Ми з чоловіком прожили майже 20 років, за цей час було по-всякому, але про розлучення я ніколи не думала, бо не прийнято у нас розлучатися було. А тут, на 43-му році життя чоловік прийшов додому і сам сказав, що хоче розлучитися, бо покохав Лесю.
Він почав збирати речі зі словами, що полюбив іншу, і хоче жити з нею. Мені і нашим дітям залишає квартиру. У Лесі є будинок, він планує його відремонтувати і вони житимуть там.
Мені було дуже прикро це чути, але одночасно я відчула і якесь полегшення, ніби звільнилася від багаторічного тягаря, аж легше на душі стало.
В той вечір, коли за чоловіком закрилися двері, я сіла на диван і почала аналізувати своє життя. Одружилися ми молодими, перший час жили з його мамою. У свекрухи були свої закони, яких ми мали свято дотримуватися, а ще, завжди було багато роботи, особливо на городі. Навіть коли я народила дитину, город ніхто не відміняв – садити, полоти, урожай збирати, роботи завжди було вдосталь.
Потім чоловік на роботі квартиру отримав, я якраз тоді чекала другу дитину. Ми зробили ремонт і нарешті переїхали від свекрухи, але особливого щастя це мені не принесло. Чоловік подружився з чаркою, часто приходив додому нетверезий, моїми справами і справами наших дітей не цікавився, часто і концерти гучні влаштовував, що всі сусіди чули.
В такі моменти я збирала дітей і їхала до свекрухи. Через кілька днів за нами приїжджав чоловік і клявся, що це було в останній раз, просив повернутися. Так ми і жили. В мене в душі не було ні любові, ні радості, діти теж з осторогою на батька дивилися.
Навіщо я все це теpпіла, сама не знаю. Може тому, що сама росла в подібній ситуації і вважала це нормальним. Я досі не люблю згадувати про своє дитинство.
На розлучення я сама б не наважилася. Якби на 43-му році життя чоловік не знайшов собі іншу, то все і далі б так тривало. Василь пішов в нове життя. Не знаю, що зробила його Леся, але мій чоловік змінився до невпізнання, до чарки навіть не доторкається. Будинок відбудував, з внуками її няньчиться, вони його дуже люблять. Одним словом, щасливий він там.
З нашими дітьми чоловік бачиться нечасто, та й вони самі не прагнуть зустрічей, якийсь осад у них залишився, батька вони запам’ятали вічно нетверезого, напевно, вони досі цього йому пробачити не можуть.
Через кілька років я теж зустріла хорошого чоловіка, ми живемо то в мене, то в нього, то разом, то окремо. Він чудовий, але заміж я більше не хочу.
Мені подобається зараз моє життя, діти виросли і роз’їхалися, а я живу для себе. Часто задаю собі питання, що б було, якби я і далі жила з Василем. Думаю, що нічого хорошого. А так ми обоє зараз щасливі. Так що не варто триматися обома руками за стосунки, які вичерпали себе, бо так можна не встигнути стати щасливими.
От тільки коли я проїжджаю повз хату свого Василя, завжди думаю, як це Лесі так вдалося його змінити, він тепер золотий чоловік.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.