Сиділа біля вікна, сумувала цілий ранок. Вулиця – порожня. Дощ – дістав. Одна майстриня мені цілих три прекрасних сарафана за зиму пошила, а походити в них, хоч трохи покрасуватися – не можу, погода не дозволяє. І моя, підвищена любов до сарафанів, не реалізується.
Стала читати новини, так мені ще сумніше стало. Тендітна віра в людство від новин тріщинами йде. Того й гляди, розсиплеться вона, на осколки, як скло від кинутого каменя. Дзинь! І все. А я так довго від цинізму, по відношенню до світу, позбавлялася, що дуже дорожу цією вірою. А коли ранок ось так починається, то знаю – це ще не кінець. Ще що-небудь має статися.
І, зрозуміло, воно сталося! Настільки несподівано, що я злякалася такого збігу. Обіцяла я написати статтю, про коханок, але якось не думала про Ольгу, а вона прийшла до мене годину назад, і я зрозуміла, що вона стала головною героїнею моєї сьогоднішньої розповіді.
У свій занедбаний, з зарослим городом, будиночок, Ольга приїжджає нечасто, а тільки тоді, коли їй стає «погано» з черговим чоловіком. За літо, разів зо два або три. Скоро її так і зватимуть: Ольга “Погано”. Прізвисько майже приклеїлося до неї. На питання «Як справи?» Ольга завжди відповідає просто й невигадливо: «Справи погано». У недоглянутому будинку Ользі дійсно погано, і свій «рейд» по сусідах, вона починає з мене.
І ось я сиділа і сумувала, а вона увійшла, без стуку, і сказала:
– Привіт! Як давно я тебе не бачила. Поговорити треба.
– Привіт. Як справи – не питаю. У мене теж – не дуже.
– Справи? Ой, слухай, у мене на ділянці сойка завелася, блакитна.
Від її слів мені чомусь зовсім сумно стало, і я сказала:
– Оля, ось навіщо ти мені таке розповідаєш? Тут і без того, новини сумні.
– Яке таке? Це порода така, вид. Блакитні сойки. Звуть їх так. Гніздо на яблуні звили. Уже пташенята є.
– А. Не виспалася я сьогодні, не зрозуміла відразу, пробач. А на городі у тебе скоро лісовик оселиться, і потвори заведуться, а не тільки блакитні сойки, якщо траву не скосиш. Так там вже і кущі величезні. Прости, настрій поганий цілий тиждень. Давай снідати?
Швиденько, в чотири руки ми приготували сніданок, за яким і продовжили розмову.
– На мене тільки одружені мужики чомусь западають. А так би я давно заміж вийшла, – повідала Ольга.
– А ми говорили, чому так буває, але ти нічого міняти не захотіла, – зауважила я.
– Так я розумію все, але сама знаєш, як важко натуру виправити.
– У твоєму випадку, це ще і питання безпеки. Тобі, як я пам’ятаю, часто дістається.
– Буває. Але ми і про це говорили.
– Так. Якщо одружений чоловік не може визначитися оперативно – з ким він хоче бути, то це говорить про те, що він абсолютно незріла особистість, особливо коли дружину не любить. Тобто власне коханку і шукають, коли дружину не люблять. Третього не треба.
– Тільки не називай мене дурною, – попросила Ольга. – Я потім переживаю сильно. Мені і так погано.
– Що? Коли я тебе дурною називала? Немудрою, якщо тільки. Так хто з нас мудрий-то? Але зрозумій, що мудрі коханки поводяться так, що відводять мужика від нелюбимої дружини – за пару тижнів. А решта…
– Я в курсі. Чула сто раз.
– Будь ласка. Оля, «розстав» вже крапки. Визначся. І все налагодиться у тебе. Просто незрілим особистостям, тобто одруженим чоловікам, дуже важко, практично нереально сприймати коханку, як майбутню дружину. Але вони це в таємниці тримають. І локшину на вуха вішають.
Вона пішла. А я сіла писати цю розповідь. Написала. Уф. Я чесно намагалася коротко розставити найважливіші, ключові крапки. Основні!
