сестрою роки віддали, щоб це все зберегти, а тут приходить якась дачниця і стає господаркою?
Він зробив крок до мене і тихим, погрозливим голосом додав:
— І тільки нічого татові не говоріть. Бо тоді в родині буде ще більший скандал. Ви ж не хочете розбивати йому серце? Тож краще подумайте над моїми словами.
Він розвернувся і пішов, гримнувши дверима.
Я залишилася стояти посеред кімнати. У голові паморочилося, серце калатало десь у самому горлі. Я стояла й мочала. Не тому, що не мала що відповісти — о, я мала що сказати! Я мала наснагу відповісти про свою важку працю в Польщі, про те, що сама заробила на будинок дітям, що ніколи в житті не взяла чужої копійки. Але від цієї жорстокості, від цієї брудної підозри в мене просто відібрало мову. Замість слів були тільки сльози, які пекли очі.
Але на цьому мій жах не закінчився.
Минуло всього три дні. Михайло знову затримався на роботі — мав якусь важливу нараду. І знову лунає дзвінок у двері.
На порозі стояла донька Михайла — Оксана. Вона була молодшою за Івана, але погляд мала такий самий колючий і холодний. Вона навіть не зайшла далі передпокою. Встала, спершись на одвірок, склала руки на грудях.
— Доброго дня, Маріє Степанівно, — мовила вона без жодної преамбули. — Я не буду ходити довкола довкола. Іван мені розповів про вашу розмову. Так от, я підтвирджую кожне його слово.
— Оксана, за що ви так зі мною? — тихо запитала я, відчуваючи, як німіють пальці рук. — Що поганого я вам зробила? Я ж доглядаю вашого батька, він щасливий, він усміхається!
— Наш батько просто осліп від вашої «турботи», — карбувала вона кожне слово. — Ви або самі підете, або ми вам допоможемо. І навіть не думайте щось відсуджувати! У нас хороші адвокати, ми не сподівалися, що тато справді на вас одружиться, але терпіти це не будемо. Ми знаємо таких, як ви. Ви прийшли на все готове.
— Та в мене є власний будинок! — вигукнула я, не стримавшись. — Мені не потрібен ваш будинок, не потрібні гроші! Мені потрібен був тільки чоловік!
— Розповісте це комусь іншому, — відрізала Оксана. — Збирайте речі й ідіть по-доброму. Інакше ми зробимо так, що тато сам вас вижене. Повірте, ми знайдемо важелі впливу.
Вона повернулася і пішла, залишивши двері настіж.
Я опустилася на лаву в передпокої. Всередині все вигоріло дотла. Було таке враження, що діти Михайла вже давно все вирішили за мене. Вони бачили в мені не людину, яка любить їхнього батька, а хижу загарбницю, аферистку, яка прийшла відібрати їхню спадщину. Ніхто навіть не хотів почути про те, що в мене є своє майно, що я ніколи не зазіхала на чужі статки.
Я стояла перед страшним вибором. Розповісти все Михайлу? Але це означало розв’язати війну між ним і його власними дітьми. Він дуже любив Івана й Оксану, пишався ними. Якби я розповіла, був би страшний скандал. Вони б стали ворогами, Михайло схопив би серце… Я не могла так вчинити з чоловіком, якого кохала.
Я вирішила мовчати. Але це мовчання почало їсти мене зсередини.
Після тих двох розмов моє життя перетворилося на пекло. Я не могла спокійно спати, не могла їсти. Кожен шурхіт біля дверей змушував мене здригатися. У власному домі — точніше, у домі мого чоловіка — я почувалася злодійкою, яку от-от спіймають на гарячому.
Я дивилася на Михайла, коли він увечері читав газету чи дивився телевізор, і серце моє розривалося від жалю. Він нічого не помічав, був лагідним, обіймав мене, дякував за смачні вечері. А я посміхалася через силу, ховаючи сльози.
Але довго так тривати не могло. Напруга, яка накопичувалася в мені, почала впливати на все довкола.
Одного вечора Михайло повернувся додому дуже пізно. Він був знервований, втомлений, обличчя сіре, похмуре. Мабуть, на роботі були якісь неприємності, а може… може, діти вже встигли з ним поговорити? По сімейному, так би мовити, «відкрити очі» на нову дружину? Я цього не знала, але моя уява вже малювала найгірші картини.
Він зайшов на кухню, навіть не поцілував мене, як робив це завжди.
— Насип чогось гарячого, — сухо мовив він, сідаючи за стіл і потерши лобо.
Я швидко налила йому тарілку гарячого, наваристого грибного супу, який ще зранку зварила. Поставила перед ним, подала хліб, чекаю.
Михайло узяв ложку, скуштував один раз, другий. Раптом відклав ложку вбік, насупився і невдоволено мовив:
— Щось сьогодні суп не дуже вийшов. Солоний якийсь. І взагалі… без смаку.
Ці прості слова стали для мене останньою краплею.
Справа була, звісно, зовсім не в супі. Суп був такий самий, як завжди. Просто в повітрі вже висіла якась важка, отруйна хмара. Можливо, Михайло справді був просто втомлений і роздратований роботою. А можливо, діти вже посіяли в його душі перші зерна сумніву, і він почав дивитися на мене іншими очима.
Я подивилася на нього, на його насуплені брови, і раптом чітко зрозуміла: я більше цього не витримаю.
