fbpx
Життєві історії
Про своє повернення з Італії додому, Ірина нікому не сказала. Вирішила сюрприз зробити. Але сюрприз чекав на неї. Ірина не повірила своїм очам: занедбане подвір’я і хата, що ніби постаріла, осунулася. Заледве дотягла за ворота важкі сумки, присіла біля криниці. Куди донька потратила гроші, які вона скільки років висилала? За мить – з хати вийшов якийсь молодик і мовчки став заносити її сумки

Ой як не легко зароблялися гроші на чужині. Практично все, до копійки, Ірина висилала додому, своїй доньці Лесі, мріяла, як вони вдвох заживуть щасливо.

Про своє повернення додому доньці Лесі Ірина вирішила нічого не казати. Думала, що це стане сюрпризом. «Який сюрприз, мамочко?» – улесливо спитала донька. «Якщо скажу, то й сюрпризу не буде, чи не так?» – питанням на питання відповіла Ірина. За матеріалами.

І ось уже за вікном буса з’явилися знайомі картинки її древнього містечка, її вулиця, старий каштан біля воріт їхнього дому. Ірина не повірила своїм очам: занедбане подвір’я і хата, що ніби постаріла, осунулася. Заледве дотягла за ворота важкі сумки, присіла біля криниці. Нема на ній журавля, якого ще із чоловіком прилаштовували. Затоптаний і квітник.

Щось заворушилося у Ірини всередині: куди ж донька витрачала гроші, які вона надсилала з Італії? Ради неї ж, єдиної дитини туди поїхала, і чому тепер не впізнає рідної домівки?

У вікні з’явилася постать Лесі. А за мить – з хати вийшов якийсь молодик і мовчки став заносити її сумки.

«Вибач, мамо, що не розповіла тобі: Максим – мій цивільний чоловік. Як бачиш і я сюрприз для тебе притаїла», – як завше улесливо строчила Леся.

Вечеряти Ірина відмовилася. Важкі думки лягли на її втомлену душу. Не таку зустріч вона собі уявляла з донькою. Як змінилася Леся за цих шість років, коли Ірина була на чужині!.. Пригадує, як Надя, її подруга, застерігала не залишати хату на доньку, мовляв, молода, зелена, толку в нічому не знає… Вона тоді ще й образилася на подругу: донька її не підведе, от побачиш, – сказала. Тішилася, коли Леся виставляла у соцмережі красиві світлини, на яких було видно дорогі меблі, євроремонт у кімнатах.

Чому ж тепер цього всього вона не бачить? Ірина приховала гроші, які привезла з Італії. Як тінь ходила від розпуки і відчаю.

Якось донька завела розмову. «Знаю, чому сердишся, мамо. Тут ремонт іще встигнемо зробити. А на світлинах, які ти бачила – інша квартира. Ми з Максимом її купили. Щоправда, на Максима її оформили. Але це діло поправиме, згодом на мене перепишемо», – доводила до відома Леся.

Усе попливло в Ірини перед очима. «Виходить, усі ці роки я заробляла на квартиру якомусь пройдисвіту?», – ледве мовила. У сусідній кімнаті Максим нервово чимось гримнув, мовляв, усе чую. «Я не прощу їй того пройдисвіта! Так і знай!» – заявив Лесі.

Господи, як пошкодувала тепер Ірина, що приїхала додому! Душа розвалювалася на шматочки, коли згадувала, як просив її зостатися в Італії Бруно, син сеньйори, за якою вона доглядала.

Бруно був вдівцем і гадав, що його серце навіки зачинилося для любові. Допоки не зустрів Ірину. Працьовита, скромна, вродлива – вона сколихнула його почуття. «Тепер я зрозумів, що любов, як весна, проходить, а потім знову оживає. Здається, я знову люблю. Тебе люблю, Ірино», – сказав він одного вечора, коли вона вийшла погуляти в саду.

Вдома Ірина поникла. Їй часом здавалося, що вона не винесе цієї реальності, що постала перед нею. Бо й справді щось дивне, досі незрозуміле, стало діятися з нею. Добре пам’ятає, як у той день, коли Максим звинуватив її у тім, що при відкритому крані горіла конфорка і по всій хаті чувся запах газу, вона й не підходила до плити. А трохи пізніше на неї нагримали, що нібито залишила хату незачиненою, коли ходила до сусідки.

«У кишені був ключ, отож мусила зачинити», – оправдовувалася Ірина. Проте звинувачення звалювалися на неї мало не щодня, і вона вже й сумніватися почала: може, справді, винна? Ще й Леся стала її переконувати, що слід звернутися до лікаря, щоб не запустити хворобу. І лікування їй знайшла.

За наполяганням доньки Ірина погодилася лягти у стаціонар. З лікарем Леся з Максимом «домовились», щоб якомога надовше розтягнув лікування матері.

Минув місяць, другий. За гроші Ірини, які відшукали, молодята влаштували собі райське життя, довершили ремонт у новій квартирі. Леся нічого не шкодувала для коханого. Аби лиш Максим був із нею.

Одного дня у палату до Ірини зайшла інша лікарка. «Відтепер лікувати буду вас я. Пригадайте, як у вас все почалося» – лагідно спитала. У лікування Ірини були внесені корективи. Тепер її думки стали яснішими, вона ніби ожила.

Доля внесла корективи і в життя Лесі. Одного разу вночі вона прокинулася, а Максима поряд не було.

Усе почалося з тієї ночі, коли у неї сильно розболівся зуб. Увімкнула світло, щоб взяти знеболююче і стрепенулася – Максима в ліжку не було. Невже він тишком утік до іншої? Холодна ніч дихала їй в обличчя, Лесею аж трусило, коли, не оминаючи калюж, бігла у їх нове помешкання. У вікні спальні світився нічник…

«Ти чого вриваєшся у чужий дім посеред ночі?» – запитав злорадно Максим. У квартирі і справді він був не один.

Боже милостивий, як вона могла так себе ошукати? Вона ж так вірила Максимові, кохала, як нікого досі. Та найгірше: запроторила матір у лікарню, бо так наполіг Максим.

Адвокат сказав Лесі, що малоймовірно виграти їм суд із Максимом, адже документально немає доказів, що нову квартиру купувала вона. І одного дня Леся зловила себе на думці, що не хоче повертатися додому. Попросила медсестру дати їй мобільний. «Забери мене до себе, Бруно, – несміливо сказала у слухавку. – Інакше я не витримаю».

Вирішила піти до каплички, що знаходилася на території лікарні. вона так давно не говорила з Богом! У дверях зіткнулася з худою, втомленою жінкою у супроводі медсестри. Леся? Ірина хотіла щось сказати, як, мов крізь сон, почула тривожне: «Мамо…» Ірина обвела доньку виплаканими очима і сказала: «Я вас – не знаю», – і поспішила зникнути.

У вікнах відділення, з якого виписали Ірину, зависли цікаві обличчя. Хтось радів за Ірину, хтось заздрив, коли до неї у дорогій іномарці під’їхав красивий, пристойно одягнений чоловік. Раділа за Ірину і її нова лікарка, якій, мов на долоні, вона виповіла свою історію.

«Тепер все буде добре, – пригорнув її до себе Бруно. – донька ще приїде до тебе. А ти більше сюди не повернешся. Разом ми збудуємо нове життя…»

Марія Маліцька.

Фото ілюстративне – wallpaperbetter.

facebook