– А я тобі кажу, що не потрібні ми своїм дітям без грошей, – переконувала одна заробітчанка іншу.
Алла – заробітчанка зі стажем. Вона вже 20 років в Італії, вважає Рим своїм другим домом, і не збирається повертатися додому, хоч їй в цьому році вже 70 виповнилося.
У Ірини зовсім інша ситуація – вона є заробітчанкою всього 5 років, і зараз вони з сином та невісткою активно будують будинок за її заробітчанські євро.
Ірина наслухалася тут, в Італії, різних історій про невдячних дітей, але була впевнена, що це її не стосується. Син у неї один, вона все життя лише про нього дбала, і впевнена, що маму він любить і ніколи в біді не залишить.
А те, що у інших не так, то в кожного своє. Алла, наприклад, трьох синів мала, і всім по квартирі та машині купила. А тепер ніхто з дітей бачити її в своєму домі не хоче.
Її тут, в Італії, всі так і називають – “вічна заробітчанка”. Вона, насправді, дуже хороша людина, от тільки через свою надмірну доброту стала непотрібною своїм дітям.
– Ти, Ірино, на мене не злися. Може, і справді твій син не такий. Але я мушу тебе попередити, що в першу чергу не про дітей, а про себе треба дбати. Якби мені в свій час хто сказав ці золоті слова! Та не було кому, бо ми були перші, хто рванув за кордон і став все в дітей вкладати, – пояснювала Алла молодшій заробітчанці.
І справді, перші хто поїхав на заробітки за кордон, мали одну мету – заробити дітям на краще життя, ніж було у них. Заробити то вони заробили, але в підсумку стали непотрібними своїм дітям.
– Я навіть, Іринко, не знаю – жила я чи не жила, – розповідає свою історію Алла. – Вийшла заміж, народила трьох синів. Спочатку все було більш-менш нормально, але потім чоловік почав пити, все з хати виносити. Допомоги від нього не було ніякої, одні лише збитки.
Тепер 20 років в Італії. Та якщо подумати, то я вже мільйонеркою мала за цей час стати. Щомісяця по тисячі євро – це 12 тисяч в рік. За десять років – 120 тисяч євро, а за 20 – всі 240, це ж чверть мільйона євро. А спитай мене, де ті гроші? Я ж нічого за душею не маю.
Синів я житлом забезпечила, а сама залишилася без нічого, навіть квартири однокімнатної собі не купила. Нам, Іринко, здається, що все ще попереду. Та час швидко біжить. Недавно ми ще молодими були, а зараз зовсім бабусі. І нікому не потрібні без грошей. Отака гірка правда.
Мені не було кому це сказати, от я і наробила помилок. А тебе я зараз попереджаю про те, що перше собі, а потім дітям – так правильніше.
Ірина слухала Аллу з певною недовірою. Ну як рідні діти можуть так з мамою вчинити? Може, вона сама винна, може завинила перед ними у чомусь?
Та, про всяк випадок, вирішила перестрахуватися і сказала сину, що хоче на певний час припинити вкладати гроші у будинок, бо планує купити квартиру.
Дім, який вони будували, уже майже був готовий. 5 років заробітчанства вистачило для того, щоб і збудувати, і ремонт зробити. Навіть основні меблі є – кухня і спальня, так що жити вже в ньому можна.
Залишилися деталі, які, як вважала Ірина, син з невісткою і самі можуть потягнути. А вона, тим часом, купить однокімнатну квартиру. Житло зайвим не буде, як не їй квартира буде, то онукам зостанеться. А все ж, підстрахувати себе треба.
На велике здивування Ірини, Алла була таки права, бо коли її син почув про те, що мама перестане висилати їм гроші, а вони вже звикли до заповітної тисячі євро щомісяця, то так обізлився, що перестав навіть мамі телефонувати.
Ірина була ошелешена – все, що казала Алла, виявилося правдою. Її улюблений син теж не пройшов перевірку грошима, для нього її євро важливіші, ніж вона сама.
– Не сумуй, Ірино. Все не так погано. Купиш собі квартиру, ні від кого залежати не будеш. А син з тобою помириться, бо ніхто втрачати гроші не хоче. Така наша доля, доля заробітчанок…
А які історії вам відомі? Чи завжди у дітей лише споживацьке ставлення до матерів-заробітчанок, чи є таки добрі діти, які в першу чергу маму цінують, а не її євро?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
