Материнська любов буває настільки сильною, що здатна не просто зігріти, а спалити все живе навколо, особливо якщо це «живе» наважилося стати між нею та її єдиною дитиною.
Віра Степанівна поправила перед дзеркалом сиву пасмо, що вибилося з-під заколки. Вона виглядала бездоганно: скромна, але охайна сукня, ледь помітна усмішка, спокійний погляд. Сьогодні був особливий день. День, коли її Андрій мав приїхати не один.
Почувши звук двигуна у дворі, вона мимоволі припала до вікна. Велика чорна автівка плавно зупинилася біля під’їзду. Віра відчула, як серце зробило зайвий оберт. Її Андрійко. Її гордість. Він досяг усього сам, хоча вона знала, скільки недоспаних ночей і материнських молитов стояло за цим успіхом. Але тепер у цій ідеальній картині з’явилася зайва деталь.
З машини вийшла дівчина. Оксана. Висока, у вузьких джинсах, з яскраво-рудим волоссям, яке на сонці здавалося майже непристойним. Вона щось весело сказала Андрію, і той розсміявся. Віра Степанівна стиснула губи. Цей сміх мав належати лише їй.
Коли пролунав дзвінок, Віра вже стояла біля дверей з приготованою привітною маскою.
— Синочку! Нарешті ти вдома! — вона розкрила обійми, ігноруючи дівчину, що стояла поруч. — Привіт, мамо, — Андрій обійняв її, але якось швидко, ніби поспішав. — Познайомся, це Оксана. Я тобі про неї розповідав.
Оксана простягнула руку, і Віра Степанівна змушена була її потиснути. Пальці дівчини були холодними, а погляд — занадто прямим. «Не з нашого тіста», — одразу промайнуло в голові матері.
— Проходьте, дітки, проходьте. Я якраз накрила стіл. Все, як ти любиш, Андрійку: голубці, домашня ковбаска, налиснички…
— Мам, ми ненадовго, — м’яко сказав син, проходячи у вітальню. — Взагалі-то, ми приїхали сказати дещо важливе.
Віра відчула, як холодок пробіг по спині. Вона повільно сіла на краєчок крісла, склавши руки на колінах. — Я слухаю, синку. — Ми вирішили одружитися, — випалив Андрій. Його очі світилися таким щастям, яке Віра вважала особистою образою. — І вже подали заяву. Весілля буде восени, але ми не хочемо ніяких гучних гулянок. Просто розпишемося і поїдемо відпочивати.
У кімнаті на мить стало так тихо, що було чути цокання старого годинника на кухні. Віра Степанівна відчула, як земля вислизає з-під ніг, але вона була занадто досвідченою актрисою, щоб показати це відразу.
— Оце так новина… — тихо промовила вона. — Так швидко? Ви ж знайомі всього кілька місяців. Оксаночко, ви не вважаєте, що це занадто поспішно? Андрій у нас людина серйозна, йому потрібен надійний тил, а не просто… захоплення.
— Ми все обдумали, Віро Степанівно, — голос Оксани був спокійним, що дратувало ще більше. — Ми дорослі люди і знаємо, чого хочемо.
— Звісно, дорослі, — Віра ледь помітно кивнула. — Але шлюб — це не тільки квіти і прогулянки. Це побут. Андрій звик до певної якості життя. Він дуже перебірливий у їжі, любить порядок. Ви вмієте готувати справжній український борщ? Не той, що з пакетика, а такий, щоб ложка стояла?
Андрій розсміявся, намагаючись розрядити атмосферу: — Мамо, зараз інший час! Ми часто вечеряємо в ресторанах або замовляємо доставку. Оксані не треба стояти біля плити цілими днями.
Віра Степанівна подивилася на сина з невимовним сумом. — Ресторани… Сьогодні ресторан, завтра шлунок болить. Ех, синку, ти зовсім себе не бережеш. І ніхто про тебе не подбає краще за матір.
Вечеря пройшла важко. Віра майстерно вставляла шпильки в кожне речення Оксани, роблячи це так тонко, що Андрій навіть не завжди помічав підвоху. То вона згадувала колишню дівчину сина, яка була «такою господинею, такою розумницею», то бідкалася, що сучасна молодь зовсім не цінує сімейні традиції.
Коли гості нарешті пішли, Віра Степанівна залишилася одна серед брудного посуду. Вона не почала прибирати. Вона сіла за стіл і почала думати. Її мозок працював як комп’ютер, прораховуючи варіанти. Вона зрозуміла одну річ: відкрито воювати не можна. Андрій зараз у стані закоханості, він буде захищати свою пасію. Треба діяти інакше. Треба стати для них незамінною. Стати «доброю мамою», яка так сильно допомагає, що від цієї допомоги починає нудити.
Минуло кілька тижнів. Віра змінила тактику. Вона більше не критикувала Оксану. Навпаки, вона почала дзвонити дівчині і радитися. — Оксаночко, люба, я тут побачила таку чудову постільну білизну, якраз під колір ваших стін. Можна я вам куплю в подарунок? — солодким голосом питала вона. — Віро Степанівно, дякую, але ми вже купили самі… — намагалася відмовитися Оксана. — Та хіба ж то білизна! Те, що зараз у магазинах — то синтетика. А це справжня, якісна. Я вже купила і відправила вам кур’єром. Не дякуй, дитинко, я ж від щирого серця.
Потім почалися візити. Віра Степанівна приїжджала до них у квартиру, коли вони були на роботі. Вона мала дублікат ключів, який Андрій необачно залишив «на всякий випадок». Вона переставляла баночки зі спеціями, «бо так зручніше». Вона перепирала речі сина, бо вважала, що Оксана використовує поганий порошок. Вона залишала в холодильнику каструлі з їжею, супроводжуючи це записками: «З’їжте обов’язково, бо Оксана, мабуть, знову не встигла нічого зварити».
