fbpx

Пройшов місяць, раптом, ні з того, ні з сього, Євген вирішив їхати в село, взявши відпустку. Катерина відчувала, що щось точно сталося. Щоб все з’ясувати, вона зателефонувала Таїсії і не помилилася

В селі залишилось кохання…

Мати, дивлячись на сина, з докором говорила. – Синку, треба їхати, адже не кожен день будинок тобі дарують. За матеріалами

– Так навіщо він мені, старий напіврозвалений сарай, – пирхнув було Євген. – Своїх справ повно.

Жінка важко зітхнула і відвернулася до вікна, своє житло в селі вони продали багато років тому, коли батько ще був живий. Тоді прийняли рішення їхати в місто, щоб син в інституті міг вчитися, щоб все поруч було, і всі були разом.

З далеких родичів в рідному селі залишилася лише тітка – Таїсія Михайлівна, все життя вона прожила одна, а Женя був їй як рідний, навчаючись в школі, хлопчик проводив літні місяці на свіжому повітрі.

Але пройшли роки, закінчивши інститут, Євген почав забувати колись рідне село, а з ним і тітку Тамару Михайлівну. Але чи навмисно, чи щось таки сталося тоді, п’ять років тому – не знав ніхто.

А матері не давав спокою Лист, який прийшов недавно з села.

«Катерино, люба, відчуваю, що залишилося мені не довго. Сама знаєш, що залишити хату не маю кому, може, Євген хоч приїде, підремонтує хату, та й потім продасте, гроші ж зайвими не бувають. А може і собі залишите, приїжджати будете, місце тут хороше, коли внучата підуть, буде що показати і розповісти про нашу сім’ю. З любов’ю, Таїсія.»

Та син спочатку вперся: “Не поїду”.

Пройшов місяць, раптом ні з того ні з сього Євген зірвався в село, взявши відпустку. Матері лише сказав, що передумав, але очі  материнські важко обдурити, занадто сильно він сяяв. Щось точно сталося.

– З чого це ти раптом?

– Просто передумав, – сказав молодий чоловік, складаючи в валізу кілька красивих вихідних сорочок.

– А це навіщо? – Не вгамовувалася мати.

– Про всяк випадок, може в клуб піду як-небудь ввечері, не в хаті ж весь день сидіти.

Відповідь жінку не задовольнила, тому вона вирішила зателефонувати на днях Таїсії і все дізнатися.

Читайте також: Пізній вечір, раптом пролунав дзвінок у двері. У мене промайнула думка, що це повернувся Сергій. Але на порозі стояла свекруха. Я запросила її пройти, але такого повороту я аж ніяк не очікувала

***

Стара хата стояла посеред села, вона багато бачила на своєму віку, і радощів та смутку, від чого і похилилася, але вміла чоловіча рука могла б вдихнув в неї нове життя.

– Молодець, що приїхав, – поралася біля плити Таїсія Михайлівна. – Сідай, обідати будемо, дивись, все як ти любиш – борщик, вареники, узвар.

– Дякую, тітонько, ти прости, що довго не був …

– Все забути не можеш, так? – похитала головою жінка, глянувши на будинок через дорогу. – Так і живе вона одна, Дмитрик підростає, тільки відлюдною стала, вся в собі. Хлопчик гарний у неї росте, допитливий.

Женя слухав мовчки, помішуючи борщ в тарілці.

– Завтра почну ремонт, наведемо в домі порядок поки погода хороша.

Михайлівна кивнула і слабо посміхнулася.

З кожним днем ​​будинок ставав все міцнішим, ставнішим. Незабаром на ньому закрасувався новий дах, що не могло не привернути увагу сусідів.

Та Євген не зупинявся – пофарбував вікна та двері, поставив нові ворота. Сусіди, побачивши ці зміни, почали і свої будиночки підремонтовувати, оновлювати.

Вулиця заграла новими барвами, а разом з тим і заграло старе почуття, яке так і не забулося, лише було закрите десь глибоко всередині.

– Щось ти пізно повернувся вчора, не дочекалася до вечері, – промовила Михайлівна якось вранці.

– Вирішив прогулятися, до річки сходив …

– Не вмієш ти брехати, синку, – присіла жінка поруч. – У Галі був?

– Заходив …

– Тягнешся ти до неї, бачу, і у неї туга в очах, та печаль. Що ж ви мучите один одного стільки часу? – похитала головою жінка.

– Я поїхав не просто так тоді, дитину вона чекала від Олексія. Заважати не став.

– Від Олексія говориш? А як на мене так Дмитрик – твоя копія, ні дати ні взяти, – сказала і схопилася за стілець.

– Що з тобою? – підхопив було Євген жінку за плече.

– Нічого, буває іноді …

***

Передчуття чогось нехорошого змусило Катерину приїхати. На той час Таїсія Михайлівна вже злягла і сумно, з легкою посмішкою на вустах проводжала свої останні дні.

Катерина здивувалася, побачивши синівську роботу – палац цілий збудував, а ще говорив, що нічого не вміє.

Кілька разів вона випадково в місцевому магазинчику зустрічалася з Галиною, та червоніла і чомусь швидко втікала, аби не завести розмову.

Якось увечері, на кухні за чаєм, побачила Катерина свого сина з Галиною, йшли вони рука об руку з маленьким хлопчиком немов сім’я, і ​​так виглядали добре, що жінка мимоволі замилувалася парою.

– Не розлучай їх, Катерино, – промовила ослабленим голосом Таїсія Михайлівна. – На моїх очах любов ця зародилася, бачиш – продовження своє пустила, повір, знаю я твого сина добре, він скритний, але чесний й благородний …

Через кілька днів Тамари не стало. Проводили тітоньку, весь день йшов дощ, на кухні оновленого будинку Тамари Михайлівни клопоталися дві жінки, пильно придивляючись одна до одної, а на подвір’ї було чутно дитячий сміх.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page