fbpx

Приблизно 10 років тому мій син виїхав за кордон, спочатку мені допомагав трохи грошима, а тепер я вирішила поїхати до нього. Але на чужині сина наче підмінили, він взагалі мені не допомагає облаштуватися на новому місці

Коли після закінчення університету син сказав, що хоче спробувати будувати кар’єру за кордоном, я його підтримала, навіть грошей на перший час йому дала. Хоча мені не хотілося нікуди його відпускати, адже Євген у мене – єдиний син. До того ж, ростила я його одна.

Колишній чоловік мені нічим не допомагав, навіть аліменти не платив. Я працювала зранку до ночі, аби лише дати своєму синові усе, що йому треба. Спочатку гарну школу, потім – університет. Мені не хотілося залишатися одній, але я була переконана, що найважливіше для мене – це щастя мого сина.

І ось мій дорослий син уже років 10 живе окремо, в іншій країні. Спочатку син там облаштовувався, а коли знайшов роботу, він мені допомагав трохи грошима. Приїжджав рідко. Я зрозуміла, що в мене до молодості не йде, мені вже 54 роки, тому я вирішила поїхати до нього. Але на чужині сина наче підмінили, він взагалі мені не допомагає облаштуватися на новому місці.

До себе жити він мене не взяв, зняв для мене окрему кімнату. Я працюю, дзвоню йому, прошу допомогти з правильним перекладом фраз, розмова займає 5-10 хвилин. Я ще не адаптувалася в новій країні, є багато питань. Звертаюся до нього, він допомагає знехотя. Допоможе, але перед цим висловить, що набридло зі мною панькатися, або не відповідає взагалі.

Мені дуже прикро, зважаючи на те, що виростила його я одна. Був в дитинстві дуже хворобливий і по пів року лежав у лікарні, а я приходила після роботи і займалася, щоб син в школі не відстав. Я не чекаю нагороди, я зробила все, що могла. Раніше цінував, зараз з’явилася дівчина, разом живуть. І у нього перевернулася свідомість.

Він тепер не тільки забув, хто його виростив, але ще вважає мене винною, що я приділяла йому мало часу, постійно працюючи. Начебто йому все з пам’яті стерто. Каже, що я ніколи не цікавилася його життям, і зараз, якщо дзвоню, то тільки щоб попросити про допомогу перевести фразу.

Я іноді думаю, як він не пам’ятає, як я питала, як у нього справи, коли захворів, чи не потрібно чого, поради давала, допомагала матеріально. Все забуто і перевернуто. Якось я не витримала і сказала, що не заслуговую такого ставлення, і чому діти не цінують своїх батьків за життя, я у нього одна, і коли-небудь йому буде соромно за свої слова.

Він мені на це відповів, що я намагаюся нав’язати йому почуття провини, маніпулюю ним. Я образилася і вирішила більше з ним не спілкуватися. Написала, якщо він не оцінив мою присутність, нехай оцінить відсутність.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page