– Сестра мені каже – ти сину зараз надаєш ведмежу послугу тим, що терпиш його у себе вдома і годуєш! – розповідає 57-річна Наталія Вікторівна. – Припиняй, мовляв, виганяй його, йому 29 років, нехай сам себе забезпечує! Нехай шукає роботу, встає на ноги. Поки у нього є шматок хліба, ліжко і інтернет – він цього робити не буде.
Добре їй говорити, «виганяй»! Я їй так і сказала – Аня, а ти багато своїх дітей на вулицю вигнала? Ото ж бо! І не говори тоді те, про що не маєш поняття!
Головна проблема Наталії Вікторівни – це її син Богдан, який не працює, не вчиться, а просто сидить цілодобово вдома, в трусах і навушниках перед комп’ютером – сидить на форумах, спілкується з такими ж, як він сам, грає і день і ніч.
Втім, ні, вдень він не грає, вдень він спить – відсипається після нічних чувань.
На питання, чому так і як так вийшло, Наталія Вікторівна тільки зітхає. Ріс він – хлопчик як хлопчик. З лінню, не без цього, але хіба бувають на світі ідеальні підлітки, які приходять зі школи і хапаються за пилосос? Навряд чи. Наталія Вікторівна виховувала сина одна, і щиро намагалася робити все правильно.
– Ну так, вчитися не хотів і по дому допомагав без особливого бажання, але допомагав ж! – зітхає мати. – І в школі зірок з неба не хапав. Але в середнячках був! Я ростила його без надмірностей, але все необхідне у сина було. Одягала, взувала, на море з ним їздили два або три рази. Все у нього було не гірше, ніж у однокласників!
Після школи Богдан поступив в університет, де з проблемами і пригодами, через «не хочу» провчився чотири роки – з хвостами, перездачами. А потім, коли залишилося довчитися всього нічого, сказав – не буду закінчувати, і все. Не моє. Піду працювати!
І якийсь час після цього свого демаршу навіть шукав роботу, але не досяг успіху.
– За копійки, каже, немає сенсу кудись йти, більше витратиш на проїзд і на черевики! – розповідає Наталія Вікторівна. – Я вже й разом з ним шукала, телефони йому приносила – телефонуй, влаштовуйся. Але ні – там не беруть, тут не піду. Начебто захотів вчитися на фотографа, але потрібно було техніку купити дорогу, і курси оплатити. Я йому сказала – у мене таких грошей немає!
Протягом останніх трьох років Богдан просто тупо сидить вдома, роботу не шукає вже навіть про людське око. Кілька разів в день навідується до холодильника, їсть те, що знайде – суп так суп, каша так каша. Делікатесів Наталія Вікторівна будинку давно вже не тримає, але Богдану ніби і не важливо, чим насититься. Хліба пожує, водою зап’є, і знову – за свій комп’ютер.
Армії він не боїться – у нього проблеми з очима, тому з цього боку Богдан проблем не чекає. З дому не виходить, дівчат у нього, зрозуміло, немає, реальних друзів – теж.
– Я вже зараз думаю, може, даремно я йому не купила фотоапарат тоді? – зітхає мати. – Треба було, напевно, позичити гроші. Може, відучився б на курсах – не було б зараз такого.
– Повір, нічого б не змінилося, було б все точно так! – каже Наталії Вікторівні молодша сестра Анна. – Так само сидів би у тебе на шиї, тільки з фотоапаратом. Тобі йому не техніку купувати треба, а переставати годувати. Взагалі, розумієш?
Але вигнати сина з дому просто на вулицю Наталія Вікторівна не може. Куди він піде, де знайде роботу? Так навіть якщо щось раптом чудом знайде, до першої зарплати теж треба якось дожити. Поради сестри її дратують – Анна теоретик, у неї дитина ще в школі вчиться, вона не уявляє, про що говорить, впевнена, що у неї такого не буде ніколи, тому що вона-то все робить правильно.
А може і справді в подібній ситуації дорослих дітей дійсно треба виставляли за поріг, щоб вони починали ворушитися і чогось досягали у житті?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
