fbpx

Про те, що я планую йти з роботи, я оголосила дочці і зятю в свій день народження, на початку січня. Відтоді донька все ніяк не заспокоїться, раз у раз заводить розмову на цю тему, переконуючи мене не поспішати звільнятися. Я їй кажу – у мене сил вже немає працювати. Доживеш до моїх років, дізнаєшся, як це, в шістдесят бути «молодою жінкою»

Все життя я важко працювала, було навіть, що за кордон їздила на заробітки, щось трохи собі відклала, і тепер вирішила, що буду звільнятися з роботи.

Своїм сказала – працювати більше не буду ні одного зайвого дня. Досить, тяжко працювала все. З двадцяти одного року працюю, з перервою на один декрет. А дочка мені заявляє – мамо, каже, ти що придумала, не кажи нісенітниць. Яка тобі пенсія, мовляв, ти молода жінка, що ти вдома будеш робити? Миттю, каже, перетворишся в бабусю, навіщо тобі це треба.

Моїй доньці Світлані двадцять вісім, п’ять років вона заміжня, живуть з чоловіком окремо в орендованій квартирі, дитині рік і два місяці. Світлана, зрозуміло, сидить в декреті, працює один чоловік, і з грошима у них сутужно. На необхідне, звичайно, вистачає, враховуючи всі виплати на дітей, але відкласти не виходить зовсім нічого, враховуючи щомісячну орендну плату.

Але ж, коли одружувалися, збиралися взяти житло в кредит. Але, виявляється, на знімній квартирі не дуже то і щось відкладеш.

Новині, що я йду на пенсію, зрадів лише зять. Каже, а може, ви тоді з Олежиком сидіти будете, а Світлана на роботу піде? А що, до літа він буде вже зовсім великий. Смішні ці молоді – великий, ага, це в півтора року.

Але я відмовилась, кажу, ні вже. Уточнила зятю, що я виходжу на заслужений відпочинок і планую справді відпочивати. Допомогти іноді з онуком я не відмовляюся: на кілька годин, і не кожен день. Але сидіти з ним з ранку до вечора не буду. Нехай шукають няню своїй дитині.

Зять мене щиро не зрозумів. Тобто як це, при бабусі на пенсії наймати дитині няню? Так хіба робить хтось? Навіщо тоді взагалі на пенсію виходити?

– Мамо, справді, ну ти подумай сама, що ти вдома будеш робити впродовж дня? наполягає Світлана. – Звичайно, тобі вирішувати, але тебе чекає одна нудьга. З онуком ти сидіти не хочеш, дачі у тебе немає, подруги, в більшості своїй, всі працюють, або живуть далеко, або, знову ж таки, зайняті онуками.

А я впевнена, що заняття собі знайти – це зовсім не проблема. Що я буду робити? Та що завгодно! Висипатися вранці, дивитися кіно хоч всю ніч безперервно, не думаючи про те, що завтра вставати на роботу. В інтернеті посиджу, квартиру приберу, може навіть ремонт косметичний зроблю, все приведу до ладу, зі старими подругами відновлю спілкування, а може, і нових заведу. Час провести – абсолютно не проблема, я впевнена.

– А з грошима як? – не вгамовується Світлана. – Ти проживеш на одну пенсію?

Але я за це не хвилююся, на роботі я отримувала мінімальну зарплату, близько чотирьох тисяч. Проживу якось без неї. На оплату житла субсидію оформлю, на проїзд та інші пільги будуть. Впораюся!

Але дочка все одно дивиться з осудом. Вона вважає, що на такій роботі, як у мене зараз, можна до глибокої старості сидіти. Папірці перекладати і чай пити. Єдиний мінус – прийти треба без запізнення до дев’ятої ранку. І сидіти до шостої вечора, з годинною перервою на обід, чи є робота, чи немає, нікого не хвилює.

– Так це не робота, а мрія! – намагається втовкмачити мені донька. – Тобі пощастило з роботою, мамо! Ти ж розумієш, що зараз підеш, і таку роботу в житті більше не знайдеш? Вдома сидіти втомишся, доведеться йти в прибиральниці, це ще якщо пощастить! Подумай!

Про те, що я планую йти з роботи, я оголосила дочці і зятю в свій день народження, на початку січня, відтоді Світлана все ніяк не заспокоїться, раз у раз заводить розмову на цю тему, переконуючи мене не поспішати звільнятися. Я говорю, у мене сил вже немає працювати, доживеш до моїх років, дізнаєшся, як це, в шістдесят шість бути «молодою жінкою».

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page