Я не зможу жити в постійній страху, що мене запідозрять у користі. Я не зможу щодня виправдовуватися за те, що я поруч. Я не хочу, щоб на мене дивилися як на утриманку чи мисливицю за чужими грошима. Я прожила чесне життя. Я сама заробляла свій хліб, сама мозолями будувала свою хату, виростила дитину. Моя честь і моя гідність — це все, що в мене є. І я не дозволю нікому це затоптати, навіть заради кохання.
— Вибач, Михайле, — тихо сказала я, забираючи тарілку. — Мабуть, я справді сьогодні неуважна.
Тієї ночі я майже не спала. Лежала поруч із чоловіком, слухала його рівне дихання і гірко плакала у подушку, щоб він не почув. Це була остання ніч у цьому чужому палаці.
Наступного ранку Михайло зібрався і їхав на роботу дуже рано. На прощання він кивнув мені:
— Буду пізно. Не чекай, лягай спати.
— Добре, Михайле, — відповіла я, вдивляючись у його обличчя, ніби намагалася запам’ятати кожну рисочку. — Хай тобі щастить на роботі.
Як тільки за ним зачинилися ворота, я дістала з шафи свою невеличку валізу. Ту саму, з якою три місяці тому прийшла в цей дім.
Я склала туди тільки свої речі — старі сукні, светри, кофти. Ті речі, які купувала сама, ще до нашого заміжжя. Я не взяла жодного подарунка від Михайла. Ані золотих сережок, які він мені подарував на місяць нашого шлюбу, ані дорогого шкіряного пальта, ані грошей, які лежали в комоді на хатні витрати.
Я залишила все на столі у вітальні. Поруч поклала свій облучкальний перстень.
Потім сіла за стіл, узяла аркуш паперу, ручку і написала коротеньку записку:
«Михайле, пробач мені. Дякую тобі за все хороше, що між нами було. Ці три місяці були справді щасливими для мене. Але я зрозуміла, що нам краще розлучитися. Я не готова в такому віці жити в чужому домі й постійно відчувати, що комусь щось повинна доводити. Я повертаюся до себе додому. Проживи це життя щасливо. Марія».
Я вийшла з будинку, зачинила двері, поклала ключі в поштову скриньку. За парканом викликала звичайне міське таксі.
Коли машина рушила, я подивилася у заднє скло на цей розкішний будинок, який так і не став моїм домом. Сльози котилися по щоках, але на душі ставало дивно спокійно. Я поверталася до себе.
Я повернулася на свою дачу. Будинок був холодний, застояний без господині. Я розтопила грубку, поставила чайник. Натягнула свої старенькі, затоптані кросівки, улюблену тепленьку кофту і вийшла на город.
Земля зустріла мене мовчазною, доброю тишею. Я стала на коліна біля грядки, торкнулася сухої землі руками і просто розплакалася. Плакала довго, ридаючи в голос, виливаючи весь той біль, який збирався в мені останні тижні.
Я нічого не забрала з його будинку. І навіть якщо ми справді офіційно розлучимося, я не буду нічого вимагати. Не стану судитися, вимагати аліментів чи ділити чуже майно. Бо воно ніколи не було моєю метою. Мені потрібне було тільки його серце, але ціна за це серце виявилася надто високою — моя власна совість і спокій.
Увечері, звичайно, почав дзвонити телефон.
Михайло дзвонив раз за разом. Я бачила його ім’я на екрані, серце стискалося від болю, але я не піднімала слухавки. Не мала сил говорити. Що я могла йому сказати по телефону? Що його діти вважають мене злодійкою? Що я втекла, як боягузка?
Зараз я сиджу на веранді своєї дачі, п’ю теплий чай із чебрецем і дивлюся, як вечірнє сонце сідає за обрій.
Чи правильно я зробила?
Не знаю. Чесно, не знаю.
Іноді мені здається, що треба було бути сміливішою. Треба було ввечері сісти перед Михайлом, викласти все як є: «Ось, твій син і твоя донька приходили, казали такі й такі слова. Давай щось вирішувати». Можливо, він би встав на мій бік? Можливо, він би захистив мене, поставив би дітей на місце?
А з іншого боку… Можливо, ми ще поговоримо. Я знаю Михайла — він не з тих, хто просто так усе покине. Якщо я йому справді дорога, він знайде мене. Він знає, де моя дача, знає, де живуть мої діти. Всі адреси знає.
Якщо він приїде — ми сядемо тут, на цій невеличкій веранді, без розкішних камінів і панорамних вікон, і поговоримо по душах. Поговоремо спокійно, як дорослі люди.
Можливо, ми навіть знайдемо якийсь вихід із цієї ситуації. Може, дійсно, розпишемося назад чи житимемо окремо — у так званому «гостьовому шлюбі». Він житиме у своєму будинку, я — у своєму чи на дачі. Будемо приїздити один до одного в гості, їздити разом на город, пекти пиріжки, говорити вечорами, і нікому не будемо заважати. Не будемо мозолити очі його дітям, не будемо давати приводу для пліток про «спадщину» та «багатства».
Але одне я знаю точно і твердо.
У будь-якому віці — чи тобі двадцять років, чи шістдесят — жінка має право на повагу. Вона має право почуватися людиною, а не приблудою, якій зробили ласку, пустивши на поріг. І якщо за любов доводиться щодня виправдовуватися, доводити свою чесність, доводити, що ти не злодійка і не корислива особа, то така любов стає дуже важким, непосильним випробуванням.
Я вибираю спокійну совість. Я вибираю свій маленький куточок, свій город, свої помідори і свою людську гідність. А далі… далі хай буде так, як вирішить Господь.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