Оксана почала здавати. Одного вечора, коли Віра вкотре «випадково» зайшла з пирогами саме тоді, коли молодята збиралися в кіно, дівчина не витримала. — Віро Степанівно, ми дуже цінуємо вашу турботу. Правда. Але ми хочемо жити самі. Будь ласка, не приходьте без попередження. І не треба прибирати в наших шафах. Це наш особистий простір.
Віра Степанівна миттєво зробила вигляд, що їй погано. Вона вхопилася за груди, опустилася на стілець і почала часто дихати. — Андрійку… водички… Оксаночко, пробач мені, стару… Я ж хотіла як краще… Я ж бачу, як ви втомлюєтеся… Думала, допоможу… Вибачте, що я така тягар для вас…
Андрій кинувся до матері, з докором дивлячись на наречену. — Оксано, ну навіщо ти так? Мама ж старалася. Вона для нас все робить, а ти… — Я просто хочу мати свій дім, Андрію! — вигукнула Оксана і вибігла з кімнати.
Віра Степанівна, притискаючи склянку з водою до губ, помітила, як у сина смикнувся м’яз на обличчі. Перша тріщина в їхніх стосунках з’явилася. І зробила її не вона, а «невдячна» Оксана.
Стратегія «лагідної експансії» працювала бездоганно. Віра Степанівна стала жертвою, яку треба жаліти. Вона постійно скаржилася сину на самотність, на погане самопочуття, але завжди додавала: «Тільки Оксані не кажи, вона й так мене недолюблює, не хочу її зайвий раз дратувати».
Вона почала плести тонку мережу інтриг. Якось вона дізналася, що в Оксани на роботі виникли труднощі — великий проект затримувався. Віра, маючи знайомих у тій же сфері, вирішила «допомогти». Вона зробила кілька дзвінків, нібито піклуючись про майбутню невістку, але насправді подала інформацію так, що керівництво Оксани почало сумніватися в її професійності.
Коли Оксану позбавили премії, вона прийшла додому розбита. — Уявляєш, Андрію, шеф сказав, що до нього доходили чутки, ніби я не справляюся і шукаю іншу роботу. Звідки це могло взятися? — Може, ти просто перевтомилася? — невпевнено сказав Андрій. — Слухай, мама казала, що в її знайомого є вакансія, набагато спокійніша. Може, тобі варто піти туди?
Оксана подивилася на нього з болем у очах.
— Твоя мама? Знову твоя мама? Андрію, вона всюди! Вона в нашому холодильнику, в моїй шафі, а тепер ще й на моїй роботі?
Конфлікти ставали щоденними. Віра Степанівна підливала масла у вогонь зі швидкістю досвідченого піротехніка. Вона почала «випадково» знаходити в квартирі речі, які нібито натякали на невірність Оксани. То якийсь чек з кафе на двох, то дивний номер телефону на клаптику паперу. Вона не казала сину прямо: «Вона тобі зраджує». Ні, вона казала: «Синку, Оксана така красуня, навколо неї стільки чоловіків в’ється… Ти ж будь з нею лагіднішим, щоб вона не шукала розради десь на стороні».
Андрій, який раніше був впевненим у собі, почав ставати дратівливим і підозріливим. Він почав перевіряти телефон дружини. Вони перестали сміятися разом.
Фінальний акт драми Віра розіграла в день їхньої першої річниці. Молодята планували романтичну вечерю. Віра Степанівна знала про це, тому «раптово» захворіла. Та так сильно, що викликала швидку.
Коли Андрій примчав до лікарні, Оксана була з ним. Вона виглядала втомленою і розлюченою. — Андрію, лікар сказав, що в неї просто піднявся тиск через перевтому. Їй нічого не загрожує. Поїхали додому, у нас столик замовлений. — Як ти можеш бути такою черствою? — вибухнув Андрій. — Мама тут лежить, а ти про столик у ресторані думаєш? Ти взагалі людина чи робот?
Оксана завмерла. Вона зрозуміла, що програла. Програла не жінці, а системі, яку та вибудувала. — Знаєш що, Андрію… Тобі не потрібна дружина. Тобі потрібна мама, яка буде жувати за тебе їжу і витирати тобі носа. Живи з нею. А я йду.
Вона пішла не озираючись. Андрій стояв у коридорі лікарні, розгублений і спустошений. У цей момент з палати вийшла Віра Степанівна. Вона виглядала напрочуд бадьорою.
— Пішла? — тихо спитала вона, підходячи до сина.
— Пішла, мамо. Назавжди. — Ну нічого, синку… — вона лагідно погладила його по щоці.
— Мама поряд. Мама ніколи тебе не покине. Ми зараз поїдемо додому, я зварю тобі свіженького борщику, відпочинеш. Ти в мене такий хороший, ти заслуговуєш на кращу. На ту, яка буде тебе цінувати так, як я.
Андрій поклав голову їй на плече, як у дитинстві. Він не бачив торжествуючого блиску в її очах. Він не знав, що наступні роки його життя пройдуть під пильним наглядом жінки, яка любила його так сильно, що знищила в ньому чоловіка.
Віра Степанівна вела сина до виходу, міцно тримаючи його за руку. Вона виграла цю війну. Вона повернула собі свою власність. І в цьому порожньому, випаленому світі їй було цілком комфортно.
А те, що при цьому зруйнувало чиєсь життя, чийсь шлюб… це її не хвилювало. Головне – її син поряд. І більше ніхто і ніколи його в неї не забере.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
