У нас з бабусею були чудові стосунки, і це не дивно: я – її єдина онука від єдиної дочки. Я все дитинство у неї провела! Майже всі вихідні і канікули. Ми з нею розмовляли, книжки читали, мріяли… І вона говорила – виростеш, моя квартира дістанеться тобі! І при батьках повторювала неодноразово: у вас житло є, а моя квартира буде Мирославі, щоб у неї з самого початку було житло.
Квартира у бабусі була дуже непогана – двокімнатна, в досить престижному районі, майже в центрі міста. Втім, у моїх батьків житло нітрохи не гірше: трикімнатна, яку свого часу отримав у спадок мій батько. Мати з батьком і зараз там живуть. На репліки бабусі про те, що свою квартиру вона хоче віддати улюбленій онуці, мати завжди сміялася – ну, багатою нареченою буде, гаразд!
Бабуся завжди була активною, усміхненою, відмінно збереглася для своїх років, на здоров’я не скаржилася, і всі ці розмови про те, кому що має залишитися потім, ніхто не сприймав серйозно.
Потім я вийшла заміж, зараз у нас з чоловіком двоє дітей трьох і шести років. Свого житла немає ні у нього, ні у мене: квартиру ми знімаємо. В глибині душі я завжди вважала, що своя квартира у нас буде, адже бабуся обіцяла. Саме тому ми не поспішали брати квартиру в кредит, а народили другу дитину.
Навіщо вичавлювати з себе всі соки, коли можна жити і радіти.
З бабусею ми завжди спілкувалися дуже тісно – мабуть, навіть ближче, ніж з батьками. Дзвонили, приїжджали в гості, дарували подарунки. Бабуся дуже цікавилася правнуками, кілька разів навіть залишалася з ними сидіти в термінових випадках, чим дуже мене виручала.
Мама відмовилася мені з дітьми допомагати навідріз. Так і сказала – це ваші діти, вирішуйте свої проблеми самі, няню наймайте. А бабуся завжди з радістю погоджувалася і говорила – привозьте малюків! Я буду рада, млинців напечу, посиджу стільки, скільки треба, навіть не турбуйтеся!
Бабусі не стало близько пів року тому, і з’ясувалося, що ніякого заповіту на квартиру не існує. Напевно, вона просто не хотіла морочитися з документами, адже з офіційних спадкоємців у неї – тільки дочка, тобто моя мама. Про те, що квартиру бабуся хотіла віддати мені, мама чула безліч разів. У неї самої житло є. Ну і бабуся, напевно, розсудила, що не буде ж моя мати забирати квартиру у єдиної дочки і онуків, у яких досі немає свого кута.
Бабуся помилилася: моя мама тут же вступила в спадщину, оформила квартиру на себе і готує її для здачі в оренду. Про те, щоб пустити в це житло мене з дітьми, навіть мова не йде.
Коли я зрозуміла, що мама не збирається віддавати мені квартиру, прийшла до неї на серйозну розмову:
– Мамо, ти ж знаєш, що бабуся завжди говорила, що це буде моя квартира, – нагадала я матері.
– Ой, ну хіба мало, хто і що говорив в твоєму дитинстві на сімейних посиденьках! – відмахнулася мама. – Перестань. Навіть якщо щось і було, ми жартували все! Це моя мама, я отримала спадок, ти тут взагалі ні при чому! Отримаєш своє після нас. І взагалі, якби бабуся серйозно хотіла подарувати тобі квартиру, оформила б заповіт. Заповіту немає, так що ніяких претензій бути не може!
Тепер я серйозно ображена на матір. Як же так? Мама прекрасно знає, що ми не маємо де жити. Невже їй не шкода своїх онуків? Мама вважає, що у мене є чоловік, який зараз має подбати про мене і дітей. А в тому, що вона не виконала волю бабусі, нічого поганого не бачить. От як мені зараз з нею спілкуватися?
Фото ілюстративне – viene.
