Все життя моя мама допомагала моєму молодшому брату, і в силу обставин я з цим мирилася, і сама давала собі раду, не чекаючи на її підтримку.
Але зараз мама сподівається не на допомогу сина, а на мою, і я вважаю, що це не зовсім справедливо.
Віталій – мій молодший брат, з яким у нас різниця майже 10 років. Звичайно, як молодшому, вся увага і любов батьків діставалася йому.
Після закінчення школи брат вирішив поїхати в столицю на навчання.
Вибрав платний університет, і всі 5 років мама платила пристойні гроші за його освіту.
На той час я вже була заміжня, і жила в трикімнатній квартирі, яку мамі залишила у спадок моя бабуся.
Ми з чоловіком вже там трохи обжилися, ремонт зробили за свої гроші, і тут мама нам сказала, щоб ми з’їжджали з цієї квартири, бо вона вирішила її продавати.
Для того, щоб після навчання брат повернувся додому, мама вирішила купити йому житло.
Продала вона цю бабусину квартиру, і нам дала суму, якої навіть не вистачило на однокімнатну квартиру в старому будинку, натомість братові вона купила шикарну двокімнатну квартиру в новобудові.
Ми тоді грошей позичили, і теж взяли двокімнатну квартиру, адже у нас було двоє дітей, і в одній кімнаті ми б точно не помістилися.
На маму я образилася, бо вона практично виставила мене з родиною на вулицю, і все заради того, щоб черговий раз догодити брату.
Брат повернувся в місто, мама допомогла йому зробити ремонт в його новобудові.
Невдовзі брат одружився, я на весілля до нього не пішла.
Від знайомих чула, що його дружина – дочка заможних батьків, так що брат потрапив у дуже багату родину.
Мама раділа, натішитися не могла, адже брат навіть став їй фінансово допомагати.
Як вони весь цей час жили, я особливо не цікавилася, бо майже з ними не спілкувалася.
Після продажу бабусиної квартири пройшло 15 років. Брат більш-менш стоїть на ногах, у нього двоє дітей.
І ось уже 2 роки, як допомагати мамі він не може, у нього почалися якісь фінансові труднощі, та й наскільки я чула, його дружина не хоче, щоб він мамі фінансово допомагав.
А вона недавно вийшла на пенсію, і їй потрібна допомога.
Зате у нас з чоловіком все добре: кредит за квартиру ми давно виплатили, доньці шістнадцять років, у обох стабільна робота, у чоловіка ще й непогана по провінційним мірками кар’єра.
Жили б і раділи, якби не мама.
Вона все життя думала, що її біля сина чекає багата і сита старість. Але от невдача: нікому вона там не потрібна.
Мама прийшла до нас каятися. Плакалася, що зробила для синочка все, а він про все забув.
Мій чоловік категорично проти маминої присутності у нас вдома. Він прекрасно пам’ятає, як ми з малими дітьми збирали речі на її прохання.
Я давно їй все пробачила. Мені її дуже шкода. Адже вона стільки років робила все заради брата, а тепер вона стала йому непотрібною.
Останнім часом ми з нею почали часто бачитися. Тільки удвох, моя сім’я не горить бажанням їздити до неї в гості.
Нещодавно вона мені сказала, що її життя прожите даремно, бо тепер вона нікому не потрібна.
Мені її шкода, але ж вона сама вибрала такий шлях.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
