Я ніколи б не подумала, що зі мною таке трапиться, адже досі вважала, що таке буває лише в кіно. Ми з чоловіком жили нормальним, спокійним життям. Одружилися з Михайлом ми з великої любові. Невдовзі у нас народилася донечка. У червні Іванці виповниться одинадцять років. У родині панує гармонія, взаєморозуміння. І раптом з’ясовується, що я у Михайла не одна. Та й Іванка – зовсім не єдина його донечка.
Михайло вже багато років живе і працює на два міста. Заробітки в нашому селищі невеликі. Доводиться їздити в іншу область. Постійні поїздки протягом багатьох років. Звичайно, коли тата вдома немає, ми сумуємо. Зате кожне його повернення додому – це свято. Про другу сім’ю чоловіка я не знала. Закрадалися сумніви, як він там без мене. Але завжди йому безмежно вірила і ніколи не хотіла думати про погане.
Марта – позашлюбна дочка Михайла, яка народилася сім років тому. А місяць тому мій чоловік зателефонував мені з мобільного телефону і тремтячим голосом попросив, щоб дівчинка прожила у нас. Розповів ситуацію, зізнавшись в усьому. Каявся, говорив, що любить мене і нашу донечку Іванку. Але Марта теж його рідна дитина. Просив пробачити і зрозуміти. Лесі, так звали мою суперницю, на днях не стало. Дівчинку взяти до себе зовсім нікому. Її бабуся важко хвора.
Мій світ з тієї хвилини перевернувся. Адже я вірила своєму чоловікові. А тепер, знаючи, що він всі ці роки мені зраджував, я не розуміла, як пробачити? Кілька днів жила, як в тумані. Думки плуталися, в мені боролися різні почуття: гнів, злість і любов. Допомогла мені вийти з цього важкого морального стану моя донечка Іванка. Вона всіляко розважала мене і говорила, що хоче побачити сестричку.
Поступово я заспокоїлася. І зараз маленька Мартуся живе у нас. Чоловіка я теж пробачила. І на Лесю не тримаю зла. Дуже шкода, що все так сталося, і її більше немає. Адже вона була зовсім молода, напевно, теж щиро любила мого чоловіка. Ну а я тепер намагаюся стати для Мартусі другою мамою. Я впевнена, що зможу полюбити її, як рідну.
Дівчинка виявилася чудовою, з ангельським характером. Добра, мила і, не по-дитячому, розумна. Через тиждень після приїзду Марти в сім’ю, дівчатка стали подружками «не розлий вода». А ще вони дуже схожі. Обидві вони – маленькі копії батька. Сподіваюся, ми з усіма труднощами впораємося, і у нас все буде добре. Хочеться вірити, що чоловік усе зрозумів і більше ніколи не повторить такого.
Але, щоб не сталося, тепер у мене є дві донечки, заради яких ми з чоловіком і будемо жити і дбати. Вони обоє для нас однаково рідні.
Фото ілюстративне – psymod.
