fbpx
Життєві історії
Продукти харчування й все необхідне в будинок чоловік купує сам, тому що я не працюю. Іноді ми навіть їздимо в супермаркет всією сім’єю – і тоді я можу покласти в кошик те, що потрібно особисто мені. Така ситуація для мене є не дуже приємною, адже чоловік прекрасно знає, що я без грошей, але щиро вважає, що мені вони і не потрібні

Мої надії щодо щасливого і безтурботного життя розбилися практично відразу після весілля. Майже з самого початку сімейного життя стало зрозуміло, що мій чоловік – людина холодна і практична. Він вічно чимось незадоволений, завжди і у всьому бачить одні недоліки, хоча я щосили намагаюся бути гарною дружиною. І порядок підтримую постійно і готувати встигаю смачно і різноманітно, і з дітьми весь час сама, і претензій ніяких не пред’являю чоловікові.

Живемо ми в квартирі чоловіка, і, звичайно, цілком і повністю на його зарплату, то ж і особливих претензій у мене і бути не може. Своїх грошей у мене немає, та й не було ніколи, бо попрацювати толком після університету я не встигла. Єдиним доходом були виплати, які я отримувала на дітей, мізерні, звичайно, та все ж. Але вони давно скінчилися. Чоловік прекрасно знає, що я без грошей, але щиро вважає, що мені вони і не потрібні. Навіщо? Я вдома, на всьому готовому.

Продукти харчування й все необхідне в будинок чоловік купує сам. Іноді ми навіть їздимо в супермаркет всією сім’єю – і тоді я можу покласти в кошик те, що мені потрібно. Чоловік не відмовляє і на касі оплатить все.

З іншого боку, я і не нахабнію. Беру тільки те, без чого дійсно ніяк. І щоразу в глибині душі боюся, що чоловік скаже – навіщо це тобі, чи не вигадуй. Такого не було ще жодного разу, але теоретично це можливо, звичайно – гроші-то його. А скільки у нього грошей, я не знаю ніколи. Можемо ми собі дозволити коробку цукерок чи ні, хто його знає.

Чоловік постійно каже, що потрібно економити, не витрачати на непотрібні речі, і взагалі, менше їсти всякої некорисної їжі – шоколаду, всяких там ковбас, заморських продуктів та інших дорогих, але не дуже потрібних продуктів.

– Потрібно не лінуватися, готувати прості страви, – повчає чоловік. – Супи, каші, салати. Вам дай волю – ви будете жити на бананах, ковбасі та печиві! А це шкідливо.

Свою скупість чоловік весь час прикриває турботою про здоров’я і користь дітей. Наприклад, гроші він мені теж не дає, виявляється, з благих спонукань. Щоб не тягала дітей по магазинах, нічого їм там робити. Гуляти потрібно в парку біля ставка, а не в торговому центрі.

Ні, так-то чоловік – людина непогана, особливо, коли в гарному настрої. Але жити з ним складно. Він віднадив всіх моїх подруг і тепер мені навіть нема з ким поспілкуватися. Вдома є інтернет, він потрібен чоловікові по роботі, а мені він дає зрозуміти, що це втрата часу, «краще б позаймалася з дітьми». Так і живемо, я наче в клітці.

Напевно, у мене така доля, бо до заміжжя, коли я ще жила з мамою, було ще гірше. Все життя я жила так само, як зараз – робила тільки те, що хоче мама, звітувала за кожен крок і щодня тряслася, чекаючи, в якому настрої мати заявиться ввечері додому і через що влаштує чергову сцену Тому, коли на горизонті з’явився мій майбутній чоловік, я і не думала, чи погоджуватися на таке заміжжя.

До того ж разом вони не жили, а на відстані наречений здавався мені просто казковим принцом-рятівником. Самостійний, з квартирою, надійний, який заробляє, впевнений в собі, який мріє, як і я, про сім’ю та дітей. Я була впевнена – це саме те, що треба.

Подруги, які ще в мене залишилися, радять в один голос розлучатися, але для мене це немислимо. Мені просто нікуди йти, та ще й з двома дітьми. З матір’ю краще не буде, це однозначно. Зараз хоч діти більш-менш забезпечені, до того ж забезпечує їх рідний батько, який їх дуже любить. Мати ж влаштує веселе життя всім, внучки теж будуть ходити по струнці.

Про те, щоб шукати роботу зараз, мови бути не може – чоловік категорично проти. Він веде мову про третю дитину, і я, напевно, не проти. Та й, врешті-решт, яка тепер вже різниця, двоє дітей чи троє?

До того ж, у мене з’явиться можливість якось відтягнути час прийняття рішення років на три. А там, дивись, все якось влаштується само собою. Владнається, заспокоїться.

Трохи наївно на це сподіватися, але більше мені надіятися нема на що.

Фото ілюстративне – freepik.

You cannot copy content of this page