fbpx

– Пробач мене, Насте, ти доброю була дружиною. Але змогло моє серце забути Олени, я мушу бути з нею. Прощавай. Михайло з Оленою прожили разом менше пів року. Перучи на річці одяг своєму новому чоловіку, Олена тяжко застудилась. Довго біля неї ходив Михайло, але від незворотного так і не вберіг. Що тепер було робити Михайлу – жити самотньо в чужій хаті чи знову повернутися до жінки, з якою прожив майже тридцять років

Батьки потихеньку готувалися до весілля, адже Михайло і Олена зустрічалися вже п’ять років. Все село милувалося цією парою. Але одного зимового вечора Михайло і Олена посварились через якусь дрібницю і через свою гординю не спішили перепрошувати один одного. Михайло думав: не витримає Олена довгої розлуки, якщо любить, то прийде. Те саме про хлопця гадала і Олена. Чекали один на одного, сумували один за одним, але впертість і гордість заважали зробити назустріч крок до єднання, хоча й самі потім не раз і не два шкодували.

Час ішов. Михайло і Олена розуміли, що не судилося їм бути разом. І першою не витримала затяжної паузи в коханні саме дівчина. Їй хотілося палких почуттів, відчувати себе коханою, знати, що ти комусь потрібен і не байдужий, адже ще молода і не встигла забути, що таке любов.

Тому звістка, що Олена виходить заміж за іншого, зі швидкістю світла облетіла все село. Повсюди тільки й говорили про одруження дівчини. Ім’я Олени було на устах і в малого, і в старого. «Раз так, – говорили люди, – то хай так і буде. Може з Олексієм у неї краще складеться доля, ніж склалася б з Михайлом. Як би там не було, але хай Бог посилає їм добро і щастя». Джерело.

Новина про наміри Олени важким каменем лягла на груди Михайлу. Довго не міг повірити в те, що сталося. Бо й досі був не байдужий до колишньої дівчини. Не міг він змиритися з таким випробуванням долі і подався з села на заробітки, щоб не бачити весілля Олени, не бачити її у білій весільній сукні, не чути її клятви у вірності майбутньому чоловіку. Думки хлопця бажали щастя у шлюбі, а серце питало: чому так сталося, чому вона виходить за іншого? Він не буде кохати тебе так, як я кохав. Йому не буде такою милою твоя посмішка, як мені. Йому не будуть такі дорогі твої слова, як були мені. Він не дасть тобі того тепла і щастя, яке міг би я дати. Та все одно, хай доля стелить для вас рівну дорогу.

Михайло вперше відчув себе самотнім на цьому світі. Сльози котились самі за втраченим коханням, і зупинити їх було неможливо. Що ж поробиш? Така доля, і від неї не заховаєшся. Єдине, що залишалося для парубка, це викинути її з голови і зайнятися розбудовою свого власного життя. Адже Олена вже ніколи не буде його.

Не встигли люди наговоритися про заміжжя Олени, як тут Михайло повернувсь із заробітків з якоюсь дівчиною. Тільки-но переступив із нею поріг своєї хати, а вже сусіди і дату його весілля встигли оголосити. «Оце, – говорять, – після Водохреща уже погуляємо». Та не знайшов під собою твердої опори їхній прогноз. Бо Михайло приїхав уже одруженим. Його дружину звали Настею, а родом була із Сумщини. Красивою була дівка, весела, роботяща. Чи то по любові одружився Михайло, чи то із-за помсти своєму колишньому коханню, ніхто того не знає і не відає.

***

Ця історія мала цікаве продовження. Пройшов час, Михайло з Настею вже й дітей одружили. І до старості можна було рукою подати. Але не Михайлу. Помолодів неначе в останній час. На лиці змінився. Став енергійнішим, у кожному сказаному слові намагався знайти якийсь жарт. Навіть сусіди запримітили таку незвичайну поведінку Михайла. «Що це з твоїм чоловіком, Насте? Еліксир молодості п’є, чи що?» – жартома питали в жінки. А вона лише знизувала плечима і мовчки йшла собі. Їй було не до жартів. Вона знала, чому так змінилось життя чоловіка.

Він сам їй розповідав. Він розповідав, а вона плакала. А потім сам пускав сльозу біля неї. Похиливши голову, плакав, мов дитина, через те, що не зміг-таки забути свою першу любов. А сталося це за непередбачуваних обставин.

Була пізня осінь. І одного негожого дня прийшло горе в хату Олени: не стало її чоловіка Олексія, з яким прожила в парі більше тридцяти років. Жінка залишилась сама, бо ж діти жили далеко від неї. Не всі навіть приїхали провести батька в останню дорогу. Впоратися зі всією домашньою роботою було вкрай важко. Часто допомагали їй родичі, сусіди. Але в кожного своєї роботи вистачало. І от коли попросила Олена зорати поле, нікому не виходило. Кожен був зайнятий. Аж тут Михайло на конику повертався додому. Підійшла жінка, попросила, а той не відмовив. Що було робити Михайлу? Знав, що важко самій таку роботу тягти, тому й погодився.

За вечерею і після випитої чарки горілки попливли солодкі спогади у Михайла і Олени про їхнє парубкування. Довго того вечора вони згадували свої життєві дороги. Додому Михайло повернувся, коли було вже далеко за північ. З тих пір він часто став допомагати Олені, то сіна завезе, то дровець нарубає, то ще щось підсобить. Між ними знову спалахнули давні почуття, спалахнули з новою силою і через стільки років! Вони прагнули будь-що наздогнати втрачене колись щастя.

І одного вечора Михайло в черговий раз прийшовши від Олени, покликав до себе дружину і сказав їй таке: «Пробач мене, Насте, ти доброю була дружиною. Зрозумій мене правильно. Не змогло моє серце забути Олени. Не можу я її забути. Нам судилося бути щасливими. Прощавай, Насте».

З цими словами Михайло вийшов з будинку. Жінка довго дивилася йому вслід. А далі. А далі полились сльози і спогади про спільну сімейну дорогу, якою крокувала стільки років нога в ногу зі своїм чоловіком. Не вберегла його Настя. Не зуміла. Захотілось Михайлу щастя. Та якби ж то хто знав, де те щастя ховається. А може воно у нас під боком, а ми не бачимо його, чи не хочемо бачити. Тому й сторониться нас воно. І йде собі геть.

Таке саме щастя зустріли і Михайло з Оленою. Прожили вони разом менше півроку. Перучи на річці одяг своєму новому чоловіку, Олена тяжко застудилась. Довго біля неї ходив Михайло, але від незворотного так і не вберіг. Після прощального обіду Михайло лишився сам наодинці з пустотою і відчаєм. Що тепер було робити Михайлу – жити самотньо в чужій хаті чи знову повернутися до жінки і дітей? Не міг він знайти відповіді на ці непрості для нього питання, так само як і не знайшов щастя з Оленою, а може не встиг? А може, його щастя було з Настею? І він сам добровільно відмовився від нього.

Навіть тепер, проживши життя, Михайло так і не розібрався, хто для нього був щастям – перше кохання Олена чи законна дружина Настя, з якою прожив тридцять років.

Василь ТИТЕЧКО

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page